Спати її викрадач не збирався. Він що взагалі може без сну? Хіба звичайна людина здатна отак, зо дня в день не стуляти очей? Бліде сяйво освітлювало його голову у чалмі. Очі розплющені. Руки вільно лежать на колінах. Він не боявся вовків. Зграя крутилася навколо і це свідчило про те, що принаймні ніхто з двоногих хижих звірів не добирається до них, прикриваючись темрявою.

— Вони справді не дістануться сюди? — голос Марії тремтів.

— Тобі нічого боятися.

Ці слова її заспокоїли. Тому що вона, хоч як дивно, вірила цій людині. Він наперед сказав, що погане, яке саме зло має заподіяти їй. А до цього… звісно, нікому не дасть її скривдити. Погане і неминуче відсунулося кудись далеко, за невизначені межі, залишаючи її наодинці зі спокоєм і з тим, хто тепер захищав її.

— А як тебе звати? — Марія довго наважувалася перед тим, як запитати.

— Я двічі називав при тобі своє ім’я, — відповів Тубілай. — Ти мала чути.

— Я хотіла запитати, яке твоє справжнє ім’я. Як тебе звуть насправді?

— Це моє справжнє ім’я.

— Ні, — Марія підвелася і глянула на нього упритул. — Ти говориш неправду. Обличчям ти не бусурманин. І знаєш нашу мову. Ти зрадив свою землю, забув віру і скривдив…

— Ти багато говориш, невірна, і твоїм язиком не керує розум. Я Тубілай-ага — вірний слуга могутнього Сулеймана-паші. Коли ти потрапиш до його сералю і станеш аджемі, тебе навчать, що навіть жінка…

— Я не хочу бути ніякою аджемі! — вигукнула Марія, яку знову почав охоплювати жах від цих незрозумілих слів, жах перед майбутнім.

— Ти не довго будеш аджемі, — заспокоїв Тубілай. — Найсвітліший швидко зробить тебе башкадин.

— Що це? — здригнулася вона.

— Це перша жінка, яка народжує сина повелителю. Вона носить дороге хутро і має право привселюдно цілувати руку султану. До неї прислухається найсвітліший.

Марія довго ридала у траві, затуливши обличчя руками. А потім, віднявши їх, кинула йому в обличчя:

— Це ти говориш, наче нерозумна жінка! Або у тебе коротка пам’ять. Я знаю, хто ти, мій дідусь не раз розповідав. Ти один з тих, кого турки викрали ще дитиною, хлопчиком з наших домівок і обернули у свою віру, а потім навчили різати і вбивати нас. І красти таких, як я! Ти чув, що казав сотник? Ні, ти не хотів цього чути, тому що обусурманився, усе продав за султанське золото.

— У мене немає ніякого золота, — спокійно відповів Тубілай, устромлюючи у землю ятаган, позолочений ефес якого відбивав місячне сяйво. — Ось моє золото. Ось усе моє багатство. Я воїн. А вдома на мене чекає лише шовкова мотузка, якщо не зумію довезти тебе до султанського палацу.

— То навіщо тобі туди? Давай повернемося!

— Ні, — він похитав головою. — Я служу Аллаху і своєму повелителю. Я живу за шаріатом і ти, невірна, не можеш поки що цього зрозуміти. Тому заплющ очі і бережи сили, у тебе їх не так багато.

Місяць сховався за хмару. У темряві неподалік захихотіла сова. Стара вовчиця на схилі ще двічі подала голос і усе стихло. Скоро світанок.

Тубілай знав, що сон не прийде докучати йому. Тому опустив змучені повіки, не боячись, що засне.

І знову несподівано побачив те саме: величні колони Візантії. І він на чолі найкращих двадцяти тисяч воїнів султана. Наступного дня його звеличать. Тільки от розум чомусь уперто прагнув іти від цього дня не уперед, за ходом часу, а навпаки назад. Чи не тому, що не хотілося ще раз переживати, тепер уже у пам’яті султанську немилість, якої він діждав за рік після цього? Напевно. Тому слухняно й покірно віддався на милість цій зворотній течії.

І вона привела його в інше місто — Джанкермен, що впало під натиском вояків султана за кілька років до цього. Тубілай побачив себе на стіні, під якою була безодня. Їм лили на голову смолу, кидали каміння й сипали стрілами. І він перший зумів видряпатись туди, де щойно загинув Юлміт — хоробрий воїн, чорбаджі їхнього загону. Тубілай зміг залишитися живим і втриматися, доки за його спиною на стіну вилізли інші. Другого ж дня його самого призначили чорбаджі і тепер він виконував накази лише яничар-аги, караючи та милуючи усіх тих, хто стояв нижче.

У степу здіймався вітер і від цього ставало ще холодніше. Марія загорнулася у ряднину ще глибше, але це не рятувало її. Тоді він примусив свого коня лягти і прилаштував її біля його теплої спини, а сам загородив дівчину з іншого боку. Вона пригрілася і заплющила очі. Ця невірна однаково не засне. Нехай. Так усе одно легше. Коли вони не дивляться і не проклинають, і не благають його. Лише потім він знову заплющив свої.

Цього разу пам’ять сягнула ще далі — у казарми, де жили хлопці, які мали стати яничарами. І він побачив себе й інших, таких як він. Життя у боротьбі з самим собою. Нескінчені вправи зі зброєю, безсонні ночі, покарання і знову вправи до виснаження. Щоб чорбаджі могли бачити, хто не витримає і піде простим невільником на галеру або на чорну роботу, аби жити у смердючій ямі та їсти страву з хробаками. Він не хотів цього. Тому ятаган у його руці все частіше брав гору над іншими, хто був поруч. Його м’язи не знали втоми, серце жалю, а зброя швидко і намертво зросталася з рукою. І здавалося, що кароокий жилавий хлопець на ім’я Тубілай віддавна знав, що покликаний бути воїном.

Біля обрію рожевіло небо й остання сова, махнувши крилом, зникла у мороці. Скоро встане сонце. Марія зовсім принишкла і важко було зрозуміти, спить вона чи ні. Її слабке маленьке плече торкалося його грудей, а голова спиралася на кінську спину. Нехай хоч яку годину поспить. І Тубілай вирішив не зриватися у дорогу з першими променями сонця. Щось незрозуміле стискалося у його грудях, коли намагався уявити, що відчуває ця тендітна вимучена жінка. Незрозуміле, тому що жаль був йому невідомий. Їй потрібен відпочинок. Встигнеться. Вітер ворушив її розкидане волосся і він підтяг грубу тканину, створюючи з неї захист від вітру. Тепло її тіла вирвалося звідти, коли він необережно порухав ряднину і дихнуло йому в обличчя так, що стало гаряче. Хотілося відсторонитися, але тоді вона знову замерзне. І він залишився поруч, намагаючись хоча б думками бути десь якнайдалі.

…Берег моря шумів хвилями, що накочувалися на пісок під високими скелями. Ахмат-Расім, худий та високий старий дервіш, монах ордену Бекташі, брів краєм хвиль, спираючись на палицю, слідом за шістьма дітьми, які бігали уздовж берега, билися, боролися і при цьому галасували. Час від часу старий покрикував на них, і вони знали — міг би при потребі почастувати своєю довгою палицею. Та ось удалині зринула хатина. Ігри скінчились і почалася робота. Усі разом вони готували їжу. Хлопці носили воду, мили жбани і прибирали у хатині. Кожен знав, що слово вихователя — закон. Найменший з них, Тубілай, готував верші для лову риби. Він розумів, що туди його не візьмуть, натомість примусять прибрати після усіх, а потім посадять у кутку вчити Коран. А коли про нього на якусь мить забули, він збігав за хату і висмикнув з очеретяного даху власноруч зроблений спис. Коли усі поснуть, він однаково піде на берег і зловить рибу, а потім нагодує усіх.

У степу вже розвиднілося і він сидів, розглядаючи свої руки, що були у бойових рубцях, та натомість бачив ще слабенькі, але рішучі дитячі пальці, які стискали першу власноруч зроблену зброю. Він не хотів копирсатися у спогадах. Примусила ця незвичайна жінка, коли його змучений за кілька безсонних діб розум не мав можливості опиратися. І віддавшись цьому потягу, Тубілай намагався полинути ще далі, за скелястий морський берег і хатину дервіша Ахмат-Расіма. За саме море і ще далі.

Нічого не вийшло. Його розум, його пам’ять губилися у чомусь темному і невизначеному. А коли він припиняв ці зусилля, в уяві чомусь поставали білі хати, що потопали у зелених садах і гудіння бджіл — місце, з якого кілька днів тому він забрав майбутню дружину свого повелителя. Запах квітів і далекі голоси — чужі, але чомусь такі хвилюючі. Чого воно причепилося? Відповіді не було. Лише жайворові співи у синьому небі.

Тубілай здригнувся, побачивши її очі дуже близько. Скільки часу він просидів отак? Розвиднілося повністю, і Марія, відсторонившись, дивилася на нього. Відірвати від неї погляд було важко, але ще мить і він це зробить. Тільки Марія випередила його.