Дементій заперечливо похитав головою.

— Навряд чи. Його добре знали у цьому районі, всі ставилися до нього прихильно. Ворогів він не мав. І грошей також… Хоча…

Гімпель перепитав:

— Хоча що?

— При ньому знайшли записку. Можливо, вбивця саме її шукав. Записка була схована у халяві.

— Якісь шпигунські пристрасті, — хмикнув Гімпель.

— Думаю, тут справа простіша. Мабуть, старий мав звичку ховати листи у чобіт.

— А вбивця про це не знав.

— Очевидно. Якщо він шукав саме цей папірець, то спіймав облизня, а якщо полював на мідяки — то тим більше.

Гімпель поцікавився:

— А що у записці?

— Кілька прізвищ без жодного коментаря, — Дементій простягнув записку колезі.

Судмедексперт зачитав:

— Павлиш, Терещенко, Кравець, Арнаут, Лагутенко, Мамчиць, Оліяр, Балгіра. Цілком звичайні прізвища. І що вони означають?

Майор замість відповіді спитав:

— Тобі знайомі ці прізвища?

— Ну, деякі прізвища досить-таки відомі. Наприклад, наш із тобою покійний начальник Арнаут. Або Оліяр. Хто ж не чув про Оліяра, який вибухнув разом зі своєю бензоколонкою! Але, можливо, йдеться про однофамільців, — судмедексперт із сумнівом похитав головою.

— Може, і про однофамільців. А може, це список людей, яких він сповідував. Або хто йому винен гроші. Або кому він винен. Відгадувати, що це за перелік, можна довго, — Дементій і сам відчував, що відштовхнутися немає від чого.

— Звичайно, тут можна робити різні припущення. Проте ти навіть не знаєш напевно, чи через цей список його вбили, — сумнівався Гімпель.

— Це точно. Мотив ми ще не встановили. Але мені чомусь здається, що грабіжник шукав саме цей папірець. Надто вже ретельно отець Юрій його ховав.

— Непереконливо. Хіба він знав, що цей папірець комусь знадобиться? Ти сам казав, що священик міг просто мати таку звичку, — заперечив судмедексперт.

— Навіть якщо це його звичка, то так він мусив ховати найцінніші папери. Розумієш? Значить, цей папірець чогось вартий. Можливо, помираюча жінка розповіла йому щось важливе. Я не маю іншої «пічки», від якої можна танцювати, — зітхнув Дементій.

Гімпель зітнув плечима:

— Але ця «пічка» суто гіпотетична.

— Згоден. Проте іншої немає.

Судмедексперт знову із сумнівом похитав головою:

— Чого ти так перейнявся цим старим? Тут он депутати безслідно зникають, а вже якийсь священик…

— Ось саме тому. Я не пам’ятаю подібного випадку. На священиків давно вже ніхто руку не підіймав.

— Єдине, що я можу тобі порадити, — зітхнув Гімпель, — перевір ці прізвища у базі даних. Може, щось і відкопаєш.

— Я і сам так думаю. Щось таки повинно об’єднувати всіх цих людей, — погодився Дементій.

Усе це і розповів тепер Дементій Авенірові. За столиком у піцерії запанувала тиша.

Поміркувавши якусь хвилину, Декайло спитав:

— Маєш якісь здогади щодо цих прізвищ? Дементій відгукнувся після недовгої паузи:

— Спробуємо об’єднати факти. Хлопець, якого ми вже знайшли, прийшов до отця Юрія з дорученням запросити священика сповідати і причастити помираючу жінку.

— Ви встановили її особу? — перебив Авенір.

— Так, встановили. Пішли за адресою, де вона жила. З’ясували, що нещасна насправді померла перед приїздом «швидкої». Хазяйка підтверджує, що на її прохання посилала за священиком.

— Зрозуміло, — кивнув головою Авенір.

— Далі ми пішли слідами отця Юрія. Вони привели нас до маленької пивнички, де відвідувачі, практично, лише постійні, — отже, його запам’ятали. Він замовив собі чай і заходився писати щось на клаптику паперу. Чай не допив, а папірець сховав у халяву.

— Хто ще був тоді у забігайлівці?

— Троє хлопців з дівчиною і ще якийсь чоловік середніх років. Він з’явився після отця Юрія, сидів у кутку. Замовив собі склянку вина. Невдовзі після того, як священик пішов, теж вийшов, — так докладно майор перебирав факти швидше для себе, ніж для Дейкала.

— Тобто він пішов за священиком?

— Не виключено. Але не виключено також, що він не має жодного стосунку до вбивства. Буфетниця не бачила, коли саме він пішов, але каже, що незабаром після священика. Вона описала його. Мав досить пристойний вигляд. Високий на зріст, у хорошому темному плащі. Ми його поки що не знайшли, і сам він не з’явився розповісти, що бачив священика у пивниці, хоча дільничий цілий день крутився у тому районі, просив усім, хто бачив отця у той день, переказувати, щоб зайшли до нас.

— А що ти думаєш про записку? — спитав Дейкало.

— Думаю, що це важливий доказ.

— Хвора жінка розповіла йому щось, після чого він записав кілька прізвищ, наче боявся забути. Ти вважаєш, він би записував, як би це була таємниця сповіді? — поцікавився журналіст.

— Не виключено, що жінка розповіла йому без умови зберегти таємницю, — відповів Дементій. — Можливо, це стосується якогось злочину, наприклад, шантажу чи крадіжки.

— Чому ти так думаєш?

— Поки що це просто здогади. Якщо старого вбили за цю записку, то можна припустити, що ці прізвища якимось чином пов’язані зі злочином. Найімовірніше, це шантаж, бо це у більшості випадків «жіночий» злочин. Припустімо, померла жінка когось шантажувала або знала про шантаж. Її мучило сумління, вона зізналася у всьому, щоб владнати справу за допомогою священика. Припустімо також, що отець Юрій узяв на себе цей тягар. Але хтось, хто мав від цього зиск, не схотів його втрачати. Цей хтось довідався, що Ольга Іванівна помирає, що до неї запросили священика. А далі все зрозуміло. Він вистежив священика, вбив його, щоб певні факти не було розголошено. Швидше за все, він стежив за помешканням помираючої жінки.

Дейкало уважно роздивлявся список.

— Тут деякі прізвища досить поширені, а деякі — рідкісні. Терещенків і Кравців дуже багато. А ось, наприклад, Арнаут. Я не знаю такого прізвища. Може, варто перевірити за довідником? Дозволиш, я перепишу собі цей список?

Дементій посміхнувся.

— Давай, перевіряй, приватний ти наш детективе. Та ми його добре знали.

Авенір не звернув уваги на останні слова майора. Він був надто занурений у думки про вбивство священика, швидко переписуючи прізвища у записник.

На цьому приятелі розійшлися, бо слідчому треба було повертатися до відділку. Дементій похапцем допив третю чашку кави і вискочив з піцерії.

Дейкало неквапом вийшов, осідлав свою «Весну» і помчав до редакції.

Там він провів цілий день, правлячи матеріал, який йшов до номера. Як завжди, не вистачало місця, статтю довелося скорочувати — Авенір цього не любив. Він вважав, що кожний його рядок — геніальний, тому настрій у репортера зіпсувався, він посварився з відповідальним секретарем і ввечері відмовився піти з колегами на пиво. Тільки повертаючись додому, він згадав про список.

Отож удома Авенір зручно вмостився у глибокому кріслі, набрав «09» і попрохав дати йому номер телефона Арнаута. За логікою речей ввечері легше застати вдома когось з цього списку. Отримавши номер, Авенір сміливо набрав його, навіть не вигадавши, що буде казати власникові.

— Слухаю вас, — відповів жіночий голос.

— Можна попросити пана Арнаута? — спитав Дейкало.

— На жаль, він помер, — байдуже відповів голос.

Авенір розгублено поклав трубку і замислився. Тоді підняв її знову і потелефонував на службу Дементію. Той досі був на робочому місці.

— Ти знав, що цей Арнаут уже помер? — не привітавшись, запитав Авенір.

Голос слідчого у трубці виразно промовляв: Дементій посміхається.

— Так, півроку тому.

— Тобто ти його знав?

— Відповідь знову позитивна. Це був один із великих цабе нашого міністерства.

— А від чого він помер? Самогубство?

— Ти що! Такі люди не накладають на себе руки. Він мав пухлину мозку.

Авенір тяжко зітхнув. Виходить, це прізвище нічого не прояснило. Арнаут помер природньою смертю. Отже: або є інший Арнаут, або список нічого не означає. Але варто спробувати розшукати інших людей зі списку. Декайло деякий час сидів, вивчаючи перелік у записнику. Перша невдала спроба засмутила його. Проте опускати руки було ще рано — втішав сам себе Дейкало, адже зовсім невідомо, чи мав якийсь стосунок папірець до вбивства священика. То міг бути просто нічний напад — тоді надії знайти вбивцю практично немає. Хіба що випадково пощастить. Проте Авеніру не хотілося полишати думку про таємницю. Він вирішив поміркувати над списком пізніше. «Я займуся іншими особами, — вирішив він. — Ось, наприклад, Балгіра або Лагутенко».