Черга пострілів, що лунали без пауз один за одним, була схожа на кашель. Кулі підкинули жінку з підлоги і шпурнули до стіни. На коротку мить здалося, що тіло повисло в повітрі, потім вона впала обличчям униз.

Ернст перевів автомат на Каспера. На мить його збило з пантелику жіноче вбрання. Каспер напружився, чекаючи пострілу. Він устиг помітити особливу солодкість від усвідомлення того, що молитва так і не припинялася. Він помре, звернувшись до великої любові. Наслідуючи кращі зразки. Ісус. Ґанді. Принцеса Пемасал.

Максиміліан відкинув костур і кинувся вперед, затуляючи собою Каспера. Чергу повело вгору, кулі вдарили його спершу в стегно, потім вище — у грудну клітку. Здавалося, він летить у повітрі, відкинутий назад до Каспера. Вилітаючи ззаду, кулі відкривали його спину немов застібка-блискавка, кров і тканини забризкали Каспера з ніг до голови. Наступної миті батько впав на нього, і разом вони повалилися на підлогу.

Ернст роззирнувся на всі боки. Щоб переконатися в тому, що ніщо не перешкодить йому завершити задумане. Каспер відчув щось подібне до захвату. Кожен майстер імпровізації завжди впізнає іншого майстра. По вмінню посеред такого везіння пам’ятати про цілісність.

Автомат був направлений на Каспера.

Тут йому стало ясно, що африканка жива.

Коли він побачив, що черга попала в неї і вона впала, він вирішив, що все кінчено, і його слух виключив її із звукової картини. Саме така форма розсудливості обмежує нас, людей, заважаючи нам сприймати справжні чудеса.

Якось у Марокко, на краю Сахари, мандруючи з марокканським цирком, він побачив, як спаровуються два циркових леви. Це відбувалося між манежем і кліткою, всі пішли, включаючи приборкувача, всі двері були зачинені й замкнуті. Каспер сидів разом з техніком у цирковому джипі. Технік, у поспіху впустивши свою кепку, відчинив дверці машини й нахилився, щоб підняти її. Від левів до машини було сімдесят п’ять метрів. За той час, який йому знадобився, щоб нахилитися на сімдесят п’ять сантиметрів, лев досяг джипа. Тієї миті, коли Каспер ривком затягнув техніка до машини і зачинив дверці, левові кігті заскрипіли по водяних каністрах, закріплених над підніжкою.

Касперові не хотілося б знову почути той звук.

Але довелося. Зараз. І звук цей виходив від жінки.

Африканка кинулася з лежачого положення. І наздогнала Ернста одним стрибком.

Вона вдарила його по голові витягнутою рукою, немов шатуном. Потім схопила за горло і вдарила головою об рояль. Почутий звук був схожий на звучання китайського храмового гонга. Ернстове тіло обм’якло, він сповз на підлогу, підвернувши під себе ноги.

Плаття африканки, здавалося, розірвалося на дві частини, що теліпалися з двох боків. Це були ремені, на яких вона несла Максиміліана, розрізані, немов покрівельними ножицями. Шкіра й металеві вставки, очевидно, відіграли роль бронежилета.

Руки її стислися.

— Не треба вбивати, — сказав Каспер. — Не треба відповідати злом. Це не даватиме тобі спокою все життя. Екерхарт десь писав, що…

Африканка глянула на нього. Він її переконав. Може, не своєю мудрістю. Але чинником раптовості. Вона встигла лише відкрити рота.

Бо той, що лежав біля її ніг, підвівся на коліна й ударив її стволом автомата. Каспер почув, як тріснула стегнова кістка.

Її очі почервоніли. Неначе до білка навколо райдужної оболонки очей прилила кров. Вона нахилилася. Обхопила Ернста. Ривком підняла його.

І здавила. Вона тримала вертикально людину вагою дев’яносто кілограмів плюс своя власна вага. Із зламаною стегновою кісткою. Каспер відчув, що він услухається в майбутнє. Що він уже передчуває розвиток подій, після того як Африка найближчим часом втратить терпець і стане на ноги.

Очі чоловікові почали вилазити з орбіт. Каспер почув, як хруснуло зап’ястя. Ернстові пальці були затиснуті в спусковому гачку.

Автомат вистрелив. Рій куль намалював половинку серця на дзеркальному склі вікна. Скло тріснуло і посипалося в кімнату.

Воно розбилося на шматки завбільшки із стільницю обіднього столу. Тієї миті Каспер почув вітер.

Він посилився. Каспера збило з пантелику сонячне світло. І те, що він не мав звички перебувати так високо. Це не був звичайний вітер. Це був реактивний потік — квітневий ураган.

Дрізки розбитої вщент скляної стіни ринули всередину, пронеслись через залу, перетворюючись на порошок за Касперовою спиною. Услід за склом вітер узявся за меблі, дітей, Каїна, африканку, відкидаючи їх усіх до дальньої стіни.

Каспер побачив, як піднявся, стаючи диба, рояль. Він пролетів через усе приміщення й розбився на тріски, вдарившись об стіну.

На коротку мить виник стан невизначеності. Каспер схопив дітей. Він підтягнув їх до Максиміліана і вчепився ногами за колону.

Наступної хвилини почався зворотний рух повітря — вітер відступав назад, немов хвиля штормового прибою, вдарившись об берег.

Він потягнув за собою все — неначе в реактивному літаку випали вхідні двері. Каспер роззирнувся, шукаючи Стіне. Вона сиділа, тримаючись за колону. Він побачив, як Каїн пробирається до дверей.

Африканка відпустила Ернста. Каспер бачив, як той намагається дотягнутися до зброї. Бачив, як він розуміє, що руки більше не слухаються його. Потім розрідження підхопило його й потягло, спочатку повільно. Він став навколішки, щоб опиратися тязі, —¦ нічого не вийшло. Ухопився за колону, але руки були занадто слабкі. Наступної миті його винесло геть — у простір над морем.

У Каспера над головою повільно розкручувався гвинт гелікоптера. Він почув звук відкриваних пружинних замків швартувальних тросів. І за мить вітер зірвав машину з даху будинку.

Він не дивився вгору. Він дивився в батькове обличчя. Вони лежали поруч. Максиміліан усміхався.

Йому вдалося підвести руку. Він погладив Каспера по щоці.

— Я знаю, що ти хочеш сказати. Що це було чудово. Зворушливо. Що я пожертвував собою заради тебе. Щоб спокутувати хоч щось із того, у що ми з матір’ю тебе втягнули. І це так і є. Це, чорт забирай, так і є.

Він намагався дихати. Каспер побачив кров двох кольорів на батькових устах. Темно-червону, що струмувала з розірваних вен. І яскраво-червону артеріальну кров. Остання видавала звуки, схожі на тихе кипіння, — звуки мікроскопічних бульбашок кисню, що піднімаються на поверхню рідини.

— Я сильна людина, — прошепотів Максиміліан. — Мені нічого не варто тебе підтримати. Хоч би раз. Наостанок.

Незважаючи на те що голос був уже лише слабо шиплячим потоком повітря, у ньому чулася повнота життя. Знайома Касперові з того часу, коли батькові було, мабуть, років сорок. Максиміліанове тіло було немов ниточка у всесвіті. Але свідомість його не ослабіла.

— Чорт забирай, найбільше мені подобалися сцени смерті. Пам’ятаєш Базотто? Коли вони виходили на сцену й щоразу вмирали. Ми тоді мало не впісялися зо сміху. Але тут уже ні. Все востаннє.

— Ти впевнений, дідусю?

Це заговорила дівчинка. Помираючий пильно дивився на неї.

— Чи не запізно, — прошепотів він, — знайомити мене з онуками?

— На жаль, раніше ніяк не виходило, — відповів Каспер.

— Не треба розмовляти, — сказала дівчинка. — Ти повинен думати про те, що вмираєш.

— Це ще якого дідька? — обурився Максиміліан.

Вона нахилилася над ним. Поклала одну руку йому на груди. Другу — на потилицю.

— Бастіяне, — покликала вона.

Темношкірий хлопчик став навколішки біля Максиміліанової голови. Навколо дітей виникла зосередженість, якої Каспер ніколи раніше у дітей не чув. Та, мабуть, і в дорослих.

Каспер обережно пригорнув до себе батькове тіло. Він відчув, як щось ворушиться під його долонею — немов якесь звірятко. Він збагнув, що то серце. Кулі відкрили грудну клітку ззаду — серце, що все ще билося, було оголене.

— Насправді, — сказала дівчинка, — не треба нічого боятися.

Каспер почув тишу. Вона поширилася навсібіч з якоїсь точки між двома дітьми й розчинила всі звуки. Зник вітер. Скляна кімната. Тіла. Теперішній час. Данія. Останнє, що Каспер побачив, було батькове обличчя. Наступної миті свідомість покинула Каспера й помчала назад у тунель. І все зникло.