— Заздриш? — спитала Барбі з усмішечкою.

— На твої «рівні» ніжки? — відказала Фана, кинувши виразний погляд на не надто рівні й довгі ніжки Барбі під білими шортами.

— Це нещасним дурепам, в яких мама — перукарка, потрібні рівні ніжки, аби клієнтів не відлякувати, коли й собі ремесло вивчиш.

Вона зробила притиск на слові «ремесло». Вікно в коридорі, навпроти класу, було відчинене. Фана зірвала з Барбі капелюшка й викинула на вулицю. Спланувавши на широких крисах, легкий синтетичний капелюшок влетів до потоку повітря з витяжки хімічного кабінету, злетів над дахом, невпевнено погойдався, втративши потік, а тоді акуратно ліг на сходинку пожежної драбини під самісіньким дахом. Дивлячись у палаючу блакить Фаниних очей, Барбі знизала плечима:

— Я ж кажу — нещасна дурепа. Дістанеш, подарую.

— Дістану. І ти його візьмеш назад. І з'їси. Разом з усім, що сказала.

Барбі знизала плечима ще раз і зайшла до класу. А Фана подалася на горище.

Двері на горище були, звісно ж, зачинені, але замок на них виявився, звичайно ж, допотопним. Фана долала такий ще в сім років, коли тато замикав її велосипеда, аби не чіплялася до кебів на вулиці. Зараз Фана вийняла зі своїх кучериків гарненьку заколочку й поколупалася нею в замку півхвилини. Двері стиха рипнули й прочинилися. На мить Фані вчулися позаду кроки. Вона зачекала. Ні, нічого. Тоді вона швидко проскочила захаращене й заплетене дротами горище і шарпнула люк на дах. От він якраз замкнений не був. Лише невисокий залізний парканчик загороджував вихід на пожежну драбину.

Фана хвацько перекинула через нього ногу, але не врахувала одразу двох речей. Перше — слизьких пластикових набойок на своїх новеньких туфельках (а як гарно ті набоєчки цокали), і друге — відчутно меншого тяжіння над третім поверхом, ніж внизу. Фану занесло через парканчик, ноги зісковзнули з краю даху, і дівчинка повисла на руках, від жаху не здатна навіть закричати. Долоні одразу ж спітніли, коли Фана спробувала підтягтися, залізна трубочка стала з них вислизати, мов жива.

І що гірше, вислизала трубочка не лише з рук, і звук, із яким вона совалася у стіні після кожного різкого руху, здавалося, відлунював десь у п'ятах. Внизу — ані кущика. Навіть травички не було. Пожежна драбина виходила за школу, на голий, гладенький, як тефлонова сковорідка, задній двір. Фана схлипнула. Схлип вийшов тоненький та жалісний, ніби в цуценяти. Розбитися на смерть через блакитний капелюшок. Це не просто смішно, це принизливо. Тиша. Йдуть уроки. Ніхто не підніметься на дах і не врятує дурну, заздрісну Фану.

Коли її різко смикнули вгору й поставили на тверду поверхню даху, Фана не одразу збагнула, що врятувалася. Вона стояла, кліпала на блакитне денне небо, глибоко вдихала й повільно починала усвідомлювати, що жива. Внизу кілька разів дзенькнула об долівку і покотилася під стіну непевна трубочка. Лише за кілька секунд дівчинка звернула увагу на руки, що досі міцно стискати її плечі. Гостро зблиснули срібні нігті, коли принц відпустив її. Фана недоречно збагнула, що Спалахові долоні — нормальні, людські, вкриті візерунком ліній, а не гладенькі, як жартома припустив Темний. Колись люди вірили, що цими лініями розписано долю. З Фани доля явно насміхалася. Дівчинка знову схлипнула й сіла, зацьковано притискаючись до стінки. Спалах перехилився через край даху й одним легким рухом дістав блакитного капелюшка.

— Ти це хотіла?

Фана й далі тулилася до парканчика й мовчала. Тоді Спалах просто вдягнув капелюшка їй на голову й відступив.

— Чому? — видобула з себе Фана крізь сльози.

— Тому, що ти незграба, а я хочу додому. І ти…

— А гри в мене нема, — Фана почала приходити до тями, — і в Аг теж. Ми її втопили, в каналізації.

— Ще й брехуха.

— А ти — потвора!

Фана сама злякалася того, що сказала, та Спалах чомусь не розлютився. Він просто стояв і дивився собі під ноги. Лише тут Фана помітила, що принц худенький та невисокий на зріст, хіба трохи вищий за Темного, і дуже засмучений.

— Вибач. Я не хотіла…

Спалах різко розвернувся і вибігу низькі двері горища. Не знаючи для чого, Фана кинулася слідом, але ноги в неї ще тремтіли, а швидкі Спалахові кроки вже, продріботівши сходами, лунали десь на першому поверсі. Фана повільно попленталася коридором, стягла з голови блакитного капелюшка й байдуже поклала на підвіконня навпроти класу. Злість на Барбі минула. Вся та сцена здавалася дрібною й незначущою. Коли чиясь рука лягла їй на плече, Фана з раптовою радістю вигукнула:

— Спалаху!

На неї дивилися ясні й суворі очі панни Еріони:

— От тепер ти розкажеш мені все.

— Ви мені не вірите? — Фана кліпала очима, готова розрюмсатися. — Зараз ви скажете, що такого не може бути.

Еріона згадала, як дивилася в ілюмінатор рятувального човника, що от-от мав стартувати. Їй було сім років. Холодний голос рахував секунди до старту, і їй думалося скоріш про яскравий калейдоскоп вражень від майбутньої мандрівки, аніж про те, що вона залишає назовсім. Неможливо було уявити, що більше не буде неповторних світанків за вікнами батьківського шлакоблокового замку, не зазиратиме крізь вікно червонясте око Місяця, не сідатиме на герб на ґрафеновому тулубі батькового тренувального літака синьо-хвоста бабка з отруйних боліт, не розкреслюватимуть феєрами небо батькові дрони, сповіщаючи турнір про зліт Дракона Десяти Крил, найкращого пілота континенту. Не може бути, щоб усе те щезло! Отак відпливло в ілюмінаторі й зникло назавжди. Не може бути! Відпливло.

— Все може бути, Фантазі. Один із них високий, весь у чорному, з темно-синім волоссям.

Еріона, начхавши на викладацькі умовності, сиділа на столі, задумливо похитуючи гострим носаком ковбойського чобота.

— Відведи мене до них.

Фана вмостилася поруч і так само замислено почала метеляти ногами.

— Та в нас уже склалася така традиція, що ми не до них, а від них, причому бігом. Хоча… — вона згадала дивний Спалахів вчинок, — треба подумати. Може, й відведу. Вони приходили до мого дядька і, певно, ще прийдуть. Якщо ви згодні сидіти в кущах і підглядати, ми вам їх покажемо.

— Згодна, — спокійно сказала Еріона.

— Гаразд. Тоді до вечора.

Спостерігаючи, як Фана, Аг і Темний ідуть шкільним двором, Еріона думала: щось відрізняє їх від решти дітей, щось, що довго відрізняло її саму, коли вони з батьками оселилися на астероїді. Може, знання, що світ інакший, ніж це видається на перший погляд? Тепер Еріона сиділа не на столі, а на підвіконні. Шкільний статут суворо забороняв це учням, але статут нічого такого не казав про вчителів.

Раптом Еріона зірвалася з місця, пронеслася порожнім класом, по дорозі вхопивши зі стільця сумку, і за мить була за шкільними дверима. Якщо поквапитися, вона наздожене дітей за ярмарковим павільйоном і вже не випустить з поля зору. Так, це буде надійніше.

Спалах міряв нервовими кроками тісний готельний номер. Брати сиділи мовчки, перечікуючи його бурхливе роздратування.

— Це глухий кут! Нам потрібна ця штука з гри. Без неї ми не повернемось. Гра в дітей, і ми не можемо її відібрати, бо… Бо нам їх шкода! Чому мені їх шкода?

Морок не витримав перший. Він підвівся, схопив брата за руку, змусив сісти.

— Тому, що їм тебе шкода. Тому, що в них так само немає дороги додому. Тільки в них — назавжди. Тому, що ти їх розумієш. А кого розумієш, того не зненавидиш по-справжньому.

Він зазирнув Спалахові у вічі й усміхнувся:

— Ми — двійнята. То чого ж я такий розумний?

Спалах секунду стримувався, тоді пирснув:

— Розумний? Ну, то вигадай, що його робити.

Зі свого ліжка підвівся Вигук, застібнув мундир.

— Піду, мабуть, і я, подивлюся зблизька на наших коридорних злодюжок. Посидьте тут, щоб хоч за вас не хвилювався.

Він ішов і думав про те, що сказав Морок. «Вони втратили шлях додому». Морок каже правду: так, як вони живуть, жити неможливо. Порівняно з цією гостинною в'язницею їхнє скельне королівство, пронизане всіма вітрами, голодне й войовниче з примусу, та й весь їхній світ — справжня казка, бо там є чим дихати, там є минуле і майбутнє. Цілком можливо, що Ден, розпатякуючи про нові технологи та взаємодопомогу, планував виманити їх трьох сюди, а самому піти в королівство, навести там свій лад, запанувати в тому світі. Маленький чоловічок у смішних окулярах та строкатих кофтах став би великим володарем — може, королем чи навіть імператором, підкоривши багато сусідніх земель. Тоді у голосі далекої, мабуть дуже гарної, дівчини було б менше байдужої відстороненості. Тоді вона, може, схотіла б стати його імператрицею у завойованім просторім світі. Йому все вдалося б, чи принаймні вдався б запланований початок, якби його племінниця, награвшись, поклала ту штуку на місце. Але вона не поклала. Дещо неможливо спланувати, Володарю.