— Любий, ні! Ми зараз зав’яжемо бій, нас почують і прийдуть на допомогу. Хлопці надійні, я в них вірю…

Крижень, важко дихаючи, озирнувся, кивнув на пагорбок неподалік:

— Он гірка… Хіба там. Ще раз прошу… Біжи! Я прикрию! Ти ще можеш урятувати нас обох!

Моді, узявши його долонями за обличчя, як він колись її, глянула з любов’ю і сказала:

— Я вже не юна й наївна… Сталося те, чого ти боявся: ця війна зіпсувала мене… І ми зустрілися серед солдатчини й смерті, там, де мав бути тільки ти… Моє ім’я старонімецькою означає «могутня в битві». До бою, любий!

Вони кинулися на пагорбок, залягли. Крижень вибрав вдале місце для оборони, оскільки з одного боку їх захищав глибокий, крутий рів, через який німці навряд чи змогли б перебратися і зайти в тил. Він розклав амуніцію, кулемет розташував між двома пеньками. Переслідувачі не забарилися. Та перших їх скосили кулі. Зав’язався бій. Утікачів стали півколом оточувати. Але есесмани, що наступали, були в Крижня, мов на долоні, їх нічого не захищало; навіть перелісок, у якому вони могли б заховатися, був рідким і прострілювався наскрізь. Тому нацисти або трималися на відстані, стріляючи з гвинтівок, або ж ховалися в ямках та вибоїнах, за корчами в переліску, зрідка пострілюючи. Фронт зліва, перед яким теж була велика галявина, тримала Моді. Вона стріляла по ворогах влучно, короткими чергами, вперши в плече відкидний приклад свого МР-38. Широкий фронт справа й по центру тримав Крижень. Він часто змінював позиції. Стріляв то з кулемета, то з автомата, то жбурляв гранати, як тільки нападники намагалися підніматися в атаку. Так тривало не менше як півтори години.

Та враз до німців прибуло підкріплення — сотня донських казаків, котрих німці на Волині використовували як карателів. Ці не були схильні до затяжних облог і бездумно кинулись в бій, сп’яну зверхньо поглядаючи на есесманів, що причаїлися в укриттях. Мовляв, зараз ви побачите, як ми вміємо воювати. З улюлюканням та «ура!» вони побігли на пагорбок, зовсім не вклоняючись кулям. Крижень косив їх десятками, не відставала й Моді. Втративши половину своїх, казакі відступили й залягли, їхню пиху як вітром здуло. Та хтось чи то з поранених, чи то з тих, хто зумів зачаїтися не поміченим Крижнем, кинув гранату в центр оборони, що тримали втікачі.

Осколок гранати поранив Моді. Казакі з німцями знову кинулися в атаку. Крижень зло креснув зубами й натиснув гашетку кулемета. Наступний вибух гранати відкинув його на кілька метрів з пагорбка, в груди боляче вп’явся осколок. Перед очима поплив світ. Він перевернувся на живіт і по-пластунськи спробував доповзти до Моді, що, задихаючись, дивилася на нього й простягувала йому руку. Та за мить життя в її очах згасло. Крижень зробив останню спробу й потягнувся до неї, намагаючись доторкнутися до її руки. Так і завмер, втративши свідомість. На якусь мить постріли затихли. Кілька німців підійшли до парочки, що лежала, тягнучись одне до одного.

Але враз повітря розсікло: «Слава»! Знову залунали постріли. Кілька есесманів упали, скошені кулями, просто біля ніг Крижня й Моді. Інші, відстрілюючись, стали відступати. Казакі, на яких повстанці гострили зуби, кинулися врозтіч. Та оскільки інсургенти їх оточили, смерть наздоганяла їх усюди. Підбіг чоловік у формі УПА Поліської Січі, кинувся до Моді, перевіряючи, чи жива. Розчаровано покивав. Помацав пульс Крижня — ствердно кивнув. Його бігом поклали на саморобні ноші й понесли в табір.

Західна Україна, місто Калин.

1946 рік, 18 вересня, подвір'я сиротинця,

скоро світанок.

Крижень спересердя налив собі горілки й залпом осушив склянку. Ошелешений Трохимович — теж. Аж загарчав. Крижень помовчав. Зібрався духом, продовжив.

— Нас урятував загін Лісовика… Він потім перейшов до бандерівців.

— Нявжо таго самага, што мєсяц назад есбісти застрелілі в Львове?

— Так, саме його… Нас врятували хлопці з УПА, бульбівці. Моді була з ними на зв’язку, вона працювала проти нацистів. На жаль, тоді Моді не вижила, а я вижив… Цей хрестик, — показав натільний хрест, — мені викували в загоні Лісовика з осколка, що убив її… Ось така історія, старий… Усе, час іти спати! Спати нам з тобою залишилося дві години. Це якщо ми зараз ляжемо спати. А вранці обов’язково треба перевірити пости. Щось мені тривожно.

Трохимович замислився, подумав і видав:

— А я думаю, чаму ти іх так нє любіш. Памятаєш, як ми іх з кулямьотав пазьнішчалі в Сілєзіі?

— Кого? — не зрозумів Степан.

— Кізяків. Ну ти расказвав, як кізяк кінув гранату, забівши Моді.

— А-а-а, — здогадався Крижень і примовив: — Їхні діди були козаками, а вони — собачими пісюнами… Точно, кізяки — вони і є кізяки, — погодився, усміхнувшись, але з-під лоба зиркнув на Трохимовича: — Тільки поясни, є в тебе совість: таку зворушливу історію в кінці споганити «кізяками»?

— Кізякі апаганілі, а вінавати я!.. — трохи помовчав і зітхнув: — Ди нє, усьо правільна ти кажаш, проста я нє магу глядзєць, калі табє сумна.

Західна Україна, місто Калин.

1946 рік, 18 вересня, нічні вулиці міста — хутір Вовчий,

2:15 за московським часом.

Хелен крадькома пробігла попід стінами будинків. У домовленому місці, на окраїні, її зустрів чоловік з кіньми й сказав слідувати за ним. Вона сіла на коня, спробувала, як він слухається чужого. Прихилилася до нього, дала цукру, погладила й прошепотіла коневі на вухо:

— Не підведи, рідненький, у нас нині довга ніч.

І дала йому шенкелів. Кінь трішки потупцював на місці, а потім рвонув риссю вперед. Їхали вони не більш як півгодини. На узліссі їх зустрів чолов’яга в кубанці з кокардою-тризубом і притримав розгарячілого коня Хелен за вуздечку.

— Не гарячкуй, друже, я тебе вигуляю, — сказав кубанець коневі. — Стій, брате, стій. А ви, ласкавая пані, просимо до куреню, — і вказав рукою на невеличкий будиночок у глибині лісу. Хелен побігла туди.

За столом у хаті сиділо кілька незнайомих чоловіків. З ними — Рудий Василь. У гості від здивування округлилися очі. Із сусідньої кімнати вийшов підтягнутий чоловік зрілого віку у формі полковника УПА — один із нещодавніх музик на весіллі. Холодно привіталися. Чоловік запросив Хелен у кімнату. Вона радо пішла за ним. Присутні із розумінням переглянулися. Зависла тиша.

— Я так си мислю, друзі-старшини, що завтра нас чекає великий день, — сказав Рудий. — Як гебісти нас не поб’ют, то переб’ют їдне їдного. Такий буде прум-пурум!

Чоловіки, згоджуючись із ним, загули.

Хелен скоро вийшла разом з полковником і звернулася до старшин українською:

— Панове, завтра ми повинні розіграти все, як по нотах, — окинула поглядом старшин, впізнаючи в більшості з них нинішніх музик на весіллі. — І не мені вас учити нотної грамоти…

Невдовзі Хелен покинула теплу компанію й вирушила назад.

На околиці вона зіскочила з коня й, не прощаючись з провідником, пірнула в темно-сірі завулки сонного міста.

Західна Україна, місто Калин.

1946 рік, 18 вересня,

нічні вулиці міста — готель «Комунарка»,

скоро світанок.

Нічна темрява ще не відступила, тільки на сході почали проявлятися, мов на фотоплівці, перші червоні обриси осіннього світанку. Тихо. Крижень з Трохимовичем, сонно позіхаючи, перевіряють пости. Вони йдуть, ледь похитуючись.

— Знаєш, старий, у мене якесь дивне передчуття, — сказав Крижень. — Завтра, себто нині, щось має статися…

— Ти в панєнку закахався, Сцяпан Іванавіч. Нє сну в цябє няма, што і мнє нє даєш адаспацца… Хутчей би яна паєхала да свайго Парижи, тади і табє і мянє стане спакойна і лягчєй жиць.