Фана й Аг сиділи в кущах навпроти Фаниного будинку. Аг була сердита.

— Ну, то де твоя Еріона? Пішла скаржитися нашим батькам? Чи перестріла в темному завулку Дена, аби розповісти йому про шкідливий вплив його розробок на незміцнілий дитячий мозок?

Вона хотіла іще щось сказати. Вона багато хотіла сказати дурноверхій, язикатій Фані, та раптом відчула дивне. Так ніби їй злегка дмухнули в потилицю. Так, як робить мама, коли не бачила своєї дитини цілий довгий день, і тепер обійняла її і злегка притисла до себе, війнувши теплим диханням у потилицю. Фана відчула те саме і геть втратила бажання огризнутися подружці. Стало спокійно й трохи печально, як по закінченні хорошої книжки. «Добре, що консоль сьогодні в Темного. І добре, що Темний з нами не пішов», — було останньою розбірливою думкою Аг.

Страшний головний біль не давав почути думки двох дівчат, яким Вигук поклав руки на голови. Окремі картинки спливали перед очима, пульсували разом з його кров'ю, що билася в скронях. Каміння. Запах каміння й вітру. Високо. Вогнище гуде. Тіні. Ритмічний рух по колу. Вони танцюють. їхні голоси низькі й загрозливі. їхній танок страшний, але як пахне вологий камінь і багаття з сухої сосни! Все. Вже нема.

Квіти. Море квітів. Дрібних, строкатих, які ростуть у полі. Але в полі їх ніколи так багато не росте, так густо. Ноги — по квітах. Маленькі ніжки у білих туфельках із золотими застібками. Ні, вже босі. І чомусь — плач. Вона чомусь так гірко плаче! Камінь. Маленький сірий камінець серед квітів. Ні, серед різнобарвних тоненьких дротиків, у маленькій пласкій коробочці. «Проведіть нас. Не віддавайте нам її. Відпустіть нас. Ми не хотіли заподіяти вам лиха. Ми думали, ваш світ легший за наш, але він не легший. Нам треба повернутися додому».

Вигук відчув якийсь рух і озирнувся. Перед ним стояла висока білявка, що її бачив уночі на вулиці. Пильні, важкі очі, очі супротивника, очі воїна на худорлявому дівочому обличчі:

— Отже, усе те правда.

Вигук мовчав.

— Відійди від них.

Вигук не рухався. Дівчина ледь відхилилася назад, ніби готувалася його вдарити.

— Стій.

Тихий голос штовхнув Еріону в груди, як хвиля, звів перед нею невидиму стіну. Еріона згадала, як Фана розповідала про вигадану дядьком гру: «Для Вигука є спеціальна пісенька-замовлянка, але дядюсь не має поетичного хисту, тому вона дуже, ну дуже дурна». Пісенька… До певної міри гра базується на правді. З Фаниних слів, Морок погано бачить на яскравім світлі, а Спалах, навпаки, дезорієнтується в темряві. Отже, має бути якийсь сенс і в дурній пісеньці. Ну, може, не в ній, а в тому, що Вигукові треба заспівати.

Він сидів на траві, очікувально дивився на Еріону, поруч спали дівчатка. А ще в нього є плащ, на який наробила пташка, ще вдома. І ще в нього є двоє менших братів і королівство десь на незатишних скелях. Нема лишень дороги туди. Еріона заспівала.

Вона співала стару колисанку, якої її навчила мама. Там сніг, ніжний, пухнастий, падав на широке підвіконня. Там виблискували під ялинкою новісінькі санчата, подарунок до Різдва, там на ялинці світилися вогники й відбивалися у скляних кульках та гірляндах з блискіток. Там старий кіт вартував подарунки, поки не прокинуться маленькі господарі.

Кіт, авжеж, кіт! Їхній старенький Сер Чешир помер вже на астероїді. Ні, він не був старенький. Він не зміг тут жити.

Маленька дівчинка дивилася у кругле віконечко за товстим склом. Падає сніг. Якийсь сірий, ніби мертвий. Від її болю й відчаю Вигукові зробилося зле. Так зле, що не було сили терпіти. Він схопився на ноги й пішов геть, погойдуючись і ледь бачачи дорогу перед собою.

Еріона присіла й струснула дівчат за плечі:

— Вставайте, соні. Треба поговорити.

— Чекайте мене, я скоро! Занесу предкам хлібці до вечері. Це — хвилина.

Фана махнула Аг й Еріоні рукою і зникла в будинку. Аби не стовбичити перед дверима, обидві вийшли з двору і присіли на лавці у скверику навпроти. Вони всі втрьох збиралися йти до Темного, показувати Еріоні консоль і радитися щодо майбутніх дій.

Фана влетіла до кухні, кинула пакет із хлібцями на стіл і, користаючись з того, що батьки були у вітальні, притьмом чкурнула назад у двір, аби не зупинили й не змусили вечеряти. Вона вилетіла в густі сутінки, пробігла двором кілька кроків і зіткнулася з кимсь. Не одразу зрозуміла, що то її дядько. Невисока дуже пряма постать заступила їй дорогу. Напружене обличчя здавалося зовсім білим на тлі яскраво-червоного светра.

— Фантазі, жарти скінчилися. Де консоль? Вона потрібна мені зараз! — Він натиснув на слово «зараз». Фана трохи відступила, приготувавшись дати драла, але Ден міцно схопив її за руку.

— Я сказав — жарти скінчилися. Твоя витівка поламала мені життя.

— Ага, я зламала замок на твоїх дверях, потім замок на твоїй шафі й стягла твою дорогоцінну консоль, вдягши перед тим стерильні рукавички! Бачте, я йому життя поламала! Не тре' було чіплятися до тієї відмороженої Лори! Думаєш, я не знаю, заради кого ти намилився світи захоплювати? А до чого тут світи? В тебе найкраща голова на всю систему астероїдів. Лорі воно треба? То чого ти думаєш, що якісь там подвиги її зворушать? Вона — морожена риба! Якщо її розморозити, лишиться мокре місце.

Ден стиснув пальці так, що Фані стало боляче, та вона не вгамувалася:

— Ти притяг їх сюди! Тобі на них начхати! Для тебе люди — іграшки! Всі, крім замороженої риби. А для неї іграшка — ти. Мені за місяць тринадцять. Я дещо розумію.

Ден відпустив Фанину руку й замахнувся, аби дати їй ляпаса, та його руку владно зупинили. Висока постать у чорнім мундирі виступила з сутінків. На обличчі принца Вигука не було люті, лише спокійне розуміння.

— Годі, володарю, — це слово він вимовив без колишньої поваги, навпаки, знущально-зверхньо, — дівчинка каже правду. Вона розуміється на таких речах, бо мудріша за тебе. Ти не вдариш її, бо я не дозволю. І ти ніколи більш не ступиш до Синього Коридору. Ніколи!

Останнє «ніколи» Вигук вимовив із таким притиском, що Дена втиснуло в стіну, і йому несила було ані говорити, ані поворушитися. З другого боку на світло дворового ліхтаря вийшли Аг й Еріона. Аг подивилася на Вигука:

— Ходімо по ваших братів. Ми проведемо вас. Ми віддамо вам Синій Коридор.

Вони сиділи в кімнаті Темного. Його мама полетіла у відрядження, тож не було кому цікавитися дивним складом тусівки. Вони сиділи й розглядали невеличку ігрову консоль зі знятою задньою панеллю. Сірий камінець так само був заплетений тоненькими дротами. Темний торкнув його пальцем.

— Я крутив і так, і сяк — вся штука в камені. Тут більше нічого аномального. Звичайна консоль зі звичайною іграшкою. Камінчик — реальний артефакт, він і коридор відкриває. Ну, може, не лише він, але без нього не працює. Денові брехні про підсилення магії не беруться до уваги. А камінь… Я думаю, хтось дав йому цей камінь. Хтось, хто знає про Синій Коридор більше за Дена і за нас. І цього когось варто шукати не в нашому світі, а у вашому.

Принц Вигук кивнув:

— То ти зможеш відкрити коридор?

Темний пирхнув:

— Це змогла навіть Фана.

Йому негайно було показано Фаниного рожевого язика, та Темний лише зверхньо примружився:

— Гаразд. Почнімо.

Він закрив панельку, закомутував консоль на великий екран, увімкнув гру, пограв кілька хвилин і вимкнув. На вимиканні екран спалахнув синявою з блискавицями, і посередині закрутився темний, глибокий вир.

— А от якби ви тоді не рубонули екран, принци втрапили б просто до тебе в кімнату, Палагно, — страшним шепотом сповістив Темний, — екран треба лишати увімкненим, от.

Принци підвелися. І тут сталося незвичайне. Та ні, неможливе. Фана кліпала очима, не ймучи їм віри. Плакала Аг.

Фана ходила з нею в один садочок з молодшої групи. Аг не плакала ніколи. Якщо її допекти, вона кричала й кидалася іграшками, але сльози… Тепер Аг плакала глухо й нестримно, відвернувшись до чорного вечірнього вікна. Аг плакала, доки руки в чорних рукавичках не лягли їй на плечі.