— Що не було й з початку добре, а де-далі, то гірше. Місяця не минуло після весілля, як побачила я, що почав мій чоловік випивати. Лишенько тяжке!.. Що ж тепер робити? Це, думаю собі, бог мене карає, що я до чоловіка неласкава. Любиш там чи не любиш, а як ти жінка, то жінкою й будь. Стала я до нього ласкавіша, і те, було, йому й те... Прямо думку його вгадую, але що ж — не помогло. Що далі, то більш, що далі, то більш. Вже почав із хати тягти, а то вже, дивлюсь, і мене заходився бити. От воно й краще!.. Та вже як пішло, як пішло — та й досі... І не знаєш, чи живеш ти на світі, чи ні, і світ божий тобі немилий. Устанеш уранці — хоч би бог дав вечір скоріше. Прийде ніч — важко. Почнеш молитися та просити, щоб на світ скоріше благословлялося. І діти не радують, прости, господи, мою грішну душу...

Баба перехрестилася, обітерла сльози рукою й замовкла. Мовчала й Катруся. Важким камінням лягло це оповідання на її душу. Над головою в вербах щебетали пташки, здалека чувся чийсь крикливий голос, але слів не можна було розібрати.

— А багато в вас дітей? — спитала Катруся.

— Воно не сказати й багато: оця замазана — це старшенька, а там іще дома двойко, та нехай не дає господь більш, і так нема за що рук зачепити, хата скоро завалиться, а тоді й зовсім — бери мішок на плечі та попід чужі вікна за проханим шматком іди.

Баба попрала вже все, поскладала в рядно, але ще не відходила: не хотілося розбивати гарного настрою, що якось утворився від розмови з цією баришнею. Катруся це зрозуміла й спитала:

— А чи далеко ваша хата?

— Та ні!.. Як що отут через пліт перелізти, так по праву руку крайня хата. Може зайшли б коли?.. Оце огірочки скоро поспіють... У мене там того городу клапоть, а я таки всього потрошку насадила.

— Спасибі, зайду. Кажете, по праву руку крайня хата?

— Еге ж, еге ж!.. Крайня. Ну, Оксано, ходім.

— А я, мамо, праник понесу.

— Неси, неси. Ну, прощавайте, баришне, спасибі вам. Дай вам, господи, чого самі ви собі бажаєте. Поможи вам, боже, на все добре.

— Та за віщо ж ви мені дякуєте? — здивовано питала Катруся.

— А за добре слово, баришне, за добре слово. Ходім, дочко.

Баба підняла вузол на плечі й пішла попід плотом. Оксана, вистрибуючи, розмахувала праником, а Катруся дивилася їм услід і думала: як же мало люди чують добрих слів за життя, коли аж отак дякують!..

Перед нею все так само сяйливо простягалася річка, так само привітно висвистували пташки, але Катруся вже не могла цілувати всього того своїм закоханим поглядом. І хотіла, а не могла. Якесь особливе й значне почуття поволі втискалося в її душу, грозячи в дальшому заволодіти усією істотою. І солодко, і страшно було Катрусі прислухатися до зародження нового почуття.

На другий день Катруся прокинулася досить пізно: вчорашня подорож, безліч нових вражінь, хмільний запах чистого повітря — все це вкупі навіяло на неї міцний, здоровий сон. Та й саме пробудження було якимось казковим, поетичним. Вікно в її покоїку було відчинене й тільки до половини завішане білою завісочкою. Сонце косим промінням падало на підоконня, а легкий ранішній вітерець щедро ніс запах росистої трави й землі.

Вірун обережно, щоб не струсити роси, нарвала квіток, злізла на цоколь під вікном, потихеньку відкинула занавісочку й кинула одну квітку на ліжко. Квітка впала на ковдру й тільки злегка бризнула росою на лице Катрусі. Вірун, прикусивши губу, кинула другу квітку й удачно попала в підборіддя. Катруся відразу прокинулася, спочатку трохи перелякалася, але побачивши квітки, догадалася, чиїх рук це справа, і закрила очі. Вірун ледве втримувалася, щоб не зареготати, та все стріляла, стріляла квітками в дівчину. Нарешті, коли ввесь запас бомб уже вийшов, вона дзвінко й весело розреготалася:

— Більш нема, ха-ха-ха!..

Потім скочила на підоконня і, як була, з мокрими від роси ногами, кинулася до Катрі на ліжко, цілувала, обіймала, розкидаючи квіти.

— Голубонько, золото моє, милесеньке, гарнесеньке, добресеньке,— приговорювала вона за кожним поцілунком. Катруся відбивалася від неї.

— Квітки подушила!.. Ах, господи!.. Та ти мене задавиш!..

— Нічого, нічого... Я вам ще кращих квіток нарву, бо я ж так люблю, так люблю вас, як ніхто й нікого! Ви ж краща за всіх, кого я тільки знаю, і коли я виросту велика, хочу бути такою, як ви, і ніякою більш.

— А коли ж ти виростеш?

— О, ще нескоро! Я ж тепер така манюня-манюня...

При тих словах Вірун випросталася, показуючи свій справді для такої дівчини досить великий зріст. І це здалося таким смішним обом дівчатам, що вони дзвінко розсміялися, особливо Вірун: вона загалом почувала зараз якусь повноту життя, і їй було надзвичайно весело.

— Ну, вставайте ж, нарешті, вставайте. Сором так довго спати. Нехай уже мою сестру піп ще при охрещенню назвав Сонею, а ви ж таки — Катруся.

Вірун термосила дівчину, а потім нараз пошепки, і навіть оглядаючися, сказала:

— А знаєте що?

— А що власне? — в тон їй відповіла Катря.

— Ходімо зараз купатися.

— Добре! Я й не уявляю собі сільського ранку без купання.

— І я з вами. Можна?

— А чому ж би ні?

— Та бачите... Моя maman, загалом, жінка суворих правил, а в присутності високо й багато шановної Зої Володимирівни вже цілковито тратить голову при виконанню всіх тих параграфів, правил і законів доброго тону, правильного виховання й ще чогось. У неї під такий час, як то кажуть, ум за розум заходить, і ви не дивуйтеся, коли вона в один прекрасний день цілком серйозно почне твердити, ніби черевики треба носити на голові, а брилик на ногах. Це буде означати тільки, що вона просто переплутала правила.

— Але й язик же в тебе, Вірун!

— Такий же, як у всіх інших смертних. Навіть у вас, о моя богине, не червоніший. Ну, так от моя mutter, під натиском отої армії правил, не дозволяє мені купатися доти, аж поки на фізіономії Зої Володимирівни не покажеться якийсь осібний знак, вроді Скорпіона, Рака, Козерога, чи ще там чогось. А що я глибоко певна, що високопочтенна Зоя Володимирівна й досі знаходиться під знаком «Діви», то я вважаю себе вправі купатися що-дня, і то не менш, як по десяти раз.

— Коли так, то я не піду з тобою купатися.

— «Що чую я?.. Які страшні слова»!.. — патетично задекламувала Вірун.— Катерино Юр'ївно!.. Вас я чую, чи кого іншого? О, ні, ні, ні!.. Це злий дух під час сну заліз у вашу внутрішність і говорить тепер звідти вашими прекрасними вустами. Ви, женщина свободи, смілий провідник, що не страшиться навіть блискавичних поглядів Зої Володимирівни, — і ви мені говорите про потребу схиляти голову перед натиском обставин! Ви?!.. О!.. Хха-хха-хха!.. «Бути чи не бути? От в чім закорюка»!..

Вірун вплутала пальці в своє довге розпущене волосся й великими кроками трагічно ходила по хаті.

Катруся помирала зо сміху, дивлячись на те все.

— Ой!.. Ти мене вмориш!..

— Згоджуйся, нещасна! Інакше рука лицаря герба Зеленої Калюжі зараз же проштрикне тебе наскрізь, і ти вмреш з іменем прекрасної Мармеладини на вустах.

Але нараз Вірун облишила свої пози і, ласкаючися, примилюючися, просила:

— Ну, Катрунчик!.. Ну, пуньпунчик!.. Ну, голубчик! Дозвольте мені з вами викупатися.

— Та як же я можу, коли тобі мама не дозволяє?

— А хіба ви повинні знати, що вона мені дозволяє, а чого не дозволяє? Оголошень про те, сподіваюся, ви не читали ні в одній, навіть найбільш розповсюдженій газеті. Уявіть же собі, що я сказала вам про те мудре рішення не до купання, а після нього. Ви ж в такім разі були б праві й невинні, як ті горлиці, котрих Марія приносила до храму. Адже ж так?

— Ну, це інша річ. А тепер же я знаю.

— А хіба це міняє діло? Хіба хто-небудь буде знати, коли ви про це довідалися? Але, зрештою, по-що ці всі балачки? Коли ви категорично відмовляєтеся взяти мене з собою, то я не буду купатися з вами, але полізу просто з берега в річку. Не будете ж ви мене витягати звідти за ноги.