— Ти вже її палив.

— Якби я палив, то вона б згоріла. Але ж на ній — ані сліду попелу… Чому ти вирішила, що я палив?

— Вона мені розказала.

Яків враз сполотнів, нахилився до малої, щоб вихопити в неї з рук химеру.

— Я заберу її!

Ештон звелася на ноги, глянула йому просто в очі.

— Зроби це, і на ранок не прокинешся.

Ні в очах, ані в словах не було нічого від його дитини, говорила примара, що оселилася в клятій ляльці. Тож Яків вирішив поступитися і вкрасти іграшку згодом.

— Гаразд, Ештон. То я так, пожартував…

Вона моторошно всміхнулася.

— Це добре. Бо я не жартувала.

Ту ляльку вона берегла, як зіницю ока. Ніколи за жодних умов не розлучалася з нею, навіть коли подорослішала. Хоч насправді Ештон назавжди лишилася дитиною — самотньою, покинутою і… злою. Яків розумів чому: викравши ні в чому не винних дітей із далекої України, він привіз звідти й ще дещо. Це «дещо» жило в ляльці-мотанці, а тепер перебралося до його доньки. Але відібрати в неї ту іграшку не посмів. Знав — наслідки можуть бути страшними.

А ще був хлопець, котрий позначив його шрамом від брови до вилиці. Юрій. Такий же перевертень, як він, тільки молодший, сильніший, жорстокіший. Уже тоді він не подужав би здолати малого. Тож Яків ані на мить не сумнівався — Юрій із кожним днем стає дедалі могутнішим і йде за ним. То лише питання часу, коли він переступить поріг величного маєтку Ван Хеллів й забере те, що в нього вкрали.

Вони таки зустрілися, і Юрій вперше побачив Ештон. Однак вдовольнився безтілесною душею Іванки, тож до часу дав Якову спокій. А потім повернувся й відібрав у Якова набагато більше, ніж той був готовий віддати. Тому що в тій страхітливій аварії на кордоні з Канадою загинула Олівія, котру він до останнього сподівався повернути до тями. Її прошило уламком капота від зустрічної машини, і вона померла миттєво. Яків міг врятуватися, але йому було немилим життя без неї, тож він стікав кров’ю поряд із дружиною впродовж кількох годин, не випускаючи її руки зі своєї. Крізь скривавлену пелену туману, що застелила йому очі, помітив, як із розтрощеного залізяччя, в котре перетворились обидві автівки, вибрався убивця і, ледь живий, відповз у пустелю.

Більше Яків нічого не бачив і не чув. Життя витекло з нього.

Коли ж згодом приголомшеній Ештон розказали про обставини смерті батьків, вона усвідомила для себе лише одне: батько мав вибір. Він міг вижити і повернутися до неї. Але обрав Олівію. І помер біля Олівії.

Тієї хвилини вона зрозуміла, що зосталася зовсім сама у цілому світі. Це почалося, відколи вона стала красунею. Замість того, щоб любити й обожнювати, всі довкола просто зненавиділи її, особливо власна мати. У всьому була винна ця чужа, яскрава, сліпуча, відверта аж до непристойності краса… Ештон із великим задоволенням позбулася б її, обміняла б на життя батьків, на любов Олівії, якби раптом таке стало можливим. Дівчина дедалі більше переконувалася — це тіло, що дісталося їй колись невідомо за які заслуги, не належить їй. Його треба повернути.

Хоч добре знала: родина не дозволить.

А надвечір почула від Роберта тихе, безпорадне й нерішуче:

— Виходь за мене заміж.

То був найвідважніший вчинок у його житті. Адже він так і не змайстрував омріяного дерев’яного будиночка на кілька поверхів, не сів на корабель із сусідською дівчинкою Керолайн, аби відплисти в далекі краї, одружитися з нею і жити там довго й щасливо. Родина не дозволила. Бо в житті Керолайн теж багато чого змінилося. Її батько — відомий адвокат Грегорі Адамс — занедужав і помер. Окрім боргів, нічого їй не залишив. І рішуча й цілеспрямована Керолайн, котра з дитинства мріяла продовжити батьківський фах, навіть коледж не закінчила — опинилася стриптизеркою в якомусь нічному клубі. Там уже нікому не знадобилося її шляхетне аристократичне ім’я, тож вона його скоротила. Із того дня дівчину звали Керлі Адамс.

А Ештон погодилася вийти за Роберта.

Вони одружилися за кілька місяців. Весілля було пафосним і готичним, як і личило нащадкам давньої голландської родини. Біля церкви, в котрій завше вінчалися всі покоління Ван Хеллів, зібралося того дня багато роззяв. Адже Ван Хелли полюбляли виставляти свої старомодні весілля на загальний огляд. Для них це був спосіб довести самим собі, що вони ще живі. Проте ніхто не зауважив у велелюдному натовпі кремезного непоказного чоловіка з пронизливими чорними очима та темним, аж до смоляного, волоссям, ледь посрібленим передчасною сивиною. Ніхто, крім нареченої. Чоловік видався їй знайомим. Навіть більше, їй тієї миті примарилося, що вона знає його все своє життя. Усе своє інше, минуле життя…

І, може, якби у неї був звичайний людський колір обличчя, всі довкола неодмінно помітили б, що вона раптово зблідла. Але Ештон й без того завжди виглядала вибіленою, як смерть, тож нічого не змінилося. Навіть усмішка не здригнулася й не стекла з її обличчя подобою розплавленого воску. Дівчині з дитинства втовкмачили: аристократів від простого люду, в першу чергу, вирізняє вміння носити усмішку. Вона вміла її носити. Тож нічого не змінилося в її обличчі.

І той чоловік вирішив, що вона щаслива.

Але, щойно справа дійшла до подружнього ліжка, Ештон ніби заклякла. Вона раптом зрозуміла, що нізащо не хоче лягати в нього зі своїм законним чоловіком. Просто стояла й дивилася на нього застиглими, сповненими розпачу й страху очима.

Роберту передалися її сумніви.

— Якщо не хочеш, нічого не буде, — сказав він.

— Ні, — Ештон почала роздягатися. — Я хочу.

І вона не збрехала. Вона хотіла дітей.

Після одруження Роберту одразу ж недвозначно дали зрозуміти, чого від нього очікують як від голови родини. Першим у жертовне вогнище шкереберть полетіло його непоказне захоплення теслярством. Бо негоже вродженому аристократові працювати руками. «Вроджений аристократ за все життя не повинен тримати в руках нічого важчого за склянку віскі, кубинську сигару та власного прутня», — повчав його досвідчений дядько Крістофел.

Далі хлопчину понесла течія. Уступивши у володіння всіма статками Ван Хеллів, він прийняв на себе і неймовірну кількість родинних зобов’язань. Адже політичні уподобання в цьому виродженому сімействі також передавалися в спадок, тож Роберт і незчувся, як став переконаним демократом, втрапив спочатку до конгресу штату, а згодом його висунули й у кандидати на губернаторське крісло.

Ештон так і не вдалося завагітніти. Вона злилася спочатку на себе, потім на Роберта, потім на увесь світ. Згодом лікарі сказали їй, що з ними обома все гаразд, чому ж немає вагітності, жоден відповісти не зміг. Вона дивилася на розповнілу з роками тітку Кателейне, що народила колись одну за одною аж трьох дочок, потому, супроти волі, переводила погляд у бік худючої тітки Дігни, котра тим не менш спромоглася подарувати своєму чоловікові двох синів, і великі волошкові очі Ештон щоразу сповнювалися слізьми. Так тривало, доки незаміжні кузини Алгонда, Бригітта та Лодевейка (котрі, звісно ж, бажали дівчині тільки добра) не порадили їй один дуже дієвий і перевірений засіб.

Незабаром Роберт почув, що його дружина спить із іншими чоловіками. Не обираючи, з усіма підряд. Серед них траплялися його давні друзі та вороги, партнери з бізнесу й політичних ігор, юристи, медики, спортсмени, офіціанти й садівники. Чоловіки зліталися на її дивовижну вроду, наче джмелі на мед, вона ж робила все, що вони їй казали, з єдино одержимою манією — завагітніти. Байдуже, від кого. Сама ж, вочевидь, не відчувала жодного вдоволення від злягань, для неї то був просто тупий механічний процес, від котрого беруться діти. Утім, Ештон не гребувала ніким і не бачила в своїй поведінці нічого негідного. Не цікавилася лише чоловіками, котрі носили прізвище Ван Хелл, тож кузени Гвідо та Фаскен принижено відповзли вбік. Саме вони й розповіли Роберту про численні зради дружини.

Він спочатку був не повірив. А згодом отримав нагоду побачити все мало не на власні очі. Якось Роберт раніше повернувся додому після гольфу і запримітив, як із воріт їхнього маєтку квапливо виїжджає автівка його університетського друга Стівена, котрий зранку відмовився зіграти з ним партію в гольф, пославшись на недобре самопочуття. А зараз Стівен, схоже, почувавсь як ніколи добре і так поспішав, що й не помітив повернення господаря маєтку…