— За победу, — підтримав Крижень.

Він з’їв кілька ложок юшки й відчув, що наситився. Абакумов з апетитом поглинав гарячий, мов вогонь, суп з цілушкою чорного хліба, густо намазаного гірчицею, аж розчервонівся. Знову налив по чарці й, задумавшись на мить, сказав:

— Говоришь, поправился на двадцать пять килограммов… Поэтому и выжил?.. Надо эту практику внедрить для наших агентов, из тех, кто под угрозой разоблачения. Попадут в гестапо, может, жир поможет выжить. Пусть запасаются жирком, как барсуки, — зареготав і випив.

— Сейчас время голодное. А я работал на складе, как мог, уничтожал вражеские запасы… — через силу посміхнувся Крижень.

— Это тоже доброе дело… Вот что, Степан, — Абакумов відсунув від себе тарілку й кивнув до Варі, мовляв, вийди.

Дівчина слухняно вийшла. Крижень з вдячністю провів її поглядом.

— Пока ты спал, мы тут немного посовещались, — продовжив Абакумов. — Думаем, что хватит тебе играть в шпионов. Береженого и Бог бережет. Ты уже засветился, где только мог. Сейчас мы готовим диверсионные группы для работы сначала в Белоруссии, а затем и в Польше. Предлагаю тебе возглавить одну такую группу.

— Как-то я не привык к такой работе… Да и не готов сейчас.

— Куда же сейчас? Тебе надо отоспаться, отъесться, отдохнуть. И только тогда… Время на подготовку есть, два-три месяца. Подберешь людей… Мобильные группы по двенадцать-пятнадцать человек… Автономная работа, прямое подчинение лично мне…

— Я не готов дать ответ.

— Хорошо, тебя никто не подгоняет и не заставляет. Ты и так сделал очень много для нашей родины и партии. Если хочешь, пойдешь ко мне в ведомство на генеральскую должность, в отдел аналитики и планирования операций.

— Нет-нет-нет, это не мое, ты же знаешь. Пожалуй, соглашусь на группу…

— Итак, решено, диверсионная группа, — налив весело в чарки Абакумов. — За что и выпьем. Без работы у нас не останешься — это главное… Кстати, ты помнишь, кто тебя в лесу подобрал?

— Смутно. Два последних дня с трудом ковылял, думал, что не дойду.

— Не помнишь? Это такой кадр колоритный, скажу я тебе! Тянул тебя на себе пять километров. Он сейчас здесь. Хочешь увидеть своего спасителя? За тобой попер на «большую землю»…

— Конечно, хочу…

Абакумов зірвався на ноги, вибіг із зали й через хвильку повернувся з дядьком-здоровилом, який зайняв собою весь дверний просвіт, побачив Крижня та з порога весело заявив:

— Бач! Хреснік! — радісно розвів руками дядько. — А я тут думаю, куди цябє ад мянє забралі? — і подивився на нього, як на рідного.

Помітивши на столі ціле багатство — пляшки й закуски, як лев пройшов по кімнаті, усівся до столу й радісно плеснув долонею Крижневі по коліну.

— Як здаровє, хреснік? — він був щасливий, як дитина. — Скажу табє так: якоє шчасцє, якоє шчасцє, што ти живи! А я нясу цябє па снегам і думаю: чаму йон такі льогкі, як хлопчик? А ти мнє: дзядзька, дай вади, я вади давно нє пів… Я табє даю вади, а ти мнє: гета лєпшає, што йосць у свєцє — вада… — сльози з’явилися в куточках дядькових очей. — Ну, як ти зараз, хреснік?

— Та слава Богу… Живий — це головне.

— Ну, так за гета треба «таго», — дядько враз ще більше звеселів і вказав пальцем на накритий стіл — це виглядало так, наче він погрожує напоям, що стояли на ньому; дістав з кишені гранчак, куди й плеснув півпляшки коньяку. — Твайо здаровє! — підняв чарку до Степана, подивився на Абакумова — й до того: — Твайо так сама, ваша благароддзє! — залпом вдув коньяк, зачерпнув ложкою гірчиці й закусив.

Абакумов не стримався, розсміявся. Крижень теж розсміявся й поцікавився:

— А сам ти хто, чоловіче?

Той аж крекнув від здивування, що його досі не знають:

— Як гета — хто? Скажу табє так: мянє вся заходняя Бєларусь вєдає! Я Тра-хі-мо-віч!

Західна Україна, місто Калин.

946 рік, 16 вересня,

площа перед міськвиконкомом (колишнім магістратом),

близько полудня.

Осіннє повітря оповив легкий серпанок, воно стало густим, наче скляним. Крізь нього з неохотою пробивалося сонце, й день радував приємним теплом. На міській площі перед колишнім магістратом народ майже не снував, як це бувало завжди. Здавалося, що люди обминали її, бачачи компанію, котра стовбичила при вході до міськвиконкому. Ця компанія була невелика, але серйозна…

Трохимович з Мироном Микитовичем обперлися на спинку лавки, грілися на сонці, замруживши очі, й обоє наче дрімали. За ними стояв капітан Івченко, як завжди — насторожено прострілюючи поглядом довколишню територію. На передньому плані — Сербін з Наконечним, вони збуджено курили. Сербін раз по раз спльовував під ноги.

Трохимовичу було нудно й у роті сухо від курива.

— Я би таго… мінералкі зараз ці сітро пацягнув, — заявив, і до голови: — Можа, сходзім у буфєт піва глотнєм? Скажу табє так: я б цяпєр кружкі двє, нє, нават три присудзів…

— Яке пиво, Трохимович, зараз народ з Європи приїде, а ти своїм перегаром на них як дихнеш — усі попадають!

— І чаго ім падаць? Проста очумєют… А я б з рибкай, таранькай… — мрійливо подивився в бік буфету, що аж манив.

— Якщо ти до пива ще риби напакуєшся, тоді вони не те що очуміють, вони очманіють!

— Дурнимі стануць? Гета тоє, што і треба развєдци — вивєсці з ладу шпійонав.

Подивився на компанію й запитав:

— А чаго ми чакаєм? Приєдуць гості, хай ідуць у гатель. Там йосць каму за імі даглядаць. Я скажу так…

Сербін уже вкотре роздратовано йому відповів:

— Надоел уже… У нас тут серьезное задание, серьезная работа, а вы… Вы же профессионалы, а ведете себя, как дети! — збуджено сплюнув під ноги. — Короче, старик, у нас приказ: встретить, познакомиться, отвести, провести. Войти в доверие… Потом показать все преимущества нашего социалистического строя. Все, не стану тебе больше этого повторять. Ждем!

— «Единение людей с людьми, основанное на реальном различии между людьми и взаимном человеческом доверии, понятие человеческого рода, перенесенное с неба абстракции на реальную землю, — что это такое, как не понятие общества» — із пафосом заявив Наконечний, не відриваючись від своїх думок.

Трохимович із головою здивовано перезирнулися. Наконечний охоче пояснив:

— Карл Маркс, письмо Людвигу Фейербаху в Брукберг.

Трохимович з ніг до голови оцінив Наконечного й парирував, граючи дурня:

— Разумна. Разумни гети твой Людвіг… і Карл — вельмі разумни! Такое напісаць! А я табє скажу так: чим хутчей яни приєдуць, тим больш да іх чалавєчай давєри… А калі яни нєдзє затримаюцца в шляху, іх смела можна западозриць в шпіянажи!

— Надоел!.. Их сопровождают наши люди, так что хватит тараторить без толку! — заявив Сербін і по-діловому відійшов убік, узявшись щось записувати в блокноті.

— Ну так, ну так… нічога ми тут нє разумеем, людзі цьомния, — криво всміхнувся Трохимович — і до Івченка тихо, довірливо: — Я такімі, як йон, у речци Одери рибу глушив, — і вголос, по-філософськи: — А риба там добрая била…

Голова з капітаном тихо пирснули від сміху.

Івченко зняв кашкета, витер носовиком піт з чола і з внутрішнього околиша. Запитав голову:

— Що думаєш про цих двох? Ділові такі…

Голова зітхнув — помітно, що вирішив розіграти Івченка й, розхитуючись, під скрип протезів, став «розмірковувати»:

— Що тобі сказати… Поперзавсе, учора навіть Крижень перед ними розшаркався, що мені гидко було, — підморгнув до Трохимовича; той зрозумів і закивав. — Чаю їм налив, горілки, пригостив монпансьє, понімаєш… А вони такі все фиркають, ніби ми маємо бігати перед ними, як руді миші.

У капітана на обличчі з’явився вираз настороженої недовіри до слів голови й водночас перестороги до гостей.

— Замолоді якісь для «непростих», — вирішив.

— Синки начальників, — охоче «пояснив» голова… — Подумай сам, Коля… Поперзавсе; кому довірять зустрічати іноземців? Ну, не нам з тобою ж! Риляками не вийшли, та й манери не панські… А вони он «Герцеговину флор» курять — улюблені папіроси нашого дорогого вождя товариша Сталіна!