Інга спостерігала за двобоєм нерухомо, зі скляними очима, потім повернулась і вийшла. Ще до його початку, передчуваючи свою поразку, я думав, як подивлюся потім їй у вічі. Програвати перед гарними жінками особливо неприємно. Та тепер я взагалі забув про її існування.

— Покажи мені ще раз. Будь ласка… — твердо промовив я, простягаючи йому тепер уже шаблю і озброюючись ручкою від швабри. — Тільки не так швидко.

— Не можна використати один прийом, не знаючи усієї науки, — розвів руками Марк.

— Я не збираюся використовувати, — похитав я головою. — Просто хочу вивчити його.

— Тоді навіщо тобі? — не зрозумів Марк.

Він глянув на мене як на дивака ще тоді, коли побачив шаблю на стіні. І я пояснив, розповівши про свою мрію вже другій людині. Марк не зреагував, але відійшов, ставши у позицію.

Губи мої стиснулися мимоволі, а очі звузилися, концентруючи увагу. Це було диво. Саме таким прийомом мав би володіти кращий воїн турецького султана.

Цю розмову Інга завела одного разу, коли ми залишилися на самоті. Марк пішов до свого супермаркету і вона довго дивилась йому в спину з вікна.

— Володю, — нарешті промовила вона. — Як ти гадаєш, він може нас чути?

Я лише невизначено знизав плечима. Від Марка можна було сподіватися хтозна-яких сюрпризів. Ми вийшли з будинку і сіли на лавку у сквері. Перший переляк давно минув і, почуваючись у відносній безпеці, ми дозволяли собі іноді вийти навіть удвох. Залакована зачіска Інги давно канула у небуття, до того ж, вона перефарбувалася начорно, від чого її привабливість аж ніяк не зменшилась. Я обстриг свої патли, а ножиці та бритва в руках Інги надали моїй новій зачісці якогось панківського вигляду. Для остаточного ефекту довелося ще й відпустити бороду.

— Володю, — зітхнувши сказала вона, — нам час звідси зникати.

— Куди? — не зрозумів я.

— Не знаю. Будь-куди. В інше місто. Таким самим макаром знайти роботу і триматися. Але вже без нього.

— Чого раптом сьогодні тобі стрілило таке в голову?

— Не сьогодні, — похитала головою вона. — Просто вже час. Він втратив пильність. Зараз, я впевнена, він на роботі. Я вже кілька разів останнім часом телефонувала туди — він дійсно там. Сам він уночі не дзвонив сюди ще ніколи. Та й чого — ми ж спимо. Поки розшурупає зранку, ми вже хтозна-де будемо.

— А далі?

— А далі час покаже. Очевидно, доведеться починати нове життя. Так, як ти радив ще тоді. Назад до тих я не хочу. А тут, ти ж сам казав, є де загубитися, ніхто не знайде. Поступово усе внормується.

— Інго, давай не пороти гарячку, — попросив я. — Ми наламаємо дров, потім з якоїсь їхньої в’язниці і Марк не витягне. Пропадемо.

— Бачу, ти віриш у нього більше, ніж у себе, — скривилася вона.

— Я намагаюся бути виваженим. А ти втрачаєш цю здатність. Скажи, він чіплявся до тебе? Він чимось почав тобі реально загрожувати? — я пильно подивився їй в очі.

— Ні. Але він псих. Божевільний. Ти ж бачиш. І рано чи пізно зробить своє.

— Не схожий він на психа.

— Гаразд, — терпляче виправилася Інга, — він свідомо вводить нас в оману і тоді однаково, як прийде час, здійснить те, що планує.

— Інго…

— Зрозуміло. Тепер це твій кумир. А можливо, тебе найбільше влаштовує версія існування флоїдів. — Інтонації Інги стали відверто кусючими, насмішкуватими.

— Цього я на сто відсотків не відкидаю, — вколов я у відповідь. — Усе можливо. І тоді те, що ти пропонуєш, — найгірший хід з нашого боку.

— Ясно. Ти не хочеш говорити на то тему, — по-своєму зрозуміла вона.

— Чого ж… — знизав я плечима. — Але… Як ти гадаєш, чому мені вперто лізе у голову саме те, що сталося чотириста років тому? Чому ще до того, як я познайомився з Марком?

— Тому що ти корінний землянин, третій чи який там рівень. А може до того ще й нащадок турецького полководця.

— Смійся з мене скільки хочеш, але ми надто ризикуємо, якщо робитимемо невиважені кроки.

Сперечатись і сваритися можна було до скону. Ми не могли дійти згоди, тому що навіть сам для себе я не міг визначитися. Просто не міг прийняти рішення. А в екстремальній ситуації все-таки мав би вирішувати чоловік, хоч якою б крутою була та, з якою звела доля.

Проблема вирішилася сама, стрімко та несподівано, припинивши наші суперечки та вагання, не залишаючи нам права вибору. Марк зателефонував зранку замість того, щоб з’явитися, як і належить, після нічної роботи. Дзвінок надійшов на мій мобільний, але оскільки я був у душі, відповіла Інга.

— Марк телефонував, — невдоволено промовила вона, коли я вийшов. — Просив приїхати до нього, привезти кредитну картку.

— Навіщо?

— Він хоче купити якусь машину, я не зрозуміла. Машину, аби їздити.

— А навіщо нам машина?

— Ти мене питаєш? — Інга була сьогодні на диво роздратована. — Хто визначає усі наші дії? От його і спитай.

Але Марк був «поза зоною». Я перетелефонував ще кілька разів, але безрезультатно, а тоді серйозно насів на Інгу. Виявилося, що Марк чекатиме на Сто третій авеню, поблизу набережної. Я знав це місце. Тут пересадка з метро на автобус, щоб доїхати до фірми, де він працював. А Марк знав, що ми знаємо, де це.

— То їдемо, — сказав я, вдягаючи сорочку.

— Не маю бажання, — Інга влаштувалася на канапі й увімкнула телевізор.

— Як це не маєш… — мені залишилося тільки здивуватися. — Він як сказав: щоб ми привезли? Ти так чула? Отже, мусимо їхати вдвох. Ти забула?

— Яке це має значення? — скипіла Інга. — Йому потрібна картка, а не ми. З якоїсь причини він не хоче або не може сам. Може не встигає… Чого обом пертися?

— А того, сонце, що належить ретельно слухати і виконувати, що він каже, оскільки ми поки що обрали цей шлях. Розумію, тобі тут затишно, ти вже звикла, що усе гаразд і вирішила, що ті пригоди нам наснилися. Так? До кращого швидко звикається.

— Володю… Якщо вже на те пішло, я не звернула уваги, як саме він вимовив. Принаймні він не наголошував, що саме удвох ми маємо приїхати, — викручувалася вона. — Якби це було потрібно, я б так і зрозуміла. Для нього просто не мало значення, хто це зробить. До того ж, я не в собі, ледве тепла. Як уявлю, скільки туди їхати у тій задусі… Пожалій мене.

— А чого це ти не в собі? — не зрозумів я, на що Інга лише звела очі до неба.

— У мене таке буває.

— Як буває? Ти ніколи нічого не казала.

— А ти питав? — здавалося, Інга ледве стримувалася. — Голова болить, розумієш? Дуже болить. Розколюється.

— А чому саме сьогодні? Бо тобі не хочеться їхати?

— О, Боже… Ні! Критичні дні у жінок бувають. Чув, напевно? То от у мене по-особливому. Перший день — це жах. Болить голова і догодити мені неможливо. А завтра буде порядок і поїду куди хочеш, тільки сьогодні залиш мене в спокої.

Усе це мені не подобалося. Після кількамісячної муштри Іллі та спілкування з Марком я вже не міг мислити категоріями нормальних людей. Відчуття небезпеки жило у мені постійно і домінувало над іншим. Щоправда, ми мали вже кілька тижнів спокою і здавалося, що так буде завжди — варто лише трохи підтримувати себе на плаву. А інтуїція мовчала хоч як прислухався. Інга ж розцінила мої вагання по-своєму.

— Може тобі довести, що я кажу правду?

А я стояв під розстрілом її гнівних очей і розумів, що не можна вестися на жіночі примхи, коли йдеться про такі речі, як життя та безпека. Але й Інга не була тією жінкою, на яку варто добряче гримнути, щоб переконати. Уявилося, як тягну її, злу та знервовану, серед цих «пожмаканих» гумових посмішок, як контрастує її вигляд з довколишньою «ідилією» і на нас звертають непотрібну увагу. Я ще раз спробував набрати Марка.

Це остаточно вивело її з себе. Інга відвернулася, зняла під халатом найпікантнішу частину свого туалету і мовчки показала мені, наче яку папку документів обридлій податковій. Погляд її вдарив мене відвертою злобою, а губи промовили:

— Тепер до ранку щоб я тебе не бачила.