— Бути біля мене і слухатись. Я маю знайти чоловіка, який володіє сироваткою. Хоча для мене він не лише джерело сироватки.
— Віллі, — уточнив я.
— Насправді його звуть інакше. Так назвав його я для вас.
— І ти знаєш, де його шукати?
— Поки що ні, — відповів Марк. — Ми втратили зв’язок з ним. Він змушений був зникнути, адже служби вийшли на його слід.
— Як же ти його шукатимеш?
— Існує пароль, відомий нам обом.
— Але це безмежна країна! Знаєш, яка її площа і скільки людей тут живе?
— Звісно, — побачивши, що ми далекі від думок про їжу, Марк і собі взявся до сніданку.
— Ти бував тут?
— Ні.
— І ти збираєшся тут ховатися, вижити, ще й знайти когось? Хе… — переможна посмішка вихопилася у мене сама. — То затям, друже: мені, звісно, до тебе далеко в усіх аспектах, але ти потребуєш тут не менше моєї допомоги, аніж я твоєї. Я вісім років прожив у Штатах, без мого досвіду ти скидатимешся тут щонайменше на дурня і влетиш у пригоди як не сьогодні, то завтра. А я майже свій, адже відтоді тут нічого не змінилося.
— Ти надто самовпевнений, — спокійно заперечив Марк, поглинаючи з тарілки. — Я дам собі раду в цій країні не гірше, аніж у нас.
— Але яким чином?! — мені Їй-Богу схотілося покрутити пальцем біля скроні. — Ти маєш хоч якісь американські документи? Знаєш, де Їх узяти? А скільки у тебе грошей?
— Близько трьох тисяч доларів, — не зморгнувши, відповів Марк.
— Ну нам на трьох це не дасть можливості й місяць протриматись. А далі? Де заробиш? Чи може грабуватимеш? Друже, це не та країна, навіть якщо мати твої навички головоріза.
— Я не головоріз, — відповів Марк. — А тих агентів у літаку мусив ліквідувати, щоб врятувати вас же. То ж дорікати мені цим недоречно. Документи у цій країні взагалі не є справою першої необхідності. Тут можна роками вештатися вулицями і їх у тебе ніхто не запитає, аби не порушував закону. А гроші… Ну, цих, що я маю, вистачить, аби дістатися, скажімо, до околиці. Там нас би влаштувала квартира на дві кімнати, це близько восьмисот, якщо уперед, і документи для цього також не потрібні. А роботу середньої паршивості знайдемо через «Чикаго Триб’юн», припустімо. Я міг би бути шліфувальником паркету доларів так за сім з половиною на годину. Пані Інга, якщо гординя не дозволить їй доглядати паралізовану стару, просто готуватиме нам їжу. Ну а ти… знайдеш, ти ж майже місцевий. Тільки не виходь до даун-тауну з такою пикою, там краще вже без штанів ходити, аніж без посмішки.
І Марк видав чисто американську дещо «гумову» посмішку.
— Ти бував тут… — вирвалося у мене. — Чого знущаєшся?
Наступні дві години ми говорили з ним про Чикаго — географію, людей та звички. Марк дійсно ніколи тут не бував, він не орієнтувався в усьому цьому з дрібниць і, все ж таки, був ходячою чиказькою і навіть узагалі американською енциклопедією. Він не бажав відкривати мені, звідки почерпнув ці знання і як шукатиме свого Віллі. Але я зрозумів, що у разі, якщо Віллі дійсно існує, у Марка налаштовані чіткі механізми його пошуку. Але це вже у другу чергу. Насамперед нам належало загубитися тут так, щоб не знайшли ті, не знати чиї служби.
Кілька разів Інга намагалася протестувати. Її коробило, що ми з Марком знаходимо спільну мову. Але хоч якась злагода нам була потрібна будь-що-будь. Тепер я взагалі не знав, як ставитися до Марка. Була до нього, що не кажіть, така суто чоловіча повага, як до сильнішого, досконалішого. Як-не-як, а життя він нам врятував. Звісно, вірити у місію проти флоїдів я не збирався, усе неймовірне мусило мати якусь межу, і це автоматично доводило, що він божевільний або ж навмисне «пудрить» нам мізки. Але хоч як вимагала цього Інга, ворога у ньому я не бачив. Просив у неї лише одного — заспокоїтись і набратися терпцю. В одному ми дійсно мали послухатися Марка — зробити усе, аби терміново залягти на дно. Влитися у місцеве життя тихо і непомітно, там, де нас не знайдуть ті, хоч ким би вони були.
Іван сидів перед нами трьома. Без наручників, зовні спокійний, але якийсь пригнічений. Ще б…
— Послухайте мене уважно, — промовив до нього Марк. — Ми не бажаємо вам зла. Навпаки, хотіли б розійтися миром. Розумію, що зустріч з нами спричинила вам багато неприємностей, але ми винні лише частково. Ми потрапили у важку ситуацію і змушені були рятуватися. Гадаю, ви також тепер розумієте, як воно, коли нависає загроза смерті, тоді людина на все здатна. Зараз ми розійдемося, я гадаю, назавжди. Найкращий для вас вихід — забути про нас. Цієї зустрічі не було взагалі. Зараз ви відвезете нас у район міста, який я вкажу, і якщо у вас є голова на плечах, то не робитимете дурниць.
Іван лише розвів руками, переконуючи, що ми для нього у першу чергу земляки, і можемо сподіватися на його розуміння і порядне ставлення.
* * *
Ця ніч виявилася надзвичайно важкою, найважчою з усіх, проведених у степу з жінкою, яку поки що звали Марією, яка була найгарнішою з усіх, раніше бачених, і яка вже давно належала його повелителю. Холод огортав тіло, але тут, у самому серці ногайських володінь, Тубілай не наважився розпалити вогонь. Кизикермен лишився в стороні і ще якийсь день шляху залишався до Кримського перешийку. Там їх чекав Ільмір — віддана султану людина, яка проведе через Гниле Море. Кресало було під рукою, а наскладана суха трава мала миттєво спалахнути, якщо б…
Цього разу вовк завив дуже близько, Марія здригнулась усім тілом, притискаючись до нього мимоволі. Потім підхопили інші і тепер уже заводила вся зграя. Непокоїлися, хропіли коні із зав’язаними ротами. Тубілай сидів нерухомо, відчуваючи боком її, загорнуту у попону.
— Розклади вогонь, будь ласка! — попросила Марія.
Він лише поправив грубу тканину навколо її тіла і мовчав. Голос її також мав здатність проникати скрізь. Від нього не можна було відгородитися і не слухати. Він перекривав усе — тріскотіння цвіркунів, крики нічних птахів, шум вітру… Навіть виття вовчої зграї, від якого у кожного мав би йти мороз по шкірі, залишалося десь хтозна-де. І Тубілай мовчав, сприймаючи кожний звук голосу цієї жінки з дивним, хоча й знайомим відчуттям.
Кілька років тому війська Сулеймана-паші увійшли у Візантію. Битва точилася цілий день і надвечір, коли ворог уже виснажився, великий візир наказав кинути у бій яничарів — елітне воїнство, що завжди вступало у битву останнім. Тубілай, щойно ставши яничар-агою, уперше вів двадцятитисячну гвардію всемогутнього.
Навколо палав вогонь, лунали крики поранених та останні звуки бою, а він заціпенів перед воротами палацу, тримаючи у руці скривавлену зброю. Небачені раніше височезні колони, прикрашені зображеннями невідомих божеств, нависали над ним і він просто розглядав це диво. Ні, не мало жорстоке серце воїна тих струн, якими належало б сприймати красу. Проте краса виявилася такою, що зупинила його і примушувала просто спостерігати диво, раніше не бачене.
Щось схоже відбувалося і тепер, з тією різницею, що йшлося не про мертве каміння, а живу жінку. Він мовчав, слухаючи оце «розклади вогонь», яке час від часу повторювалося дивними звуками і приносило у його розум щось таке, ні з чим незрівнянне.
— Не бійся, — нарешті промовив Тубілай. — Вони не прийдуть сюди. Спи, завтра важка дорога.
Та хоч яка вимучена була Марія, а під ці страшні завивання заснути не могла. Холодні чужі зорі нависали над степом. Повний місяць — час для всілякої нечисті, якої вона завжди так боялася. Навіть у хаті постійно завішувала віконце, щоб не бачити його зловісного сяйва, і скручувалась у ліжку під перинами, хоч і знала, що за стіною рідні люди — ті, що сховають і захистять. Не захистили. І тепер тут, серед диких рівнин… Дівчина посунулась і сховалася за нього. Широкі груди того, хто був винуватцем її страждань, затулили місяць.
Він лише повернув голову і знову зайняв звичне положення зі схрещеними ногами. Невже ця людина бачить у темряві? О, Господи, милосердний… Бачить. А може він і є нечиста сила? Одначе думка ця чомусь не злякала її, наче Марія була упевнена у зворотньому. Нехай бачить. Однаково ніколи б вона не наважилася тікати зараз, у цьому степу, що кишить звіриною, здатною роздерти. Він не роздере. Навпаки, захистить. Зігріє, не дасть замерзнути, щоб потім… Вона тут же затуляла вуха і заплющувала очі, сподіваючись відігнати думки про оце «потім», якого боялася більше, аніж усієї можливої і неможливої нечисті.
