Лише тепер я відчув, як тремтять руки, коли витягав пістолет з кобури під пахвою Айвена. Постріл перебив ланцюжок, звільняючи руку. Телефон Стенлі. Є. Ключі від кайданок у кишені бороданя. Який? Ось!

Наручники покотилися по бетону. Двері зачинені. Три постріли у замок зробили свою справу. Але з підвалу я так і не вийшов. Нехай я ще не став профі, але, напевно, вже й не був повністю дилетантом. Тому, озираючись, повернувся-таки до сейфа. Як відчував! Там залишалося ще щось. Маленька коробочка, футлярчик. Він лежав у самому кутку, тому й не дістався до нього Айвен раніше. Не встиг. Тепер і мені доведеться пограти у цю гру.

З нього юшило так, що сліди були більш ніж переконливими. Вискочив через двері. Оглянувши себе, вийшов і я. Подалі звідси. Я ішов, запхавши руки до кишень і тримаючи в одній телефон Стенлі, а в іншій маленьку коробочку, ще не уявляючи, що у ній.

Якраз воно і було справжнім громом серед ясного неба, а якщо ж бути точнішим — блискавкою. Саме блискавкою, тому що так буквально і називалося. Блок флеш-пам’яті до комп’ютера або, якщо по-простому, — флешка зберігалася у маленькому футлярі, що був останнім у схові. Що звідти витягли крім цього — одному Богу відомо, а швидше дияволу. Мені ж окрім неї дісталося лише кілька крихт чогось такого схожого на віск або парафін, з якого роблять свічки, тільки значно м’якшого. Воно відлетіло від коробки, тієї останньої, яку витяг з сейфа Айвен за мить до своєї смерті. Я загорнув речовину у шматок паперу і поклав у футляр поруч із флешкою. Подряпина від удару клинка мого супротивника була поверхневою, проте у голові гуло, а плече і шия, куди влучив датчик, добряче боліли. От тепер я мав зателефонувати Стенлі. І то чимшвидше. Якщо він живий.

Пальці набирали номер, а флешка муляла долоню і не так долоню як розум. Заховавши її якнайглибше, я зітхнув і натис кнопку. Звістка про погром, влаштований його ж людьми, суттєво зіпсувала йому настрій. Зіпсувала — мало сказати. Це відчув навіть я на відстані. Навіть при тому, що голос старого завжди залишався спокійним, а емоції міцно спали.

— Я повертаюся, — після секундної затримки сказав старий. — Сиди там і чекай.

Очевидно, ситуація вийшла на таку фазу, що йому довелося залишити мене у своїй найпотаємнішій «норі», про яку узагалі ніхто не знав, ще й на самоті. Тільки сталося непередбачене, адже помилок припускаються усі. Хто ж він насправді? Іванов, не інакше. Або один із тих двох, яких вважав, що знищив, Іванов. Але помилився. І він, залишившись живим, розпочав свою гру. Знати б…

А за годину, яка здалася мені роком, Стенлі різко зупинив машину біля мене.

— Їдьмо, — не глянувши, кинув мені.

— Куди?

— Тепер уже не має значення. Подалі звідси.

Риси його обличчя загострилися, а бліда шкіра просто обтягувала вилиці. Ця людина злякалася. Я бачив.

Машина виїхала з міста і полетіла по хайвею. Він не оглядався і не робив жодних спроб визначити, чи не стежать за нами. Час від часу це намагався робити я, але не помітив нічого підозрілого. Його, здавалося, це питання, якому завжди приділяв основну увагу, взагалі не цікавило. І ще одну річ повідомило мені його непроникне обличчя. А можливо, я помилявся. Проте зараз мене не полишало переконання, що тепер він без сумнівів знає, що робити далі. Ні, від нього й раніше ніколи не відгонило якимось ваганням, не це малося на увазі. Просто його позиція у цій невідомій мені грі завжди була вичікувальною. Завжди він чекав, що продиктують обставини. Тепер ми наче вийшли на прямий шлях, звернути з якого неможливо, як, припустимо, на цьому прямому відрізку хай-вею.

Усі формальності щодо перевірки можливого «хвоста» Стенлі виконав перед самим містом і на його початку. Не будучи вже зовсім зеленим хлопчиком у такій справі, я це побачив, хоч і не вдав. А тоді ми винайняли кімнату у мотелі і Стенлі знову залишив мене.

— Скоро усе минеться, — промовив він, сідаючи за кермо. — Я маю на увазі, сприятливо для нас. За це я маю дякувати тобі. Тепер усе буде гаразд.

— Що це було? Ну там, у сейфі? Як тепер? Як це — сприятливо для нас? Ви ж усе втратили! Поясніть хоча б щось!

Він лише похитав головою.

— Чекай мене тут.

— Скільки?

— Недовго. Нехай тебе тепер нічого не хвилює. І не нароби дурниць. Навіть якщо тобі схочеться перейти дорогу й купити хот-дог, питай у мене. Ти зрозумів?

Я кивнув.

— Більше несподіванок не буде, — упевнено промовив Стенлі. — Якщо ти сам їх не накличеш.

— Постараюся, — відповів я.

Нова машина Стенлі вирулила з території. А я стиснув у кишені флешку. Завдяки успіхам у науці премудрого Іллі я, принаймні, знав, що з нею робити. Знав і те, що, незважаючи на застереження старого, зроблю цей крок таємно від нього, сподіваючись, що вдасться. Не міг знати я лише одного: що ця флешка дійсно стане для мене справжнім громом серед ясного неба.

Я впав на ліжко. Думки вирували зі скаженою швидкістю, але з надзвичайно малим коефіцієнтом корисної дії. Вище себе я стрибнути не міг, хоч як би хотів, і якщо помилюся, то, можливо, це обернеться бідою не лише для мене.

Інга. Ні, про неї зараз краще не думати. Я глянув у вікно. За ним розгойдувалися гілки дерев — вітер здійнявся не на жарт. Якби я був справжнім розвідником, зараз міг би заплющити очі і проспати наче по команді одну годину. Очі заплющилися. Вітер відганяв сон.

— Пробачте, де б я міг скористатися на годинку ноутбуком або комп’ютером? — це я запитав у молоденької чорношкірої продавчині, купуючи дві банки пива.

Спека та спрага стали нестерпними, а вона здалася мені найсимпатичнішою і найпривітнішою у маркеті. Не питати ж про це у метродотеля там, де ми зупинилися. Хоча, звісно, саме з ним ця проблема вирішилася б найшвидше.

Вона посміхнулася мило у відповідь на мою ледь вичавлену либу і розповіла про муніципальну бібліотеку за кілька кварталів та офіс «Емерікен комп’ютерз», що також розташований неподалік. Жодних документів я не мав, тож пхатися до бібліотеки не було сенсу, і я розшукав згадану фірму. Менеджер ще не підійшов до мене, а я вже зрозумів, чим вони займаються. Фірма продавала нове й «беушне», ремонтувала і здавала у користування.

Проблема вирішилася миттєво. На висловлене бажання придбати ноутбук якомога зручніший для роботи, можливо, навіть не новий, він показав мені кілька моделей і запросив випробувати, для чого запропонував зручну кабінку зі столиком, де можна навіть замовити каву. Бажати чогось кращого було годі. Основне, щоб не повернувся Стенлі, тоді доведеться пояснювати свою вилазку. Але телефон був зі мною. «Скажу, що моторошно стало чекати у чотирьох стінах і гадати, хто може прийти замість нього» — подумав я, вмикаючи ноутбук і вставляючи флешку. У мене й так завмирало у грудях від різних припущень, а наступне відкриття лише загострило і без того гострі відчуття.

Ще у сквері, сидячи на лавці в очікуванні Стенлі, я добре її роздивився. І побачив на її чорному пластмасовому корпусі два штрихи — такі, ніби ця річ, зовсім нова, вимастилася у щось таке, стороннє. Ще тоді я зауважив, що при педантичній охайності Стенлі комп’ютерне приладдя не мало б бруднитися об щось непотрібне. У нього навіть тарілка за весь обід не вимащувалася з країв їжею. Тоді це було тільки зауваження без висновків. Висновки прийшли аж тепер. Я витяг з коробки папір і розгорнув оті два шматочка, схожі на віск. Провівши цим шматочком по пластмасовому корпусу, я отримав точнісінько такий самий слід. Дивна речовина розминалася у пальцях і мала специфічний слабкий запах. Залишалося тільки сподіватися, що це не отрута або ще якась небезпечна гидота. Висновок прийшов недвозначний: якщо ці сліди з’явилися на флешці до її потрапляння у схов, отже, лежала вона ще раніше разом із воскоподібною речовиною. Хоча, навряд чи Стенлі накидав би це у тайнику отак насипом. Хіба дуже поспішаючи. Тому й вимастилася вона. Та це вже було другорядним. Головне полягало у тім, що блок флеш-пам’яті старий зберігав у надійному місці.