Блискуче світле волосся плинними хвилями спускалось по плечах, прозорі сірі очі дивилися прямо, не кліпаючи, ніби дівчина бачила щось далеке крізь екран, крізь Дена, крізь стіну за Деновою спиною. Ден звик. Лора завжди так дивилася. Саме цей погляд причарував його, ніби приморозив до Лори. Ден був розумний та обізнаний, Ден швидко рахував і швидко приймав правильні рішення, тому все незрозуміле, все, що не надавалося до швидкого обрахунку, викликало в нього глибоку повагу, приправлену острахом. Лора викликала у нього більш ніж повагу. Лора заступила йому світ, як зараз її невидющий, крижаний погляд затьмарив весь екран.

Наступний день у школі був для Фани не надто вдалим. Мало того, що вона' отримала ганебне, хоча цілком передбачуване «незадовільно» з хімії, та ще й хімічка наказала лишитися після уроків і перемити весь лабораторний посуд. Хімічка на дивне ім'я Еріона завжди наказувала. Голос у неї був низький та хрипкуватий, постава пряма, волосся довге; і розпущене всупереч шкільному статуту, речі стильні і завжди дещо визивні: від ковбойських чобіт із загнутими носами до штучнозамшевих курточок з торочками та важких мідних перснів. Фані завжди хотілося бути схожою на вільну, незалежну, завжди трохи роздратовану Еріону, і ось — така ганьба. Ну чому Еріона має викладати саме хімію? Хоча якби вона викладала алгебру, або фізику, або основи економіки, або суспільствознавство, мало що змінилося б. Кожен предмет має свій брудний лабораторний посуд, або вкриті пилом моделі сонячних систем, або не-розсортовані позаторішні електронні зошити й методички. І все це мити, протирати, сортувати та розставляти бідолашній дурепі Фані. А хіба Фана винна, що дурепа? Мабуть, усе її життя складеться якось «незадовільно».

Фана приречено дзенькала колбами та мензурками, складаючи їх до спеціальної посудомийної машини в підсобці хімічного кабінету. Ну чому батьки потягли Аг у гості саме сьогодні, а в Темного якийсь факультатив з функційного програмування? Все — одне до одного. Треба глянути астрологічний прогноз. Мабуть, якийсь день крокодила, чи що?

Від цих сумних роздумів дівчинку відволікла чиясь присутність. У неї стояли за спиною. «Мабуть, Еріона прийшла перевірити, як ця нездара й криворучка, тобто я, добиває останню мензурку», — подумала Фана і з винуватим виглядом озирнулася.

Блискучий шкіряний мундир, витке чорне волосся. От лишень плаща немає, — мабуть, надто привертав увагу. З майже лагідною усмішкою на Фану дивився принц Спалах.

— Твій дядько казав, що ти вередлива й самозакохана, а ти так добре миєш посуд.

Срібні Спалахові очі та блакитні Фанині зустрілися. Спалах поклав руку на вимикач.

— До того ж ти ще й кмітлива. Якби тут раптом стало темно, ти б змогла утекти. Але не зможеш, бо я вже знаю, як діє ця штука. Второпала, сонечко?

Він перестав усміхатися. Обличчя його змінилося, стало страшним:

— Де гра?

Дивлячись у безжальні срібні очі, Фана думала: «Так, я дурна, вередлива, самозакохана, та ще й ляклива, наче курка в зоокуточку. Зараз я розтулю гарненького ротика й скажу, що консоль лежить у кишені в Аг». Фана зблідла й опустила руку до власної кишені.

— Гра?

В її руці майнула яскрава іграшкова рогатка. Бац!

Пластикова кулька влучила точно в лампочку, єдину лампочку в підсобці без вікон. Стало темно, лише тоненькою смужкою промальовувались погано причинені двері до порожнього, тихого класу. Фана кинулася на світло, ледь зачепивши ліктем спантеличеного Спалаха, грюкнула дверима підсобки, пролетіла класом, швидко клацнула вимикачем, занурюючи в темряву і його, тоді вискочила в коридор, промчала до сходів і… і спіткнулася на першій сходинці згори. Вона неодмінно покотилася б до самого низу, якби міцні руки не підхопили й не втримали її. Фана вчепилася в ті сильні, дорослі руки.

— Панно Еріоно! Там! П-п-пацюки в підсобці!

— Пацюки?

Обличчя у вчительки зробилося хитре.

— Пацюки. І вони розгромили посудомийний агрегат? Сподіваюся, вони хоч реактивів не випили? Ходімо подивимось?

— Ні! — Фана вереснула так пронизливо, що вчительку аж пересмикнуло.

— Панно Еріоно, ну, може, один. Може, він, з класу біології втік. Може, його хтось до зоокуточка приніс і забув. Але здоровий. Я їх так боюся!

— Та де ти їх бачила, пацюків?

— У мультику, про щуролова. Я його випадково побачила, ще зовсім маленькою, і так злякалася! Ну, знаєте, психологічна травма?

Фанин голос лящав у порожньому шкільному холі так, що Еріона вже почала підносити долоні до вух. Тоді роздратовано махнула рукою:

— Йди вже.

Фану не треба було вмовляти. Лишившись біля сходів сама, Еріона знизала плечима й пішла через хімічний клас до підсобки. Клацнула вимикачем. Темрява. Витягла комунікатора і у блідо-блакитному світлі відзначила гострий блиск скалок лампочки на долівці. В машині лишилося кілька недомитих лійок, але решта була впорядкована. Еріона вийшла назад до класу. Щось впало їй в око на підлозі, щось, чого тут не могло бути, від чого боляче штовхнулися в грудях притлумлені відчуття, образа, туга. Еріона нахилилася й підняла двома пальцями чіпкий маленький реп'ях. Вона обережно помацала його, піднесла до самих очей, навіть понюхала. Сухий реп'ях нічим не пах. Точніше, він не мав би пахнути, але Еріона виразно відчула запах степового пилу, запах каменю й сухої трави, запах землі. Еріона затисла знахідку в кулаці й довго сиділа у порожньому класі за партою, аби заспокоїтися. «Психологічна травма, кажеш, Фаночко? Ну-ну».

Дорогою додому, обираючи найбагатолюдніші вулиці, Фана думала: «Так, я дурна, вередлива, ляклива, мов курка, але я завжди вибивала непоганий результат у тирі».

Нічого цікавого принц Вигук так і не почув. Намарне він терпів головний біль, від якого зомлів, а потім довго сидів, підпираючи спиною чужу стіну й приходячи до тями. Ден і далека дівчина не сказали більше ні слова. Вигук розчув дрібний стукіт пальців по клавіатурі. Він не вмів читати думок, лише відчував. І те, що він відчув, було жахливе: страх, розгубленість, образа, лють, а все те разом було любов'ю й бажанням щастя. Вигук був дорослий, але молодий, він не міг збагнути, як це. Як можна так мучитися й лютитися з любові?

Усе життя Вигука оточувала любов. Його любили батьки. Він любив менших братів і сестричку. Він любив землю, де жив, любив людей на ній. Він бився з ворогами, але так і не навчився їх ненавидіти, лише бився, не пускав до свого дому, який любив. Коли якось до нього прийшов дивний маленький чоловік в окулярах, із дивним заплічним мішком і дивною зброєю на плечі, Вигук вислухав його і повірив йому. Повірив у кращий світ, де можна їздити без коней, де можна літати без чаклунства, де можна вирощувати багаті врожаї, не боячись негоди й набігів. Він хотів, аби всім стало легше, але стало важче. їх, братів і його, завели в чужину й відібрали шлях назад, а вдома… Краще не думати, що там удома. Варто подумати про дівчину, яка так мучить Володаря Синього Коридору. Він завжди спокійний. Завжди.

І лише розмовляючи з нею… І він не сказав, у чому його інтерес. Задля чого він прийшов до Королівства на Скелях Синім Коридором, задля чого взявся допомагати принцам. То, може, все це заради неї? Може, маленький чоловік в окулярах хоче стати великим чоловіком, героєм, Володарем, аби її голос потеплішав? У світі Вигука про таке було безліч легенд.

Висока дівчина йшла вулицею Вигукові назустріч. Було вже пізно, але дівчина, мабуть, нікого не боялася. Вона взагалі, певно, не вміє боятися, такі в неї суворі, пильні очі. І чого вона так дивиться? Вигуків плащ, охайно згорнутий, висить на лікті, а такі ж чорні куртки, чи майже такі ж, Вигук бачив на хлопцеві й тут. То чого ж вона? Мабуть, треба було таки зайти до заїзду й лишити плаща. Дівчина пройшла зовсім близько, зачепивши за плащ рукою. Сказала: «Вибачте», — й подалася далі. Коли вона зникла за рогом, Вигук зняв з руки й оглянув плащ. Плащ як плащ. Тут дехто теж носить не куртки, а такі довгі накидки з рукавами. Так, а це що? Ото сором! Ото принц-правитель — плаща перед дорогою не почистив! Як пташка ще десь у степу на плече наробила, так і лишилося. А й справді, тут нема пташок над містом. А раптом та висока дівчина здогадається, що він з іншого світу. Та ну, звідки? Звідки їй знати про голубів і ворон, які можуть ляпнути тобі на голову?