— Вона поїхала, — сказала мати. — Адреси у нас немає. Ми отримуємо листи. Але без зворотної адреси.

— Якби я міг поглянути на конверт, — запропонував Каспер. — Я б знайшов її. Я багато що можу відновити.

Вони подивилися на нього. Він знав, що вони розуміють його відчай. Він відчував їхнє співчуття.

— Це має бути з її дозволу, — відповів батько. — А ми не можемо її запитати.

Каспер міг би скоїти вбивство. Схопити його за горло. Спалити їхній будинок. Він не рушив з місця.

Мати провела його до дверей. Її схожість із Стіне була вражаюча. Ті слова, які прозвучали, вирвалися з Касперових уст. Але хто їх артикулював, він так і не зрозумів.

— Коли ви торкаєтеся людей, ваші руки стають гарячими?

Вона ошелешено подивилася на нього.

— Так, — відповіла вона. — Так говорять. Що приблизно за хвилину вони стають дуже гарячими.

Він тинявся вулицями, не усвідомлюючи, куди йде. Коли він опам’ятався, виявилося, що він не знає, де стоїть. Коли він знайшов свою машину, була вже ніч.

Він чув, як позаду зі свистом мчать по трубі решта. Іноді лунав стукіт — це костур бився об стінку.

— Ти нудьгував за мною! — прокричала вона.

У її голосі звучало здивування, щире, наче вона тільки зараз нарешті зрозуміла це.

Спуск ставав усе більш схожий на падіння.

— Вже скоро, — додала вона.

Труба більше не згиналася, рух уповільнився. Вони запалили свої ліхтарики: труба закінчувалась.

Вони опинилися в квадратному приміщенні розміром п’ять на п’ять метрів. По стінах тягнулася безліч бетонних і пластикових труб. Стіне поклала руку на найтовщу з них.

— Центральний кабель-канал. З Копенгагена на Амаґер.

У стіну було вмонтовано сталеву плиту. Вона торкнулася її кінчиками пальців. Плита від’їхала вбік.

— Шляхи евакуації передбачені, — пояснила вона. — Я була при тому, як фірмі «Бюґґе і текнік» у Копенгагенському муніципалітеті давали дозвіл на насип перед Тіппеном. Ми тоді обумовили цей шлях евакуації. Він приведе нас прямо до будинку «Конона».

Франц Фібер вибрався з труби. За ним африканка. Вона несла Максиміліана на ременях. Його батько тримав у руці телефон.

— Вони посадили гелікоптер, — сказав він. — У такий ураган.

З труби, яку вони щойно покинули, донеслося далеке шипіння. На обличчі Стіне з’явився відсутній вираз.

— Вода, — сказала вона. — Вони з’єднали трубу з магістральним трубопроводом, що йде з Тінґб’єрґа. Нас хочуть потопити.

Вона похитала головою.

— Хто це міг зробити? — спитала вона.

Максиміліан тихо засміявся.

— Не важливо, хто натискає на кнопку, — відповів він, — за ними стоїть система, на якій тримається звичний нам світ.

Вони забралися в маленьку кабіну. Плавно зачинилися внутрішні двері зі скляним віконцем. Почали зачинятися зовнішні двері. З вінілової труби вирвався потік води. Потужний струмінь ударив у протилежну стіну із звуком, що нагадував грім. Цієї ж миті кабінка почала підніматися вгору.

— Помолімося всі разом, — сказав Каспер, — хоч би хвилину.

Вони втупила очі в нього.

— Молитва, — пояснив він, — це просто сходи Якова, якими спускаються й піднімаються Божі ангели, — такий по-справжньому великий ліфт. До того ж гірше нам напевно не стане.

На мить усі заплющили очі.

Це був швидкісний ліфт. Усі відчули, як прискорення здавило коліна, а за тридцять секунд настала мить справжньої невагомості.

Вийшовши з ліфта, вони опинились у приміщенні, оздобленому полірованим гранітом. Каспер упізнав фактуру каменю. Схоже, вони справді опинилися в підвалі «Конона». Перед ними відчинилися подвійні двері наступного ліфта. Вони увійшли. Ця кабіна була такого розміру, що в ній цілком можна було б приймати гостей.

Стіне застигла, піднісши руку до панелі.

Каспер почув, як право приймати рішення кудись переміщається. Невдовзі вони зустрінуться з іншими людьми. А цс вже сфера діяльності клоуна.

— А що, як зняти комбінезони, — запропонував він. — Вони надто схожі на форму.

Він налічив двадцять поверхів плюс ще кілька рівнів без номерів, після чого ліфт зупинився.

Двері ліфта відчинилися в одне з найвишуканіших приміщень, які йому коли-небудь доводилося бачити. Стіна перед ним була овальна, оздоблена плавниковим лісом. Дерево було вкрите сріблясто-сірим нальотом від солоної води й відшліфоване морською хвилею — створювалося враження грубості й витонченості одночасно. Підлога був мармурова. За інших обставин він би затримався тут на деякий час. Щоб натішитися видовищем. І абсолютно унікальним звучанням приміщення.

Але зараз було не до того. Перед ліфтом стояла людина в зеленій формі. З автоматом. Це був Аске Бродерсен.

Каспер ніколи не любив зброї. У своїх виступах він ніколи не використовував навіть пістолет, що вистрілює пробками. Чи такий, у якого із ствола вискакує прапорець з написом «Бах!».

А проте, якщо він розпізнав зброю як автоматичний «Bushmaster», то лише тому, що йому доводилося бачити його раніше. Разом з Російським державним цирком йому довелося гастролювати в прикордонних областях на південному сході країни. На місцевих базарах лежали купи автоматів і гори опіуму — поруч, він ніколи не забуде запаху свіжого листя карі, безкислотного збройового масла й опіуму-сирцю.

Він вихнув стегнами, прикритими синім платтям. Настроїв голос на високий регістр.

— Де жіноча вбиральня? — спитав він.

Людина завмерла. Ввічливість сидить у данцях глибоко, кармічно, вона сягає корінням у феодальний лад часів абсолютної монархії. Каспер ступив крок уперед.

— Проведіть мене, будь ласка, — промовив він.

І вдарив його головою.

Аске Бродерсен опустився навколішки, немов для молитви. Африканка забрала у нього з рук автомат. Вона тримала його за ствол, опустивши вниз приклад.

Перед ними були двері. Вигнуті, як і стіна, з пневматичним замком, — вони відчинилися легко й беззвучно. Вони опинилися в просторі, залитому світлом.

Стіни були скляні. Дах — скляний. Підлога — скляна. Підтримувана вузькими хромованими сталевими балками. Кімната нагадувала літаючу тарілку. Під ногами, на глибині близько вісімдесяти метрів, виднілося море. За вигнутими стеклами розкинувся Копенгаген. Вони були так високо, що цілком можна було вивчати метеорологію міста. Вище навислих над Фредеріксберґом хмар. Вище грози, що заходилася на півдні. Вище за надвечірнє сонце над Сіті.

Над кімнатою літав силует спиць величезного колеса. Це була тінь від гвинта гелікоптера, який був просто над ними, — посадковий майданчик був тут, на даху.

Поряд з великим роялем стояв Йосеф Каїн.

Кожному клоунові не раз траплялося бачити обличчя, повні надзвичайного подиву. Подив Каїна був особливим. Касперові всього кілька разів раніше доводилося спостерігати такий подив. У деяких дуже значних фігур шоу-бізнесу. Досить тобі тільки прийти до думки про те, що ніхто — крім хіба що Господа Бога — не в змозі тебе здивувати, як ти відразу ж стаєш уразливим.

На дивані сиділа Клара-Марія, поруч із нею — темношкірий хлопчик.

Дівчинка схопилася й побігла їм назустріч.

Кинулася в обійми Стіне. Притислася до неї.

— Мамо! — вигукнула вона.

Вона притислася головою до її живота. І повторювала одне й те саме слово. Сцена була прекрасною. Але, мабуть, занадто сентиментальною. Дівчинка повернулася до Каспера. Личко її здавалося ангельським, поки воно не роз’їхалося в широкій посмішці. Космос ніколи не дає сентиментальності надто розгулятися.

— Тату, — сказала вона.

Каспер озирнувся. Щоб зрозуміти, до кого за його спиною вона звертається. Позаду нікого не було.

— Я була вагітна, — сказала Стіне. — Коли поїхала. Вона — твоя дочка.

У стелі, очевидно, був якийсь люк, якого Каспер не помітив. До того ж на мить слух підвів його. Людина, що приземлилася на підлогу, стрибнула, напевно, з чотириметрової висоти. А проте вона приземлилася немов кішка. Це був Ернст. Пов’язки на обличчі більше не було. На ньому, схоже, все добре заживало. Трохи пудри — і він цілком зміг би зніматися в рекламі фітнес-студії. Звучав він м’яко і насторожено. Губи його рухалися, наче він говорив сам із собою. Каспер раптом зрозумів, що слуховий апарат був динаміком і мікрофоном. В руках у Ернста був автомат. Тієї миті, коли ноги його торкнулися підлоги, він вистрелив в африканку.