Литмир - Электронная Библиотека
A
A

У життя і кіно все-таки є одна спільна риса — і там і там надія помирає останньою.

Штурм

Звукоізоляція нашої упаковки була прекрасною і нам ніяк не вдавалося зрозуміти, що відбувається зовні. Стуки-грюки ледве відчувалися — десь далеко-далеко. А потім наша «коробка» набула якогось руху поштовхами. Зорієнтуватися ми не могли поза всяке бажання. Але мені здалося, що її вивантажують. Отже, ми приїхали? Чому тоді не нас тягнуть з неї, а усе разом? Кілька разів крісла та підлога помітно хитнулися, а далі знову усе плавно і без поштовхів. А потім моє тіло почало вловлювати ледве помітну вібрацію. Якусь таку…

— Ти чуєш? — запитала Інга.

— Чую. Схоже, нас перевантажили і везуть уже чимось іншим.

Я спробував розслабитися і ловити будь-який вплив нашого середовища, та збагнути було важко. І раптом характер вібрації змінився, а підлога та стіни «коробки» почали кудись хилитися. На якийсь час усе затрималося у цьому положенні, а потім вирівнялося.

— Літак, — промовила Інга. — Нас везуть у літаку. Володю, ти розумієш?

Інга мала рацію. Так міг виглядати зліт. Вібрація повністю припинилась і тепер ми не чутимемо нічого, аж поки лайнер не піде на посадку. От коли усе це почнеться у зворотньому, ми переконаємось остаточно. Слабкість розливалась у грудях усе більше й більше. А ідіотське припущення щодо суті нашої подорожі, висловлене Інгою, тепер зайняло мої думки серйозно.

— Ми летимо до Штатів, — сказав я, коли мовчати стало неможливо.

Вона, така крута лише у зручному оточенні, здригнулася від цих слів. А очі Інги не допомогли мені у тому, на що я сподівався. Навпаки. Там було досить її власного страху, щоб я міг розраховувати відвантажити ще й свій.

— Я ж казала…

Дійсно, куди ще могли нас везти літаком? Через океан, який не переїдеш фурою. Куди ще могли нас везти, як не до країни, де у мою ногу вживили пристрій, що мав тримати наче песика на повідку? І яка ще інакша причина, крім припущення Інги, могла б мати місце для того, щоб везти до цієї країни двох таких, як ми?

Напевно, усе це відбуватиметься безболісно. Ми заснемо і навіть не відчуватимемо, як нам робитимуть операцію, після якої можна не прокинутися. Але який сенс тоді має усе те, чим мене примушували займатися останнім часом? Для чого шпигунські навички, блоки останніх новин і прийоми двобою? Щоб моя «ліва» печінка стала «смачнішою»? А… а якщо оці, що нас везуть — зовсім не ті, інші? Якщо те, що припускає Інга на рахунок органів — правда, і вони займаються таким, а ті, перші — дійсно спецслужби і хочуть за допомогою нас, як приманки піймати їх? Це була така маячня, що не трималася купи, проте нічого кращого до голови не лізло.

На якийсь час усе зависло в повній невизначеності. Тиша, замкнений простір, і ми, виснажені жахом та абсурдними, як на звичайних людей, думками.

Рух почався несподівано, коли підлога нашого бункера почала хилитися у протилежний бік. Ми таки у літаку, і він заходить на посадку. І знову усе стислося від передчуттів. Проте Інга не дала мені «насолодитися».

— Дивно, — промовила вона. — Щось не те. Літак, коли заходить на посадку, завжди хилиться на одне крило. Він мусить зробити поворот і зайти на посадкову смугу. Розумієш?

Інга і тут мала рацію. А мені, навіть як шпигуну-початківцю, нё вистачило спостережливості. Довелося лише знизати плечима. Нахил став ще більшим, а потім з’явилася вібрація, набагато сильніша, аніж та, що була спочатку. «Упаковку» нашу просто-таки трусило, а потім підлога почала вирівнюватися. Нас бовтало і на якусь секунду з’явилося щось подібне до відчуття невагомості: кишки підскочили до горла й одразу ж протилежне — налилися важкістю руки і ноги, а потім знову… Її знудило. Інга тепер важко дихала, але трималась.

— Усе буде добре, — промовив я. — Не бійся. Візьмися руками за крісло і добре тримайся!

Це я встиг сказати в останню мить. А далі нас почало сильно кидати. Я сам ледве втримувався і якби не був прив’язаний, давно б вилетів з крісла. Ми перекидалися. Гуркіт долетів навіть сюди й усе разом з нами підскочило, а потім я вдарився лівим боком об руків’я крісла, хоч воно було м’яке і щільно обхоплювало мене. Ланцюги смикнули тіло так, що крик вирвався несамохіть. Ще якийсь час щось кудись хилилося і товклося…

Інга сиділа бліда, мов крейда.

— Усе гаразд, — промовив я. — Ми живі. Ну… — я торкнувся до неї ногою і погладив, намагаючись вивести з цього стану.

А невдовзі ззовні почувся справжній грюкіт. Двері кабіни струснулися і я зрозумів, що зараз вони відчиняться. І що далі? Що тепер робитимуть з нами? А може все-таки чиясь служба розкрила цю контрабанду двох комплектів людських органів і літак примусово посадили? Тоді нас звільнять…

Дверцята прочинилися, спочатку одна половина, а тоді друга. Він був сам. У коричневому комбінезоні з багатьма кишенями, широкоплечий, з відкритим обличчям та рішучим поглядом. З якогось отвору в одязі на його боці стирчало руків’я пістолета. Цей «Коммандо» не гаяв ані секунди і, ковзнувши по нас поглядом, відімкнув ключем браслети та ланцюги Інги, а потім і мої.

— Пішли.

Усе робилося на автоматі. Ми ішли за ним по вантажному відсіку літака, і зброя на той час вже знову була у його руці. Чоловік у безрукавці лежав біля відчинених дверей, що вели в інший відсік. Це був той, що порскнув у мене невідомим газом, від якого кам’янієш. Дірка від кулі була акурат на його лобі. Пістолет валявся поруч, а з-під голови розтеклося далеко і на різні боки.

А в іншому приміщенні відкрилося справжнє побоїще. Вони лежали буквально одне на одному — четверо. Дехто ще тримав зброю. Усі постріляні. І запах навколо — пороховий, який добре в’ївся мені під час тренувань у «складі». А ми рухалися до кабіни літака. Він лише озирнувся на нас і зробив знак рукою йти далі. Той, хто лежав попід стіну, ще був живий. Його рука і тіло ще робили якісь конвульсивні рухи. Він навіть не глянув у його бік — тільки рука з пістолетом наче вказала туди і глухий звук продірявив голову того, хто і так мав умерти. Інга скрикнула, затуляючи рота. Ноги лежачого виструнчилися і зм’якли.

Люк уже було розблоковано і крізь нього проглядалися сутінки і місцевість з кущами, серед яких просто на череві лежав наш літак — до землі було зовсім близько. Я зиркнув убік — дверцята до кабіни пілотів були відчинені і з них сюди простягалася чиясь безжиттєва рука.

Він скочив униз першим і подав Інзі руку. Інга була зовсім «ніяка» і мені довелося її буквально зсаджувати. Коли ж я сам скочив у траву, ноги підігнулися, не бажаючи сприймати землю належним чином.

— Хто ви? — запитав я, підводячись на ноги. — Де ми?

— У Сполучених Штатах, — відповів той, кого логічно було б називати нашим рятівником. — Ідіть за мною.

— Куди? — витиснула з себе Інга. — Хто ви? Хто ці люди, котрі везли нас?

— Розвідка цієї країни. ЦРУ, — його пістолет ліг у звичне місце.

— А навіщо ми їм?

— У нас немає часу, — незнайомець подав руку. — Зараз тут усе ритимуть: кожен кущ, поки не знайдуть вас. Ви хочете залишитися?

— Хто ви, ще раз питаю? — повторила Інга, у її голосі знову почали звучати знайомі мені нотки.

— Ви бажаєте залишитися? — повторив незнайомець.

Тоді я також подав їй руку:

— Ходімо. Хоч хто б він був, назад до цих я не хочу.

Інга запитливо глянула на мене і я відчув її долоню. Мені вона довіряла.

Вестерн по-українськи

Ми бігли у рівному темпі, не швидко по краю кукурудзяного поля. Американці називають це маїсом, але від нашої кукурудзи він практично нічим не відрізняється.

«Знову в Америці…», «Знову в Америці…», «Знову в А…».

Це була катастрофа.

Потрапити сюди знову, ще й таким чином і тепер бігти за цим навіженим, тягнучи за собою Інгу. На куті поля, де до траси було рукою подати, він зупинився і наказав перевдягатися. У мішку, що від самого літака ніс цей чолов’яга, був наш одяг.

19
{"b":"568687","o":1}