— Може й так, старий, може й так. Але млість на душі, ніби завтра — за лінію фронту…
Вони підійшли до готелю. Крижень глянув на вікна — у вікні гостей горіло світло. Зітхнув. Покрутив у руці ручку, забуту Марі, заховав її в кишеню. Підійшли до поста, призначеного прикомандированим лейтенантам, а ті сплять собі на лавці, як коти.
Крижень стиха:
— Герої, чорти б їх дерли! Неспокійно мені, старий… — замахнувся на Сербіна. — Дати б зараз одному-другому в рило! Заснути на посту… Це ж трибунал!
— Та яни гарелкі столькі випілі, што три дні у сябє не прийдуць, а нам толькі гетага і треба — нє стануць лєзці в наши справи.
— Може, й так… Але береженого й Бог береже. Ходімо, привітаємося з нашими гостями. Чого б їм не спалося так рано?
Вони розвернулися й рушили до готелю. Сербін відкрив очі: він, тверезий, не спав і все чув.
Хелен з-за рогу спостерігала за сценою між Крижнем і лейтенантами, а потім поспіхом по стіні полізла на другий поверх, у свій номер.
…Крижень з Трохимовичем, ступаючи важкими чоботами по гулкому паркету, крокували на другий поверх. Із кімнат, з яких уже пахло смаженим салом і яєчнею, перелякано визирали поселені тут «гості» й «журналісти». Для початку вони завітали до кімнати з прослушкою. Крижень відчинив двері й запитливо обвів «слухачів» поглядом.
— Що наші гості? Чому не сплять?
— Випивали, балакали… Обговорювали наші звичаї, — повідомив товстий гебіст.
— Усю ніч? — здивувався Крижень, і чортик ревнощів кольнув його в серце.
— Та ні, години три тому, як полягали спати. Потім як той ваш Ернесто дав хропака!.. Ми думали, що оглухнемо. Тільки зараз там почався якийсь рух. Мабуть, прокинулися.
— Щось зарано. Вони вночі не виходили з апартаментів?
— Та слава Богу, ні на хвилинку!
Крижень ще раз зиркнув на «слухачів». Покрутив у руці ручку, залишену Хелен. І таки пішов до гостей, під носа сказавши:
— Богу молися, а сам стережися.
Тим часом у номері Хелен влізла через балкон і ввійшла до кімнати. Ернесто радісно її зустрів. Хелен кинулася в його обійми.
— Здається, встигла, — сказала трішки захекано. — Вимикай цю музику, — кивнула на магнітофон. — Вони зараз можуть прийти.
Хелен поспіхом стала переодягатися, але раптом — стук у двері. Вона, все ще в трико й лосинах, накинула на себе халат, підтягнула лосини на ногах догори й пригорщею наклала на обличчя білий крем. Кивнула до Ернесто, мовляв, відчини. Той влив у себе келих рому, з огидою скривився й, п’яно похитуючись, відчинив. На порозі стояв Крижень.
Ернесто, вдаючи, що він у доброму гуморі, радісно до Крижня:
— Стьйопа! Ето сюпрі. Мон амі, віпьємь? Заході, у мєнья єсть рум…
— Пробач, друже, мені потрібна на кілька слів Марі.
— Но проблем, — кличе: — Марі! — й до Крижня: — Чьто слючільось, мон амі?
— Та так, Марі дещо забула…
Та вийшла з маскою на обличчі. У Крижня від здивування округлилися очі.
— О-о! Мсьє Кріжєнь! Пардон муа. У мєня на ліцо маска. Пардон. Женщін дольжєн красіво бить. У вас рано подйом? Ужє начался віборі?
— Но, Марі… е-е-е… ні, Марі. Я тут чергую… Бачу, у вікні світло…
Ернесто, узявши під руку Трохимовича, котрий підпер плечима одвірок, повів його у свою кімнату, примовляючи:
— Мон амі, Трохімовіч… Шампан, рум? Трошкі віпьєм, да? Стьйопа гарній камарад. Он нада больтать с Марі. Стрєлі Амур, я понимаю…
— Так, калі гета для парадку, што мнє адмовіцца?
У кімнаті Ернесто налив по склянці рому й запропонував:
— В такой харошій утра прєдложіть Трохімовіч віпівать на здоровьє!
Трохимович крекнув, смикнувши склянку рому, й констатував:
— Добрая гарелка. За душу бяре.
— Репете?
— Ад такога присмакав адмовіцца толькі хвори чалавєк, — і смикнув другу склянку, зауваживши: — Пайшла, як той дурань в бардєль.
…Хелен запитально дивилася на Крижня й намагалась посміхатися, повернувшись до образу Марі, але їй це вдавалося погано.
Крижень теж чомусь не знаходив слів, та нарешті сказав:
— Марі, ти забула на столі ручку, вирішив тобі повернути. Може, вже більше ніколи ось так не побачимося, не зможемо поговорити… Сьогодні такий важкий день… Я цілий день буду на виборчій дільниці. Щоб не було провокацій.
— О-о-о, Кріжєнь, как мільо… Мерсі. Но я оставить етот ручка прєзьєнт тєбьє, Кріжєнь… На дольгій памят.
Вона наблизилася до нього й, кокетуючи, пальчиком почала крутити ґудзик у нього на піджаку. Крижень втягнув носом її запах… І прозрів. У нього від цього відкриття сторч стало волосся. Він шоковано зазирнув їй у вічі й сказав сердито крізь зуби:
— А ти справді не така проста, як здаєшся… На довгу пам’ять, кажеш, ручка? А що ж я тобі подарую на пам’ять? А знаєш…
Він зняв зі своєї шиї ланцюжок з хрестиком і дав їй.
— А це — тобі на пам’ять. Це колись був осколок гранати. А ти й без гранати — просто в серце…
Хелен, грайливо кліпаючи вічками, розгубилася:
— О, я трошкі не понімать вас утренній емосьйон. Мсьє Кріжєнь, ві такой романтік…
— Та й добре, що не розумієш, — під носа: — лялька чортова. Насправді все ти розумієш… — гукнув: — Трохимович! Пішли! Годі гуляти!
— Іду! — озвався ординарець. — 3 табой пагуляць… Нават нє дасі прадегуставаць добрую гарелку.
І вони поспіхом вийшли з апартаментів гостей. Крижень, важко ступаючи, сказав:
— Старий, ти правду казав: бабьонка, ой, яка не проста. Від неї аж тхне кінським потом. Цієї ночі вона не була в номері. І ця біла маска з чорними розводами…
— А дзє ж она била?! Прослушка…
— Хто її знає. А прослушка… Магнітофон — є така хрінь — стояв у них на трюмо.
— Ах ти ж, бяда какая. Дарма давєрився ти гетим лейтенантам. Ой бяда!
— Помічники хренові! — погодився Крижень. — Професіонали срані!
Крижень зупинився, коли вони вийшли з готелю. Трохимович теж став на місці й запитально глянув на полковника.
— Слухай, старий… — промовив Крижень. — Нам треба мовчати. Крім нас, ніхто нічого не знає! Бо якщо підніметься шум… Ти знаєш, на що наші чекісти здатні. Не приведи Боже, влаштують тут каральну акцію.
— А я і так нічога нє чув і нічога нє знаю. І галовнає — мавчу, як риба аб льод! — заявив Трохимович.
— І це правильно. Ой, відведу я зараз душеньку, ой, відведу! Ходімо будити наших «архангелів»!
Вони рвонули на пост, де на лавці продовжували хропіти лейтенанти.
Крижень підскочив і люто замахнувся, та Трохимович перехопив руку.
— Царствіє небесне проспите, товариші офіцери! — гаркнув Крижень. — Доносите на мене?! Державні гроші виговорюєте по телефону? Телеграми надсилаєте? Та я як напишу на вас рапорт, що спите на посту! Знаєте, що з вами буде? Де іноземці? Де?.. Я вас питаю: де наші гості?!
Лейтенанти ошелешено прокинулися й зірвалися на ноги. Сербін, здивований запитанням, випалив:
— Як де? У готелі…
Не договорив — отримав у пику і впав важким мішком на газон.
— Яке ви маєте право? — обурився Наконечний.
І тут же опинився поруч із Сербіним, бо також дістав по морді.
— Встати! — люто скомандував Крижень. Ті зірвалися на ноги. — Струнко! Після виборів за сон на посту в умовах ведення бойових дій передам вашу справу у військовий трибунал, за статтею триста сорок два — порушення правил несення караульної служби. Зброю здасте Вороніну у Львові. Рапорт я передам посильним. А поки переходите в підпорядкування до начальника міліції капітана Івченка. Кругом! Кроком руш у відділення міліції!
Наконечний перелякано облизав пересохлі губи. Сербін криво всміхнувся. Обоє розвернулися і, відбиваючи крок, помарширували за вказаною адресою. Трохимович зітхнув, дивлячись услід.
— Саправди будзєш падаваць на іх рапарт? — поцікавився.
— Треба було б. Але не хочеться здіймати цунамі. Наїдуть сюди зараз з перевірками. А я так цього не люблю. Ми ж робимо вигляд, що нічого не сталося… Та й шкода пацанів. Наче й непогані хлопці, тільки якісь дурноголові. З душком. Може, те, що сталося сьогодні, їх чомусь і навчить, — постояв хвильку, подумав і додав: — Давай цей день переживемо. А там побачимо.
