Вогонь запалав, а він взявся до іншої справи, без якої також можна було б втратити прекрасну полонянку. Тому, зрубавши в’яз, відтяв від стовбура шмат і, поставивши настояка, махнув ятаганом, розколюючи ковбан на дві неоднакові частини. Потім узяв грубшу і кінцем грізної зброї почав вибирати деревину. Він робив щось схоже до маленького жбану, у який можна набрати води. Обережно, не пошкодивши стінок цього коритця, Тубілай скінчив роботу і влаштував свій витвір у земляній заглибині, щоб той не перекинувся. А у вогнищі вже розжарювалося до червоного назбиране довкола каміння.

Вливши води з бурдюка у цю саморобну посудину, він кинув туди ж і камінець. Зашкварчало і пішла пара. Вибираючи кінцем кинджала вистигле каміння, Тубілай кидав у воду нове. Поступово вода закипіла і яничар-ага зняв з пояса маленьку шкіряну коробочку з зіллям. Суха трава полетіла в окріп. У маленькій скляночці з випеченої глини знайшлося щось схоже на мазь і він зачепив звідти кінчиком ножа. Вода булькала, розносячи серед степу незвичний аромат чужоземних трав. Нарешті він припинив чаклувати над напоєм і склав руки у молитві перед заходом сонця. Він просив у всемогутнього Аллаха милості для цієї невірної.

А потім, розв’язавши її сорочку, розтер цією ж маззю груди та плечі. Дівчина пила маленькими ковтками, розхлюпуючи напій тоді, як починав душити приступ кашлю, і Тубілай тримав її голову, адже сама полонянка вже не мала сил. Вона приймала тепер усе, що пропонував їй ворог. Без жодного слова, без жодного прояву невдоволення.

Темрява опустилася на степ. Підкинувши у вогонь ще кілька патиків, Тубілай повернув її обличчям до вогнища, а сам ліг поруч, притискаючись до дівчини і зігріваючи її своїм тілом. Він не стулив очей ні на мить, відчуваючи лівим боком свою зброю, а грудьми — як минає тремтіння її тіла, легкого та тендітного, не такого, як в інших жінок, котрих доводилося відчувати. Іноді він починав дрімати, але при цьому чув переспіви перепілок, сюрчання цвіркунів і шелестіння трави.

Тубілай підвівся на ноги лише тоді, як сонце нагріло степ. Вона вже не спала. Вогнище горіло весь час і недосмажене буджаками м’ясо мало скласти їхній сніданок. Але дівчина відвернулася, не бажаючи їсти.

— Якщо ти не їстимеш, то помреш, — сказав Тубілай, пропонуючи їжу.

— Краще вже померти, — промовила вона, — ніж те, що мене чекає.

— Ніхто не може знати, що його чекає, — заперечив яничар-ага. — На все воля всемогутнього Аллаха. Як тебе звуть?

— Марія.

Це було сказано після паузи. Минулого разу його запитання взагалі залишилось без відповіді. А йому чомусь схотілося повторити це ім’я. Як би воно звучало на його губах, промовлене цією мовою невірних? Але замість цього язик почав сам промовляти зовсім інше і він розумів чому.

Тубілай не знав страху. Взагалі. Напевно завдяки цьому і піднявся так високо сходами, що вели туди, де сидів всемогутній. Відтоді як залишив стіни дому бектаського дервіша, поруч з ним було багато інших, які також заслуговували на це, але зумів лише він. Тому що ті, інші, мали страх. Серед них час від часу траплялися і сильніші, і спритніші від нього, проте рано чи пізно наставав момент, коли страх запускав кігті, намагаючись дістатися до серця. І тоді вони ставали вразливими. Його ж серце, здавалося, мало панцир, об який ламалися кігті жаху. І ось тепер, коли бажання промовити чуже ім’я ставало нав’язливим, страх загрожував дістатися туди. Чому? Це важко зрозуміти.

— Тебе чекає велике майбутнє, — говорив Тубілай, дивлячись їй в очі. — Ти станеш найкращою дружиною великого правителя Сулеймана-паші. Усі поклонятимуться тобі. Ні в чому ти не знатимеш відмови. Ти забудеш своє ім’я і молитимешся всемогутньому Аллаху, а він охоронятиме тебе. У тебе буде стільки золота і вбрання, скільки не снилося усім жінкам твого народу. Чи варто хотіти вмерти, щоб не побачити цього?

— Мені не потрібно ні золота, ні одягу, — голос її здригнувся і задзвенів. — Відпусти мене. Благаю… Відпусти…

— Ні, — перервав Тубілай. — Я не можу тебе відпустити. Ти належиш моєму повелителю, великому Сулейману-паші. І я не дам тобі вмерти. Не думай про це.

Їм довелося затриматись принаймні ще на день — дівчина і зараз була слабкою. Зранку Тубілай виїхав на самий горб, аби оглянути усе навколо. А коли повернувся, побачив, що вона сидить навколішки, тримаючи щось біля грудей. Це був маленький хрестик, що невідомо як залишився у неї. Побачивши ворога, Марія намагалася сховати його, та було пізно. Тубілай схопив її за руку і хрестик опинився у його долоні. Він був металевий, невеличкий — такий, що цілком міг ховатися у її маленькій руці.

— Віддай! Віддай, іроде! — закричала Марія, б’ючи його у груди, але сили залишили її і дівчина опустилася у траву.

Ці амулети невірних завжди топталися ногами і викидалися так далеко, що годі й сподіватися знайти. Він мовчки стояв над нею, чомусь не наважуючись кинути під ноги маленький шматочок металу, щоб потім стати зверху чоботом. Однаково вона цього не бачитиме. Плечі Марії здригались у плачі і вона впала обличчям додолу. А спробуй потім розшукати таке мале, втиснуте у густу притоптану траву. Нехай пробачить його Всемогутній… І Тубілай підняв руку, аби шпурнути це якнайдалі. Але вона і тепер не дивиться. Рука, що завжди була рішучою і ніколи не хибила, розгублено опустилася.

Коли Марія розплющила очі і підняла голову, він сидів поруч і мовчки простяг їй хрестик. У неї були великі очі. Такі великі, що в них могли б сховатися місяць і усі небесні зорі. Навіть сонце! І якби він не знав мови невірних, вона могла б усе пояснити йому тільки ними, не вимовляючи жодного слова. Та вольнолюбна полонянка не хотіла говорити з ним. Очі відвернула, а губ так і не розтулила. Лише теплі й легкі пальці на мить торкнулися його долоні, коли забирала цей шматок заліза, судячи з усього, надзвичайно дорогий для неї.

— Боже, куди ми потрапили… — важко промовила Інга, розпачливо хитаючи головою.

Це був справжній відчай, з яким не могла впоратися навіть її сильна натура. Мені стало її шкода. Шкода до сліз. Я сів поруч і обійняв за плечі, хоч і знав, що це не принесе їй суттєвого полегшення — на мої сили вона не надто розраховувала. Нахилившись, вона заглибилася у власні думки, шукала вихід. А я навіть не мав, що й сказати.

— Лягай спати, — нарешті промовила вона. — Хтозна, що нас чекає завтра. Потрібно хоч трохи виспатися.

Інга посунулась і я влігся поруч, скинувши тільки черевики. Стало зимно. Ковдра легка і під нею не одразу вдалося зігрітися. Інга лежала мовчки якийсь час, не збираючись засинати, а тоді повернулася до мене. У темряві блиснули очі, а потім я почув її шепіт.

— Що робитимемо? — запитувала вона.

— Давай подумаємо.

Він, цей «корінний землянин першого ступеня» був наче не проти, щоб ми спілкувалися, інакше б заборонив це. Очевидно, він давав нам можливість визначитися.

— Псих, яких мало… — пошепки у моє вухо продовжувала Інга. — Усе вже маємо, лише цього…

— Все можливо, — прошепотів я. — Але звідки у нього така підготовка… Перебити самотужки загін цеерушників… таке лише у кіно буває. Звідки у психа такі навички? До того ж у нього розумна голова, ти ж не заперечиш.

— А у них буває таке, — не вгавала Інга. — Голова розумна, а у ній чортзна-що.

— Ні, я не думаю, — у мене дійсно не вкладалося, що в Марка добряче зсунуті «фази». — Чомусь важко уявити.

— А що легко? — знову почала гарячкувати Інга. — Пришестя фруїдів триста років тому?!

— Флоїдів, — тепер уже виправив я. — Це ще важче.

— Гаразд, — підвела риску Інга. — Тоді він нам просто парить мізки з якоюсь конкретною метою. Або просто вдає з себе божевільного. Га?

Я на це лише знизав плечима:

— Якщо парить, міг би вигадати щось більш достовірне. Таке, у що ми б швидше повірили. Диви як він дотепно розповідає — на усе має пояснення. Усе по поличках розставлено. Якби справа стосувалася чогось більш реального, ми б давно вже повірили. Скажеш, ні? А так… Повна лажа. Навіщо?