— Ну-ну-ну!.. Звичайно, коли ти грозиш такими мірами, то я мушу згодитися, але вважаю це за насильство з твого боку.
— І за бунт проти родинного правительства! Нехай буде й так. Але приймаючи на увагу, що я й зачинщик, я й товпа, я й пастир, я й вівця, то відповідати буду тільки я, я, я — Віра Іванівна Коншіна, потомна дворянка й кавалер багатьох чужоземних регалій. Ура, ура, ура!.. Наша взяла!.. Тепер дванадцять тисяч єгипетських пірамід будуть дивитися з горища нашого будинку на мене, коли я тріюмфально буду проходити мимо Зої Володимирівни. О, уявляю собі розмір її тривог за моє дорогоцінне здоров'я й за здоров'я моїх майбутніх дітей!..
Катруся прямо помирала від сміху. Вона так реготалася, що Паша, занепокоєна надзвичайним шумом, прибігла довідатися, що тут робиться. Але побачивши Віруна, заспокоїлася.
— А, це баришня вже встали, — констатувала вона, і цим уже все сказала.
Наскоро вбравшися, пішла Катруся з Віруном купатися. Сад уже прокинувся, сяючи радістю. Небо, сонце, пахощі й звуки — все було чудове. Над рікою підіймалася пара, а риба, викинувшися, розсипала перли в блакитних колах. Видно було піскувате дно, фантастично тріпотіли на течії водорослини, ріка манила кинутися в її прозорчасті хвилі. Купальня, біленька, гарненька, тріпотіла й іскрилася від води.
Вірун в одну хвилю роздяглася і з криком, як лебідь, кинулася в воду. Її рожеве пещене тіло світилося на сонці, і Катруся мимоволі залюбувалася легкими й красивими його вигибами.
— А чому ж ви не купаєтеся? Вода така гарна!.. Дивіться: оце — по-собачому. А показати вам, як матроси плавають? — і вона то немилосердно бовтала руками перед собою, то дужими широкими вимахами в одну хвилю перепливала купальню.
— Де ти навчилася так добре плавати? — питала Катря.
— Це мені бог так дав за добродітель непослуху родителям. Мені ще з самих пелюшок було заборонено купатися в річці, але я завжди вміла знаходити отаких слабовольних, як оце ви, і побідивши їх, ішла вчитися плавати.
Вірун випливла геть з купальні й попливла кудись далеко. Катруся роздяглася, зійшла з двох приступочок до води й торкнулася схвильованої поверхні ногою. Вода здалася холодною, і дівчина здрігнулася. Ледве помітна усмішка легко промайнула по її обличчю. Маленька хмарка звільнила сонце, і воно сліпучо вдарило вздовж по річці, наскрізь сріблячи кожну хвильку. Тепло-ніжними дотиками обняли промені гнучкий стан дівчини, що стояла прямо під сонцем, розкішним рисунком відбиваючися в воді. Стало так гарно; уста піврозкрилися; а очі, радісні, блакитні, як само небо, захоплено дивилися на срібне-срібне павутиння, що сяло й тріпотіло в кутку купальні. Слух чарувала музика природи, дихалося повними грудима, і на душі було спокійно.
Нараз за купальнею почулося дике визкотіння й якісь надзвичайні крики Віруна.
— Ой!.. Ой!.. Ой!.. Боже мій!., ідіть геть!.. Ой, що ви робите!.. Як вам не сором!.. Я мамі скажу!.. Ой!..
Між тими словами й визкотінням чувся ще чийсь мужський голос, а потім нараз крик Віруна.
— А-ах!.. Потопаю!.. Рятуйте!..
В крайнім переляку кинулася Катря в воду, але в цю хвилину коло неї вирнула Вірун і, схопившися за перильця, почала божевільно реготатися. Вона присідала, захльобуючися в воді, безсило випускала перильця з рук, і знову реготала, реготала без кінця.
Катруся нічого не могла зрозуміти.
— Що з тобою?.. Чого ти так кричала?.. Чого ти так смієшся?
Але Вірун за сміхом нічого не могла відповісти. Вона й хотіла щось сказати, але новий напад сміху знову валив її в воду. Скінчилося тим, що й Катруся заразилася її сміхом і собі почала реготатися. І так воно йшло щось довгенько, поки дівчата не заспокоїлися більш-менш, і Вірун дістала змогу говорити.
— Я попливла до острівця під тим боком. А як уже підпливла ближче, дивлюся — а наш милий студіоз Сюся стоїть чомусь на тім боці. Я вдала нібито його не помічаю,— мені цікаво було знати, що він буде робити. Вилізла я на острів, розпустила волосся й ходжу собі між вербами, мов наяда, співаю пісні та рву квітки. Дивлюсь — а мій студіоз ні з місця. Стоїть, та ще й за дерево захилився. Тоді я ніби примітила його, як ошпарена, кинулася в воду й почала репетувати на все село. Ви ж певно чули, як я не своїм голосом ревла: «Як вам не сором! Мамі скажу», і т. д., все в тім же дусі. А коли вже в мене не ставало сил удержатися від сміху, я поринала й реготалася в воді так, що тільки бульбашки здіймалися. А бідний студіоз перелякався на смерть, щось мені кричав, виправдуючися, але потім утік, без сорома казка. Навіть знак власного достоїнства — форменну фуражку свою згубив.
І все це оповідання Вірун пересипала таким дзвінким сміхом, що Катруся не могла утриматися й реготала собі, і цей дівочий сміх перловими зернами розіслався по хвилях веселої річки, під вербами й очеретом, дразнячи зозулю в далеких деревах.
Нараз за дверима купальні почулися голоси, а властиво голос Зої Володимирівни.
— О!.. Священні тілеса йдуть обмиватися! — говорила Вірун. — Таїнство!.. Таїнство!.. Треба накупатися швидче, а то як ця мумія влізе в воду, так і вода задхнеться.
І Вірун почала так несамовито поринати та плескатися, що збила всю воду в піну довкола себе.
— Це ви, рання пташечко, так купаєтеся? — почувся ласкавий голос m-me Коншіної.
— Ой!.. Рятуйте!.. Мама!.. Ой!..
— Віро!?.. Це ти? А я ж тобі заборонила.
— Матусю!.. Голубонько!.. Вода тепла, їй-богу! Спитай хоч у Катерини Юр'ївни!.. Як у самоварі!
— Це все одно. Раз я тобі не позволила — значить...
— Матусенько!.. Золото моє!.. Я більше ніколи-ніколи не буду слухатися. Ой, чи то пак ослухуватися! Вибачте тільки на цей раз. Я не заболію, даю слово чести!..
Катруся відкинула гачок і відчинила двері.
— Та вже пробачте їй на цей раз, — просила Катря m-me Коншіну. — Вода справді тепла.
— Може вода й справді тепла, але насамперед треба слухатися старших, — суворо протягла Зоя Володимирівна.
— «Чти отця свого і матір свою, щоби благо тобі було й довголітним ти був на землі», — зашепотіла Вірун, піднявши очі до неба й молитовно зложивши руки.
Соня не витримала ролі дорослої панночки й порснула зі сміху. За нею Вірун, Катруся; не витримала сама навіть m-me Коншіна. Та й справді: ранок був такий прекрасний та веселий, що лише Зоя Володимирівна могла не сміятися. І вона зосталася холодною, як мармурова статуя. З мовчазним докором довго дивилася на всіх, а потім знизала плечима.
За спільним столом під час снідання всім було теж страшенно весело: жартували, сміялися, пересипали бесіду всякими дотепами, анекдотами. І тільки бідний студент сидів увесь час мов на голках, що-хвилі чекаючи якої вихватки з боку Віру на. І таки недаремне. Коли після довгого сміху прийшла коротка павза, Вірун не втратила моменту і «томним» голосом a-la Зоя Володимирівна, промовила, звертаючись до студента:
— Ах, як ви мене налякали сьогодні!..
Студент немилосердно почервонів. Усі, очевидно, зацікавилися, посипалися питання — що, де, як, коли; але Вірун, скромно й соромливо потупивши очі, відмовчувалася. І тільки раз сказала;
— Нехай він... вони розкажуть...
Зверталися до студента, але той стерявся й не знав, що йому робити й як поводитися. Він почервонів, аж посинів і, моргаючи повіками, повторював:
— Я не знаю, про що говорить Віра Іванівна... Я не знаю, про що говорить Віра Іванівна...
Весела компанія невгавала: усі просили, добивалися, Соня навіть розсердилася на сестру, але та обгородилася скромністю, як сталевою стіною, і на всі напади відповідала лише соромливим опусканням очей.
— Вірко! Нарешті це обридає!.. Думаєш, мабуть, що це надзвичайно дотепно.
— Ах, Соню!.. Коли б ти тільки знала! — томно протягла Вірун і взялася пити свій чай. Але, глянувши на свою жертву, приснула зо сміху, забризкавши чаєм стіл і мало не всіх присутніх.
Усі посхоплювалися з місць, почали обтрушуватися. Навіть Вірун на хвилину зніяковіла.
— Віро!.. Іди геть з-за столу!..— насупивши брови, прорекла m-me Коншіна. — Ти не знаєш, як треба поводитися.
