Тиха музика й тихий вечір, а ще гойдалка ледь не заколисали Аг, коли краєм ока вона вловила якийсь рух у сутінках. Аг змусила: себе повернути голову повільно, як дорослі герої у крутих фільмах. У тіні пишних квітучих кущів стояв принц Морок. Його біле волосся, розсипане по плечах, сяяло в темряві. Аг вчепилася в ланцюги старої гойдалки. Вперед — назад, рип — кувік. Скільки Аг себе пам'ятала, ця гойдалка видавала саме ці звуки. Рип — Морок не рухається. Кувік — робить крок вперед. Він відрізав Аг шлях додому. Мабуть, вистежив. Знає, де вона живе. Рип, назад — нічого. Кувік, вперед — ще крок назустріч. Рип, штовхнутися спиною, сильно викинути ноги вперед. Кувік! Високо й далеко вперед. Чорні безодні Морокових очей летять просто на неї, але тут інерція відкидає гойдалку далеко назад, і Аг стрибає.

Ліворуч, на білу плиточну доріжку, що виводить з глибини кварталу на проспект.

Аг біжить, чуючи за спиною кроки й шурхіт шкіряного мундира.

Принц Морок не біжить. Він вже непогано вивчив це дивне місце. Він тримає рівно ту відстань, що дасть йому змогу вскочити до однієї з дівчинкою кабіни на колесах, якщо ця кабіна трапиться. Дівчинка тут вдома, але це не важить. Вже темно. Ніч — стихія принца Морока. Він бачить у темряві найменшу дрібничку, порошинку під ногами, прожилки на листі кущів. Дівчинка не втече від нього. Але хочеться побігти, просто щоб відчути вітер на обличчі. Так дивно, що тут немає вітру. Так часом страшно. Дівчинка біжить. Гарний візерунок на одежі. Жовте — шматочки бурштину. Цікаво, а зелене й синє? Хоча у них тут все несправжнє.

Аг добре знала, куди біжить, лише сподівалася, що Морок продовжить своє неквапливе переслідування, а не рвоне за нею по-справжньому — тоді їй не вистачить дихання, бо вона вже геть засапалася.

А бігти ще доволі далеко. Великий електронний годинник на фасаді міського суду показував за десять десяту. Добре. Рівно стільки часу, скільки треба.

Нарешті Аг зупинилася перед величезною, темною вітриною. Коліна тремтіли, волосся прилипло до лоба. Чому вона не закричала там, на майданчику? Поруч були сусіди, батьки. Так, поруч були сусіди, батьки, таке звичне, спокійне життя. Якби Аг закричала, то зруйнувала б його. Ні. Так не буде. Рука в чорній рукавичці лягла їй на плече. Позаду глухий кут. Нічний бар «Пастка» був розташований в кінці вулиці. Аг впиралася спиною у його темну широку вітрину.

Годинник на Суді почав відбивати десяту вечора. На перший удар рука в Аг на плечі ледь здригнулася. Аг витримувала бездонний погляд принца Морока та рахувала секунди. На останньому ударі вітрина спалахнула холодним біло-фіолетовим світлом, а вгорі, над нею, так само нестерпно засвітився електричний напис «Пастка». Нічний бар відкривався рівно о десятій.

Принц Морок відсахнувся, притис обидві руки до горла, наче йому не стало повітря, і завмер. Аг усім тілом кинулася вперед, плечем відштовхнула принца й помчала темною вулицею. Завернула за один ріг, за другий, проскочила прохідним двором, ще і ще. Все. Можна перейти на спокійний крок. Тепер вона точно збила Морока зі сліду. Але ноги самі несли Аг додому.

Стоячи на сходах рідної веранди, Аг слухала, як калатає в грудях серце. Іноді воно підскакувало кудись аж до горла і заважало дихати. Пригадалось, як задихався нестерпним електричним світлом принц Морок. У житті він здався молодшим, ніж на екрані. Він стояв, притиснувши руки до горла й не зводячи з Аг широко розплющених очей. Аг заманила його в пастку. Тепер Морок її зненавидить.

Аг прочинила двері й почула веселий татів голос:

— Привіт! Ходи до нас! Ми тут всесвіт рятуємо. Така бадьора кіношка!

Ден Вернейль, знаний як Фанин дядько, споглядав екран, яким пробігали нескінченні рядки дрібних знаків, схожі на сніг, якому заманулося падати вгору. Принц Вигук сидів у кріслі, втомлено опустивши голову. Принц Спалах міряв кімнату нервовими кроками:

— Володарю, ну що?

Він навис над генієм програмування, зазираючи в екран через його голову.

— Не лізь!

Геній безцеремонно відіпхнув його ліктем.,

— Мій архів пошкоджено. Невідомий, але дуже здібний хакер постарався. Знав би хто, взяв би в учні. Але, так чи інакше наша головна надія — консоль із грою. Це ваш єдиний шлях додому. Це наш єдиний шлях до спільної перемоги. Погодьтеся, панове, з нашими технологіями там,і у себе, ви зробилися б непереможними.

— А ви?

Принц Вигук підняв важкі повіки й прямо глянув на Дена:

— Що ви мали б з нашої угоди? Наша магія, нехай підсилена вами, лишається нашою, і нам вирішувати — підтримувати вас чи ні. Та й в чому підтримувати? Ми жодного разу не почули від вас прямої відповіді: чого хочете домогтися ви?

— Про це треба було питати раніше, але ви надто захопилися моїми розповідями про сучасну зброю та надпотужні двигуни.

Ден відвернувся від екрана і поправив окуляри:

— Принаймні про мої наміри безглуздо питати тепер. Вони зависли на волосині, так само, як і ваші.

— Ми не зможемо повернутися додому? — раптом розгублено, зовсім по-дитячому спитав Спалах.

— Хіба що знайдеться консоль.

Ден зробив притиск на слові «знайдеться».

— А до речі, де Морок? Може, йому якраз пощастило?

— Якраз ні, — буркнув Морок, з'являючись у вікні. Потрапивши до кімнати, він всівся в кутку на килим і задумливо поклав підборіддя на сплетені пальці.

— Я чув ваші невтішні новини, але й мої не кращі, ми робимо помилку за помилкою. Сьогодні мою силу обернули на мою слабкість і використали проти мене. Дивні діти у вашому світі, володарю.

Вигук підвівся, підійшов до брата і раптом поклав руку на його білу голову.

— Твоє волосся таке від народження. Не треба вдавати сивого філософа. А діти скрізь швидко дорослішають, коли немає вибору.

Він перевів погляд на Спалаха:

— І в нас немає вибору. А у вас, Володарю?

— У мене немає часу. Мушу вийти на зв'язок. Я вас не затримую. Побачимося завтра. Схему поселення в готель я, здається, ретельно пояснив.

Усі троє зіскочили з прибудови й відійшли в тінь сусіднього будинку.

— Забирайтесь, — різко наказав Вигук. — Чекайте мене біля корчми… тьху, готелю.

Брати слухняно, але не надто квапливо пішли. Ден показав їм піший шлях до готелю. Це було зовсім недалеко. Спалах крутив головою, роздивляючись ліхтарі та кольорові рекламні лайтбокси. Морок у задумі дивився перед собою:

— Дивно.

— Га? — Спалах перестав витріщатися на вогники й поглянув на брата.

— Дивно, чому нам чаклувати — як дихати, а йому так важко.

Спалах знизав плечима:

— А багато хто взагалі не може. А тут просто жоден. То й що?

Морок похитав головою:

— Тут — інша справа. Тут і ми майже беззбройні.

Спалах викресав з пальця гостру білу іскру й плюнув на неї, коли іскра зависла в сантиметрі від гострого срібного нігтя.

Тепер Морок, безпорадно мружачись, блукав поглядом у кольорових зблисках реклам.

— Я кажу, чому Вигукові так важко чаклувати, він же старший, мав би бути сильніший.

— Ага, а татів блазень — старий, як жебракові капці. То мав би бути найсильнішим магом світу? Талант, братику, це не якийсь там дідівський досвід. — Він зітхнув і додав несподівано сумно: — Гадаю, він просто надірвався, коли возився з нами малими, і з Кітті, і з цілим королівством. Пам'ятаєш, як він бавився з громом і луною, ще до батькової смерті? То була зовсім інша сила.

Тим часом принц Вигук стояв, прихилившись до стіни й болісно стискаючи скроні руками. В голові, крізь оглушливий шум крові, крізь біль та запаморочення лунав ледь чутний Денів голос. Насправді голос лунав у Деновій кімнаті, за зачиненим герметичним вікном, і назовні його не було чути.

Ден тихо й напружено мовив:

— Привіт.

По довгій паузі здалеку долинув чистий, але безбарвний, ніби шматок прозорої пластмаси, жіночий голос:

— Привіт.

На екрані з'явилося зображення тонкого, бездоганно правильного дівочого обличчя.