Іринка запропонувала піти у кав’ярню в Пасажі. Їй здавалося, що це дуже вишукана кав’ярня. Та Авенір лише посміхнувся про себе, згадавши один випадок, свідком якого він був. Одного дня він крокував у своїх справах через Пасаж, було ще рано, кав’яр-ні тільки-но відчинялися. У кафе просто за вітринами, де розташований салат-бар, метушилася офіціантка. Вона розкладала салати по металевих контейнерах. Авенір спостерігав за нею, поки йшов повз вікна. І раптом побачив, як вона, витрушуючи салат із відра, запхнула туди руку і заходилася жменею перекладати масу до контейнера. Аристократизм цього закладу сильно впав у очах Дейкала. Але казати про це Іринці він не вважав за потрібне.

У кав’ярні вони вибрали столик у кутку біля вікна. Коли парочка влаштовувалася, хтось радісно гукнув до них. За сусіднім столиком сидів їхній спільний приятель Ігор Кочет, київський поет і журналіст, великий знавець ресторанів і вин.

Він представив їм свою супутницю, гарненьку пухкеньку дівчину з вибагливо розкуйовдженим білявим волоссям, що її зовсім не псувало. Вона мала сяючі сині очі і розкритий від вічного подиву ротик. Авенір відразу запідозрив, що вона тупенька, як і решта дівчат Кочета. Ігор, людина освічена і талановита, отримував задоволення лише від спілкування з такими, незайманими цивілізацією створіннями. Обидві пари сіли за один столик.

— Це моя нова любов, — підморгнув Ігор Авеніру, — знайомтеся — Віруня. А ти, сонечко, познайомся з Іринкою і Авеніром. Вони великі поціновувачі театру. Гадаю, зараз теж ідуть із якої-небудь інтелектуальної вистави.

— Не вгадав, — посміхнувся до Віру ні Авенір, — ми дивилися «Енеїду». Не така це вже інтелектуальна вистава. Проте весела.

— Як на мене, — грайливо заявила Іринка, — після суто української вистави необхідно попоїсти чогось екзотичного.

— Тоді треба було йти до китайського ресторанчика, — злегка незадоволено зауважив Авенір.

— Припини! — весело заперечив Ігор. — Усе тобі не подобається. І тут поїмо непогано.

Він повернувся до Віруні:

— Що ти їстимеш, дитинко?

— А торт тут є? — запитала дівчина.

— Аякже! Але я раджу тобі з’їсти щось більш суттєве. От, наприклад, спагетті з печерицями і яєчнею. Хочеш?

— Ні, — образилася Віруня. — Я таке щодня їм.

— А що хочеш?

Віруня мовчки зітнула плечима.

Іринка пожаліла дівчину і порадила:

— Візьміть рагу з індички.

— А ви теж будете? — підозріло спитала Віруня.

— Ні, я візьму рулетики з камбали. І торт «Пунш».

— Оце так екзотика, — засміявся Авенір. — Краще вже гостру квасолю з м’ясом.

— От і бери, — відрізала Іринка.

— І візьму.

— Правильно, — втрутився Кочет. — А ми з сонечком візьмемо курячі грудки зі шпинатом. Це дуже додає сил, — він полоскотав Вірунину шию вусами. — І торт.

Вони зробили замовлення і рушили до салат-бару.

— Який склад був сьогодні? — розпитував Ігор. — Як виглядала Юнона?

— Прекрасно, як зазвичай, — відповіла Іринка.

— Як завжди, намагалася замордувати моторного парубка? І, як завжди, їй це не вдалося? — не вгавав Ігор. Мабуть, «нова любов» поліпшувала йому настрій. — А знаєте, якою б я зробив Юнону?

— Якою?

— Такою хитрою сільською тіткою, собі на умі. Якій одна половина села винна за бімбер, а інша — за приворотне зілля. Чоловік у неї ходить по ниточці, бо боїться, що вона і його одного чудового дня отруїть своїм зіллям, а сама вона не відмовляє собі у малоцнотливих задоволеннях.

Авенір розреготався:

— Ти спізнився. Саме такою її і зробив Котляревський. Звичайною сільською відьмою.

Віруня теж вставила репліку:

— Зараз таких жінок немає. І взагалі, відьом не буває. Це казки.

— Як це немає? — витріщив на неї очі Кочет. — А всі ці екстрасенси, народні цілительки, контактери? Що це, по-твоєму?

— Я думаю, що це вчені.

Іринка стримано посміхнулася такий дитячій переконаності, а чоловіки відверто зареготали.

— Ти що? У кожному селі є принаймні одна відьма, а то і кілька. Тільки не всі пхаються у місто гроші заробляти. Багатьом вистачає того, що вони луплять зі своїх односельчан.

— Неправда, — закопилила губку Віруня. — Це забобони.

— Дитинко, — ніжно промуркотів Кочет, — ти не хочеш подивитися правді у вічі. Мабуть, тому, що й сама відчуваєш у собі щось відьмацьке.

Сльози готові були бризнути з очей Віруні.

— Візьми краще тістечко, — пожалів її Кочет. — На вигляд дуже смачне. А ти, Іринко, теж не віриш у відьом?

— Ні у відьом, ні у екстрасенсів, ні у контактерів. А шкода. Інколи дуже не вистачає такої бабці, щоб помститися декому… Уявіть: прикупиш якогось трунку і…

— А як би ти підсипала такого зілля? До того ж воно, мабуть, несмачне.

— Так, це проблема, — погодилася Іринка.

— Простіше найняти вбивць, — виголосив Кочет.

— Простіше, але дорожче, — заперечив Авенір. — Це не для людини із середнім гаманцем.

— Чому ж, з людиною розправитися можна, коли треба, хіба ви не знаєте? — розтулила свої гарненькі губки Віруня.

Усі здивовано повернулися до неї.

— Серденько, ти маєш справу з найманими вбивцями? — награно здивувався Кочет.

— Ні, я не про найманих вбивць. Це інше… за допомогою магії… Туди можуть звертатися звичайні люди, як ми… Це, правда, теж за гроші…

— Не благодійність, значить, — посміхнувся Авенір.

Решта мовчки дивилися на Віруню. Вони поступово усвідомлювали, що вона каже серйозно.

— Що ти хочеш цим сказати? — спитав Кочет уже не так легковажно.

Віруня збентежилася.

— Мабуть, я все переплутала. Я згадала про Володарку… — не до ладу вимовила вона.

— Яку Володарку? Містечко під Києвом?

Віруня побуряковіла так, що навіть Авеніру стало її шкода.

— Та я, мабуть, усе переплутала. Хтось щось казав, мабуть, я переплутала, не зрозуміла.

Компанія відчепилася від бідної Віруні, але у всіх залишилося якесь гнітюче враження, тому вони поквапилися доїсти і вийшли з кав’ярні.

Того дня Дейкало здав статтю і, поки її читав заступник головного, тинявся редакційними кабінетами, активно заважаючи колегам.

Колеги, наче змовившись, визирали з-за комп’ютерів і кричали:

— Веню, Веню, йди, не заважай!

Нарешті він добрів до курилки. Там сидів лише кореспондент відділу кримінальної хроніки, невисокий худорлявий хлопчина з русявим волоссям і світлими очима. Він тримав у руці паперову склянку з кавою і мрійливо спостерігав за кільцями диму від своєї сигарети.

— Здоров, Іване, — привітався Авенір. — Нудьгуєш, коли твої друзі упрівають за комп’ютерами?

Іван мовчки знизав плечима.

— Ти знаєш що-небудь про Арнаута? — не вгавав Авенір.

— Що тебе цікавить? — спитав Іван. — Про його кар’єру? Про особисте життя? Він же помер.

— Оце мене і цікавить, — відповів Дейкало. — Що з ним трапилося?

— Після довгої і тяжкої хвороби, як то кажуть.

— І нічого підозрілого?

— Що ти маєш на увазі?

— Вбивство або самогубство, — повільно мовив Авенір, спостерігаючи за колегою.

— Дурниці.

— І жодних чуток навколо його смерті?

— Чутки переважно були про те, хто стане його наступником. Ти ж розумієш, посада у нього була дуже приваблива…

Тут двері прочинилися, всунулася кудлата голова і повідомила:

— Іване! Тебе шеф викликає! Сказав: негайно!

Іван розвів руками, похапцем загасив сигарету і вибіг.

Дейкало, залишившись на самоті, продовжував розмірковувати про загадковий список.

Абсолютно очевидно, що всіх цих людей у списку щось об’єднує. Що саме? Не робота, не дружба, вони не могли бути однокласниками чи пацієнтами однієї лікарні. Вони всі різного віку і належали до різних прошарків. Принаймні, ті, про кого Авенір знав. Вони не могли бути членами однієї банди. Але могли бути жертвами злочину… Проте ж відомо, що Тома Оліяр померла від запалення легень, Арнаут — від пухлини мозку. Ніхто з них не був злочинцем, ніхто не вкоротив собі віку. І все ж між ними існував зв’язок, бо священика вбили, найімовірніше, за цей список. Значить, треба лише розгадати таємницю списку…