— Крыжень! Конечно слыхала, о нем все только и говорят!

Крижня в маренні напівсну продовжували бити холодні дрижаки.

— Он до сих пор не может согреться, — розвів руками капітан. — Вот промерз хохол! Ниче, они живучие, здоровые! А выносливые какие — пахать можно!

— Позвольте? — запитала дозволу Варя.

Капітан кивнув. Вона скинула з себе верхній одяг, лягла біля Крижня, повертаючи його до себе спиною, обняла. Вона відчула його худе, змарніле тіло, що промерзло до ниточки, і цей холод засів у ньому, ніби болячка, й не хотів виходити. Він був давно не митий, у несвіжому одязі, але зараз це не мало значення. Дівчина прошепотіла на вухо Крижневі:

— Я тебе зігрію, герой ти наш… Ніщо так не може відігріти чоловіка, як жіноче тепло, — вона дбайливо погладила його по голові. — Я тобі дам своє тепло…

Капітан накрив їх ковдрою.

— О, так ты тоже из этих? С Хохляндии? А я думал, Сталино наше… Так даже лучше, вы быстро найдете общий язык, — розсміявся. — Смотрите только, хохляток маленьких не наплодите — нам еще воевать и воевать, а не с детишками возиться!

…А Крижень, відчуваючи хвилі тепла від Варіного тіла, нарешті провалився у сон. Глибокий, тривожний, що раз по раз переривав кашель.

Дівчина з-під ковдри сказала капітану:

— Дальше я сама. Все будет хорошо… Только разожгите камин.

Капітан кивнув, навшпиньках підійшов до каміна, розпалив його й так само тихо вийшов.

…Абакумов приїхав на дачу з самого ранку. Він поспіхом вийшов з машини, збіг на ганок і важкою ходою, гримаючи генеральськими чобітьми по паркету, пройшов по будинку. Віктор Семенович рвучко відчиняв двері з кімнати в кімнату, поспішаючи побачити свого улюбленого розвідника. Комісар Держбезпеки третього рангу увірвався в вітальню, коли Крижень намагався снідати. Він нарешті помився, переодягнувся, але одяг висів на ньому, як на скелеті, в очах залишилася втома, лице й руки були коричневими, з облізлою шкірою, але не обмороженими. Перед ним стояла тарілка з бульйоном, і Варя саме вмовляла його з’їсти хоча б ложку гарячої рідини. Він не міг. Його організм не сприймав будь-яку їжу.

— Майор! — гаркнув з порога Абакумов. — Что за херня? Расклеился как говно, сукин сын! А-ха-ха!..

Крижень звівся, млява, але радісна посмішка майнула в нього на обличчі. Вони з Абакумовим обнялися.

— Только не хлопай по спине, — застережливо попросив Крижень. — Там раны, — і захлинувся кашлем.

— Не буду, не буду, знаю, знаю, не впервой… — сказав начальник Головного управління контррозвідки СМЕРШ, заступник народного комісара оборони. — Хотя ты сделал то, что никто до сих пор не сумел, и заслуживаешь генеральских объятий!

— Это не значит, что меня нужно повторно травмировать, — знехотя посміхнувся.

— Дочка, — звернувся Абакумов до Варі. — Самогоночки нам принеси… Я мигом поставлю нашего героя на ноги. Два дня — и он в строю, продолжает уничтожать наших врагов.

— Да у нас нет самогона…

— Найди, дочка, найди. Где-то у Макара Филипповича должно быть.

— У печника?

— Что за молодежь пошла? — до Крижня. — Нашего учителя, дядю Макара, считают простым печником… — до Варі: — Иди к нему, он за двенадцать рубчиков поллитра продает. Возьми две. И сдачу бери, он не любит, когда его принимают за барыжника. Давай, дочка, поспеши…

Дівчина вийшла.

— К чему самогон? — здивувався Крижень. — Коньяк есть.

— Коньяк, брат, для рафинированных интеллигентов или неудачников, которые считают себя пупом земли, — пояснив Абакумов, сідаючи у велике крісло навпроти. — Душу не лечит, а просто бьет в голову.

Крижень теж сів. Його знову почала бити лихоманка, тому натягнув на плечі теплий плед.

— Так вот, — продовжив бадьоро Абакумов. — Под такую закуску, — провів рукою, показуючи страви на столі, — грех мне и самому не выпить. Я, брат, коньяка не уважаю. А у Филиппыча самогон — самое то, что доктор прописал: настоянный на корнях, лечебный. Лошадь с ног свалит, а мужика на ноги тотчас поставит. Что не выпьем, тем Варя пусть тебя с ног до головы хорошенько натрет. Тогда самогон согреет не только душу, но и кости.

— Я и есть-то не могу, а ты хочешь, чтобы я пил…

— Сколько дней голодал?

— Почти месяц… Шел по снегу ночами. Днем отлеживался. Ни огонь разжечь, ни в село зайти… Хорошо, что перед культпоходом по лесам да весям поправился на двадцать пять килограммов — жрал как не в себя. Вот этот запас мне и понадобился…

— Какая сила воли! Не было желания зайти в село, подкрепиться, согреться?

— Не было. Потому и выжил, что никуда не заходил.

— Бог тебя любит, Степа, Бог любит!

Нарешті Варя принесла самогон. Абакумов розлив пляшку у дві склянки. Трішки налив і Варі.

— Пей, — наказав Крижневі.

Той узяв гранчак і поволі, як воду, випив. Самогонка справді була солодкою, приємною на смак, не міцна — менше 40 градусів, з пряними травами. Він хвильку посидів, відчуваючи, як алкоголь приємним теплом розливається тілом, як вдаряє в голову, зігріває горло, ніс, чоло, груди. Абакумов усміхнено подивився на Степана, почаркувався з Варею й випив до дна. Захрумтів солоним огірком.

Крижень відчув голод. Він з блаженною усмішкою подивився на Варю, узяв ложку і сам почав їсти ледь теплий бульйон. З’їв навіть шматочок курячої грудки. Алкоголь його розібрав, він п’яно глянув на Абакумова, на Варю, звалився на бік і захропів. Та сон був сторожким. За останніх кілька місяців Крижень звик до такого сну. Навіть коли він спав, чув, що відбувається довкола, кожний звук, кожний шерех.

Абакумов з Варею глянули на розвідника, посміхнулися. Випили ще по чарці, поснідали. Крижень хропів, видаючи в повітря неймовірні рулади…

Через якийсь час тут зібралося кілька вищих офіцерів НКВС на нараду. Крізь сон до Крижня долітали окремі фрази незнайомих людей:

— Этот хохол слишком опасен, его нужно отправить куда подальше… Надо проверить, действительно ли там сгорело столько предателей… Я сам хохол, поэтому знаю, что хохлам верить нельзя… Опасный… независимый… долго прожил в Европе… надо сажать… надо в Сибирь… опасный… долго спит… хохол… ишь, как храпит… Мы и без хохлов войну выиграем…. нейтрализовать… проверить, как он использовал деньги… деньги!.. как он выжил… это наша победа… мы… наш народ… товарищ Сталин… мы… наши… нельзя верить… не верить… Хохлы… Жуков предлагает их всех переселить, как и татарву… Товарищ Сталин… Сталин… Не верить собакам!.. Я сам, но… Хохлы…

Крижень прокинувся. У кімнаті нікого не було, тільки Варя дрімала в кріслі, в якому до того, як він відключився, сидів Абакумов. Вона відчула це пробудження, розплющила очі, кинулася до нього, подала пляшку з мінеральною водою. Степан погасив спрагу довгим ковтком. Глянув у вікно. Був сонячний, радісний день.

— Виспалися? — поцікавилася Варя. — Ви спали п’ять годин…

— Ще не знаю… Така хрінь снилася…

Вона нахилилася над ним і, поправляючи подушку під спиною, прошепотіла на вухо:

— Вам потрібно погоджуватися на пропозицію Абакумова, тільки не залишайтеся в Москві, якщо залишитесь, вас приберуть. Справу вирішено, — й уголос: — Я позову товарища Абакумова.

Крижень із розумінням ледь помітно кивнув. Вона вибігла, за хвильку повернулася з Віктором Семеновичем. Той з порога бадьоро заявив:

— Вижу, что уже здоровый.

Крижень струснув головою й покашляв. Кашель зменшився.

— Давай будем обедать, — запропонував Абакумов і кивнув до Варі, мовляв, подавай.

Невдовзі на столі парував густий грибний суп з домашньою локшиною. Абакумов, побачивши це кулінарне диво, задоволено потер руки. Крижень про себе зауважив, що під стіною стоїть «батарея» порожніх пляшок, отже, поки він спав, тут вирувало життя, й усе, що він чув крізь сон, таки не намарилося. Варя розлила ополоником із супниці по тарілках пахучий суп, вибираючи майору рідину, а генералу — гущу, як він і любив.

Цього разу Абакумов налив у маленькі чарки й сказав тост:

— За победу! — і влив у себе самогон.