А потому, як жінка отримає нове тіло і її акторська кар’єра налагодиться, вони збиралися розлучитись. Без зайвого галасу й взаємних обвинувачень. Доти ж належало мавпувати і прикидатися. Тон задавала Ванесса. При свідках вона дивилася на красунчика безмежно закоханим поглядом і кликала його не інакше, аніж «моє янголятко». А наївне «янголятко» за її спиною вже домовлялося про побачення з черговою медсестричкою. Угледівши таке нахабство, Юрій завбачливо лишив медсестру на нічне чергування в закритий медичний блок і, виїжджаючи наприкінці того дня з лікарняної парковки, зумисне зачепив бампером свого бувалого «шевроле» розкішний зад новенької червоної «феррарі» Ванессиного чоловіка.

Вм’ятина вийшла, що треба.

Наступного ранку, щойно він заїхав на своє місце паркування, пуерторіканець уже чекав на нього. Стискав кулаки. Нервувався. Під чорною футболкою грали й перекочувалися рельєфні м’язи.

Юрій підкреслено неспішно вибрався зі свого розхитаного «шевроле». Алехандро відразу ж підскочив до нього.

— Ось воно! Я так і знав!.. — істерично заверещав, вказуючи на темно-синій погнутий бампер лікаревої автівки, що на ньому зрадливо проступали крихти червоної фарби з «феррарі». — Це ти зробив! Я дзвоню в поліцію!..

— Пішов ти, — знічев’я відказав Юрій, простуючи до ліфта. — А там — дзвони хоч до пекла.

— Он як? Пішов я?! — наздогнавши лікаря, скипів запальний пуерторіканець. — Куди ти хочеш, щоб я пішов?

— Дай подумати… — на мить Юрій зупинився, замислився. — Мабуть, туди, звідки й беруться всі мальовані педики-альфонси-красунчики. Бо чим ти жив, доки не виліз на Ванессу? Торгував власним тілом на вечірках, розводив старих чоловіків на гроші, дружив із наркотою? Стривай, я нічого не пропустив?

Не роздумуючи, Алехандро кинувся на нього. У малому вгадувався неабиякий боєць. І він був розлюченим, як чорт. Розвернувшись, Юрій зайняв бойову стійку, виставивши праву ногу вперед. Він зумисне роздратував хлопчину, бо так само жадав зараз бійки, хоч розумів, що йому добряче перепаде від молодшого, більш тренованого й, відповідно, сильнішого супротивника, котрий був уже зовсім поряд. Проте останньої миті Юрій встиг ухилитися від спланованого удару ногою. Цим він перехитрив нападника, котрий пролетів у порожнечу і за інерцією нарвався на сильний удар кулаком у голову.

Однак малому стало спритності блискавично відскочити вбік. Із реакцією в нього було все гаразд. Зробивши обманний маневр, він знову налетів на Юрія, цього разу сконцентрувавши свою злість у тривалій серії коротких ударів кулаками. Вони влучали в шию, плечі, живіт, голову лікаря. Практично кожен лишав по собі нестерпно болючий слід. Юрію зосталося тільки відступати, захищатися, невдало прикриваючи найбільш постраждалі місця. Але пуерторіканець уже вгадав його «ахіллесову п’яту». Особливо старанно кремезний чолов’яга затуляв голову, часом пропускаючи нищівні удари в корпус. Хлопець вдоволено посміхнувся. І довершив розпочату комбінацію стрімким потужним ударом прямісінько в праву скроню Юрія. Незважаючи на чималу вагу, той відлетів до бетонної стіни і поволі сповз по ній на підлогу.

Він, мабуть, отримав добрячий струс мозку. Бо в очах двоїлося, все довкола кружляло в шалених обертах. Нестерпно захотілося блювати. Розплющені очі Юрія бачили пуерторіканця, що переминався поруч, бачили свою зм’яклу руку, що безвільно відкинулася вбік. Однак усьому цьому більше не надавалося значення. Воно виглядало якось гротескно і зовсім не асоціювалося з реальністю.

Оцим можна було й вдовольнитися, однак зупинити себе заведений пуерторіканець уже не міг. Він дістав із багажника понівеченої «феррарі» бейсбольну битку і приготував черговий удар. Уже уявляв, як тріснуть зуби і вилетять з ненависного рота. Аж раптом…

— Що тут, чорт забирай, відбувається?

Алехандро здригнувся, наче од пострілу, враз забув про поваленого ворога, бейсбольна битка випала йому з рук і лунко прокотилася підлогою. Гучний чоловічий голос, підсилений акустикою підземної парковки, боляче різонув по вухах, дістався аж до осердя мозку й застряг там, як мисливський ніж. Схоже, лікар теж від нього прийшов до тями. Обидва озирнулися. До них прямував розлючений афроамериканець у білому медичному халаті.

— Зовсім уже подуріли? Жити набридло? Коли ти вже перестанеш шукати пригод, старий? — нахилився до Юрія. Переконавшись, що той живий, повернувся до його супротивника. — А ти, Маріані, тут лише тому, що він дозволив! Негайно забирайся з парковки і зроби так, щоб, окрім як поряд із дружиною, тебе більше ніде в клініці не бачили.

— Моє прізвище не Маріані, — похмуро озвався той, витираючи кров.

— Один чорт! — гаркнув до нього Бен. — Миріться мені зараз же, інакше один телефонний дзвінок — і вирушите обидва в донорський фонд!

Він не жартував — завдяки таким бійкам корпорація регулярно поповнювала свої фонди тілами сильних мускулястих чоловіків. Важко дихаючи, Юрій із зусиллям звівся на ноги й з-під лоба зиркнув на враз притихлого пуерторіканця.

— Гаразд, не ображайся за машину. І за «педика» зла не тримай… Зайдеш до мого кабінету, я випишу чек.

Однак Алехандро до нього не зайшов. Натомість просто зник із клініки на кілька днів, протягом яких Ванесса місця собі не знаходила. Повернувся на новенькій відреставрованій машині. Із першої подружньої сварки, яка лунала на всю клініку, Юрій зрозумів, що гроші на дорогий ремонт малий узяв не в дружини. Заробити чесним шляхом він теж так швидко не міг…

Це наводило на роздуми. Якщо красунчик-пуерторіканець займається темними справами, рано чи пізно він таки втрапить у донорський фонд клініки… Така думка несподівано підняла лікареві настрій на весь день.

Зовсім інакше склалися його стосунки з рештою пацієнтів. За столиком неподалік жваво різалися в покер, голосно жартували й сміялися Макс та Лео. Вони так і не знайшли дівчини, вартої народжувати їхніх дітей, тож очікування тривало. Не було тільки Лукаса — стомлений нещодавнім набігом телевізійників, він не виходив на люди, якщо міг не виходити. Схоже, малий до нестями закохався в Анжеліку Феллон, вона ж із ним просто гралася. Тільки тепер ставки у цій грі помітно зросли — на догоду публіці парочка збиралась одружитися, щойно індіанець отримає нове тіло.

А якось він спитав у неї:

— Чому ми не можемо побратися просто зараз?

Анжеліка поблажливо усміхнулася. Зробивши над собою зусилля, поцілувала його в зморщене попечене чоло.

— Любий, не вигадуй. Звісно, не можемо. Тобі ще… немає вісімнадцяти. Та й колір твоїх очей… ну, поки що не пасує до відтінку краватки, яку я вже підібрала для тебе. Крім того, і це найголовніше, знімальний павільйон ще не готовий.

— То наше весілля перетвориться на чергове реаліті-шоу?

— Ну, звісно ж! Як інакше світ дізнається, що ми покохали одне одного? І не хвилюйся — нам це не коштуватиме ані цента, за все заплатить телеканал. А ти на той час будеш красивим, як бог!

Саме тоді він уперше зрозумів, що став власністю телеканалу. Його життя більше йому не належало. І йому не хотілося ставати богом. Проте все вирішував телеканал. Усе вирішувала Анжеліка Феллон. А потім вона заборонила йому фотографувати її. Анжеліка чомусь завжди виглядала на його світлинах старою й негарною, зовсім не такою красунею, як була в житті.

Лукас і сам був із того неймовірно здивований. Проте йому легше було списати все на власну нездарність і недолугість у фотографуванні, ніж припустити, що його Анжеліка може хоча б одну мить бути потворною.

Саме о цій порі біля воріт клініки й зупинився чорний, відполірований до блиску довжелезний лімузин. Заледве припаркувавшись, водій вискочив з-за керма й шанобливо відчинив пасажирські дверцята. Із салону елегантно вибралася молода жінка на високих підборах. Вбрана була у стриману вузьку сукню з англійського трикотажу, котра м’яко окреслювала її витончену струнку статуру й сягала трохи нижче колін. Чорне, вочевидь, довге волосся було вкладене у вишукану зачіску, що відкривала красиву білосніжну шию та правильне, неймовірно гарне обличчя, окрасою якого були великі, виразні, дивовижно глибокі очі рідкісної волошково-синьої барви. Щоправда, попід цими очима пролягали помітні темні кола. Це трохи надавало їй схожості з нареченою графа Дракули.