Литмир - Электронная Библиотека
A
A

— Не стій!

Штовхнувши Інгу ліктем, я кинувся стягати «тюремну робу».

— Колготи, будь ласка, не порвіть, — спокійно промовив він на запитливий погляд Інги, не збираючись, звісно, відвертатися. Стояти до когось спиною було не в його правилах.

Перевдягання давалося важко. Мої ноги не потрапляли у штанини, а що вже казати про бідну Інгу!

— Приводьте себе до ладу, — він подав їй сумочку. — Дві хвилини на все. І слухайте мене уважно. Єдине наше спасіння — загубитись у великому місті. Це — Чикаго, — він невизначено махнув рукою уздовж траси. — Ми маємо дістатися туди швидше, аніж вони розгорнуться. Якщо не встигнемо — кінець, тут нас виловлять швидко. Ви говорите англійською?

— Звичайно… — витиснула з себе Інга.

— А ви?

Звісно, я не збирався відкривати йому, що вісім років прожив у Штатах. Схоже, він цього не знав, тому я лише кивнув головою. Нехай у мене залишиться хоча б якийсь зайвий козир.

— Зараз ви вдаєте ділову даму і зупиняєте машину.

— Яку… машину?

— Будь-яку. Тільки не автобус, — він продовжував інструктувати. — Не перебивайте! Робіть те, що я кажу, інакше ваші перспективи погані.

— Тобто… — спробував уточнити я.

— Вас розберуть на шматки у цій поважній установі.

— Навіщо?!

— Я ж казала… — Інга з усіх сил намагалася сконцентруватися і вже розмацькувала пудру по обтертому від поту обличчю, тому цей герой не удостоїв мене відповіддю.

Не знаю, що виявилося вирішальним, але ми — і я, і вона якось автоматично віддалися його волі. І тепер перелякана Інга «голосувала» на узбіччі порожньої дороги, спотикаючись на високих підборах, у яких завжди була на висоті.

Машина почала гальмувати майже одразу, хоч я знав, що американці доволі рідко зважуються підбирати когось на дорозі. Але ж Інга… Він лише приспустив віконне скло, вислуховуючи її плутані затинання про те, що чоловік «сказився» і висадив її з машини просто тут. І не встигло моє серце забитися у передчутті нового екстриму, як наш знайомий тінню майнув по траві, розпластавшись біля дверцят машини. Ще б не умовила. Клацнуло і щойно в дверцятах утворилася щілина, він уже був там. А мене ноги піднесли без команди.

Цей бідака виглядав зовсім розгубленим. Проте тримався як міг і намагався демонструвати стовідсотковий спокій і згоду іти на будь-які наші вимоги. Пістолет дивився йому у бік і від цього губи водія здавалися ще тоншими, а борідка ще більш підкресленою. Він і не збирався ставити зайвих запитань, а тільки міцніше обхопив кермо.

— Найкоротшим шляхом до Чикаго, — наказав «наш», який бездоганно володів англійською.

— Звичайно, як скажете…

— Скільки до виїзду на хай-вей?

— Буквально зараз! — він говорив так, ніби й не було цього ствола.

— Їхати строго за правилами, — наставляв його «наш». — Жодних порушень. Якщо довезете до Чикаго, вам нічого не загрожуватиме.

— Звича-айно! — невдаха навіть розвів руками. — Куди вам? До даун-тауну?

— Ні, ми вийдемо на якійсь околиці. Чайна-таун підійде.

— Ну, звичайно… Як скажете. Ви також можете не переживати. Я не намагатимусь сконтактувати з поліцією.

А у мене починало накручуватися щось таке… Я дивився на цей ствол із глушником і уявляв, як зараз на моїх очах з нього вдарить у бік цієї людини, яка нічим не завинила і яка, можливо, дійсно вірить, що їй не завдадуть шкоди. І як одразу зміниться її обличчя… Трупи, що вкрили підлогу усіх відділень літака, постали в уяві.

— Послухай, — звернувся я до цього «Коммандо», відчуваючи, як голос продовжує бути «чужим», — якщо ти заподієш йому шкоду, присягаюся, я не буду слухатися. Не знаю, хто ти і що замислив, але я не буду твоїм співучасником у вбивствах. Тоді нам двом узагалі нічого не світить.

Він мовчав, а от погляд водія змінився докорінно, хоч я говорив українською. На його обличчі відбився і переляк і водночас надія. Очі, які намагались показувати спокій, забігали, а голос промовив:

— Хлопці… ви що… також? Ви з України? Це ж треба… Давайте знайдемо спільну мову. Я впевнений, нам вдасться її знайти. Якщо у вас якісь проблеми, то вам вигідніше, щоб я не боявся вас, а допоміг, що у моїх силах. Я тут уже п’ятий…

— Замовкни тоді, — промовив «наш». — Що це за коробки і пачки?

— Я тут на заробітках, — дохідливо пояснював той. — Це рентген-знімки, які я звожу до офісу приватного лікаря з різних установ. Потім розвожу назад…

Він плів усе підряд: про те, що керує бригадою прибиральників у супермаркеті, що сам також лікар, проте змушений заробляти на хліб на таких роботах у чужій країні.

— Повертай на хай-вей, — закомандував «наш». — І ніякої самодіяльності. Якщо раптом зупинятиме поліція — поводься природно. Це, — він вказав на Інгу, — буде медпрацівник з твоєї контори, а ти водій. Знімки возить вона, ти лише крутиш «баранку». Зрозумів?

— Так, звичайно.

А назустріч нам усе частіше траплялися поліцейські машини з увімкненими сиренами.

— Я хочу повторити свою вимогу, — промовив я, — якщо ти стрілятимеш у сторонніх людей, на наше сприяння не розраховуй.

— Я не стрілятиму в сторонніх людей, — його відповідь звучала безбарвно і, як на мене, непереконливо.

Інга була напруженою і мовчазною. Вона перелізла наперед і застигла, дивлячись туди, де зливались усі чотири ряди автостради.

— Ці знімки ми веземо з Мінесоти, центрального шпиталю. Нашого лікаря звати Джордж Мелоун. Він діагност за фахом, читає та описує знімки. У нього угода з багатьма закладами… — цей несподіваний земляк намагався сприяти нам, як міг. Інга лише кивала головою і я боявся, що половина цієї інформації виходить одразу ж у друге вухо.

Я озирнувся довкола. Тремтіння рук і ніг заважало зосередитися. Суцільний потік машин рухався хтозна-куди. Хто тут може зупинити його у намаганнях виловити трьох «зальотних»… навіть важко було якось нас охрестити. Адже ми не були одною командою. І раптова думка, як блискавка. Зникнути, загубитись у цій безодні під назвою Чикаго належало нам з Інгою. Лише двом. Без нього. Я був упевнений у цьому на всі сто. Навіть двісті. От тільки була одна обставина, яка змушувала замислитися — варто скористатися таким шансом, якби трапився вже, миттєво, чи ні. Ця людина, без сумніву, знала що робить. Отже, рятівник наш, який, можливо, все-таки мав на меті щось погане, міг багато знати про суть усього, що заварилося навколо нас. А воно не скінчиться тільки тому, що нам вдалося втекти з літака. Розвиток подій зміцнював мою впевненість у тому, що ми настільки комусь і для чогось потрібні, що нас шукатимуть вічно, доки не знайдуть. Тож розуміння обставин мало зіграти нам на руку.

* * *

Андруш сидів навколішки, зігнувшись і тримаючи руками обрубаний спис, що стирчав із живота. Козацька чуприна звішувалася з лоба, вкритого холодним потом. Сотник важко дихав, але жоден стогін не злітав з його вуст. Марія припала до землі поряд, затуляючи руками обличчя, сльози котилися по руках.

Устромивши до піхов знайдений у буджацькому возі ятаган, Тубілай схилився над пораненим сотником.

— Скоро ти помреш, невірний, — він промовив це тихо і впевнено, без тіні вдоволення чи навпаки жалю. Просто повідомляв тому, хто щойно бився пліч-о-пліч з ним, що має статися невдовзі.

— Знаю, — відповів Підкова.

— Ти врятував мені життя, невірний, — продовжував Тубілай. — Тому поплатився своїм. Яке твоє останнє бажання? Скажи, чого ти хочеш?

Андруш підняв на нього очі і так само тихо промовив:

— Відвези… панну… додому…

— Ні, — твердо сказав яничар-ага. — Ця жінка належить моєму повелителю, великому султану Сулейману-паші. Цього я не можу для тебе зробити.

— Вона не належить нікому, — заперечив Андруш. — Ти прийшов у чужі землі і взяв її, наче злодій…

— Усі землі — володіння всемогутнього Аллаха, — відповів Тубілай. — А мій повелитель — його намісник на землі. Отож усе належить йому.

— Ти обусурманився, брате… забув чия кров у тобі тече. Забув Бога…

20
{"b":"568687","o":1}