— Обідня перерва, — оголосила Стіне. — Три хвилини.

Сестра Глорія відкрила рюкзак. Роздала всім бутерброди з сиром. Каспер перекладав свій бутерброд з однієї руки в другу. Як і можна було сподіватися, запах каналізації нікуди не подівся. До нього не вдалося звикнути. Він ще посилився. І змішувався тепер із запахом жирів, що розкладалися, і нагадував піднесений до якогось звірячого ступеня запах із зливника кухонної мийки.

На стіні тунелю впадала в очі металева кришка, Стіне відкинула її червоним пожежним ломиком. За кришкою виявилося світлове табло — Каспер таких раніше ніколи не бачив. Франц уткнув провід свого ноутбука у рознімач поруч з табло. Вони із Стіне схилилися над дисплеєм.

При цьому Стіне їла. Наче й не було нічого. Він пригадав, як вона вперше зайшла до нього, коли він був у вбиральні. Це було під час його ранкової дефекації, його ритуального випорожнення. З маленького магнітофона, що стояв на поличці, линули звуки BWV 565[96], виконуваної на відновленому барочному органі в церкві Святої Крістіни у Фалуні. Стіне відчинила двері, увійшла і зробила музику тихіше. У руці в неї був бутерброд приблизно такого ж розміру, як і зараз. Але з авокадо й камамбером із сирого молока.

— Мені треба сказати тобі щось важливе, — сказала вона.

Він відчув, як у животі у нього все стискається. Усі живі істоти хочуть, аби їм дали спокій, коли вони випорожняються. Неможливо дати здачі, одночасно розслабляючи нижню частину тіла. Неможливо вдарити іншу людину головою. Листуватися з Податковим управлінням теж не вийде.

Вона відкусила шматок бутерброда. Їй було все одно. Він несподівано зрозумів, що навіть найглибинніші наші комплекси зумовлені культурою. І що Стіне якимсь робом вдалося від них звільнитися.

— Я дещо зрозуміла сьогодні вранці, — сказала вона. — Щойно ти розплющив очі. І день тільки почався. Тієї миті мені здалося, що я сиджу біля твого смертного одра.

Він нічого не міг їй відповісти. Він сидів на горшку. А вона говорила як героїня шекспірівської п’єси. Він абсолютно не розумів, що йому робити в такій ситуації.

— Цієї миті, — продовжувала вона, — я зрозуміла, що кохаю тебе.

Що він мав відповісти? У такій обстановці?

— Може, ти вийдеш, — сказав він тоді. — Мені треба підтертися.

Вона підвела голову від ноутбука.

— Ми неподалік від центральної насосної станції, потім трубопровід піде вниз, під воду. На тому боці має бути нова труба, яка ще не використовувалась. Але нам треба проминути насосний агрегат.

Вона знову встромила очі в дисплей. Каспер почув поряд батька. Максиміліан спирався на одну з Францових милиць. Африканка засунула пакети з розчинами в кишені його комбінезона. Батько і син подивилися на двох жінок і молодика, схилених над комп’ютером і світловим табло.

— Вони схожі на солдатів, — зауважив Максиміліан. — Солдатів спецпідрозділу. Але в них немає злості. Що їх спонукає?

Каспер почув, як їхні з батьком системи синхронізуються. Таке буває в усіх родинах. Між усіма людьми, які люблять одне одного. Але рідко. І як правило, ніхто цього не помічає. Не помічає, що на частку секунди зникають маски. Неврози. Глибинні травми. На частку секунди зникають всі прогріхи минулого, які ми дбайливо зберігаємо в пам’яті на випадок, якщо знадобиться шантажувати одне одного. На мить усі вони зникають, і ти чуєш звичайну людяність. Крихку, але наполегливу. Серед пацюків, насосів і потоків нечистот.

— Їх спонукає, — продовжував хворий, — щось таке сильне, що вони готові піти на смерть заради цього. Я це чую. Що це?

Каспер почув тугу в батьковому голосі.

— Твоя мати… І Вівіан, — продовжував Максиміліан. — Ці дві жінки. З ними я був уже майже готовий стати самим собою. А проте. Коли доходить до діла, бракує сміливості. І так само з любов’ю до цирку. Я не міг зважитися. І з любов’ю до тебе.

Вони подивились один одному в очі. Нічого недомовленого не лишилося.

— До речі, про тебе, — вів далі Максиміліан. — Ти найкраще, що ми з Хелене зробили. Багато чого іншого було добре. Але ти — найчудовіше.

Каспер простягнув руку і доторкнувся до щоки хворого. Протягом хвилини Максиміліанові вдавалося витримувати цю напруженість, потім він відвернувся. І все-таки, наскільки Каспер пам’ятав, це був його найтриваліший контакт з батьком.

— Вода відкачається за сто вісімдесят секунд, — сказала африканка. — Потім ми зможемо пройти.

Каспер почув, як змінюється звучання величезного насоса. Він повернувся до блискучого циліндра завбільшки з бродильний чан у пивоварні. Стінки його блищали від конденсату. Там, де вода стікала на бетонну підлогу тунелю, проти всіх законів природи росла трава, темно-зелена, з блискучим листям. Стіне нахилилася й зірвала листок. Вона піднесла його до Касперового обличчя. На темно-зеленій глянсовій поверхні блищала крапля води.

— Ця трава називається копитняк. Може рости навіть за такого освітлення.

Вона стояла зовсім близько.

— У мене було щасливе дитинство, — сказала вона. — Жодного дня в інвалідному кріслі. Нічого страшнішого за два шви і деякої кількості хлоргексидину в травматологічному пункті. Але я любила гратися в одну гру.

Крапля зрушилася з місця і попливла по крайці листка.

— Я намагалася зрозуміти краплю. Намагалася зрозуміти, що її тримає. Не дає їй розпастися на дрібні частини.

Можна було подумати, що це вона сама надала краплі руху. Але її руки були нерухомі. Вони були більші за його руки. Із синюватими прожилками. Спочатку завжди прохолодні. Але коли вона торкалася його, гладила його шкіру — хай навіть зовсім недовго, вони швидко ставали гарячими. Але завжди лишалися спокійними. І зараз теж. За цим спокоєм він чув легку вібрацію — звучання, подібне до того, на якому будується рага[97]. Йому знадобилася мить, аби визначити, що вона означає: це був страх за дітей. А проте вона міцно тримала в руках дійсність.

— Що не дає їй розпастися на частини? — повторила вона.

Він обожнював її допитливість. Вона була все одно що голод — ненаситний голод. Вона була як допитливість клоуна.

Чи дітей. Відкритість, вселенський апетит, що нічого не приймає на віру.

— Я досі граюся в цю гру, — шепотіла вона. — Тільки трохи інакше. Трохи більше зосередженості, трохи більше вдумливості. Це єдина відмінність. Між дівчинкою і жінкою. Між дитиною і дорослим. Я збираю у свідомості все, що ми знаємо про силу зчеплення в рідинах у порівнянні з повітрям. Про еластичність краплі. Її прагнення до найменшої потенційної енергії. Теорема Діріхле. Як правило, дослідник спирається на кілька теорем. Я намагаюся враховувати їх усі. Спираючись на наукову інтуїцію. І коли я близька, дуже близька до розуміння й водночас розумію, що ми ніколи не зможемо проникнути в саму суть, і голова вже готова вибухнути, тоді я лишаю всі спроби зрозуміти й намагаюся наблизитися до краплі.

Листок не рухався. Крапля не рухалася. Все було нерухомо. Він почув, як насос відкачує залишки води.

— І тоді, на коротку мить, починає здаватися, що між мною і краплею немає ніякої різниці.

Обережно, дуже обережно вона відклала листок на сірий бетон.

— Коли це трапляється, коли це зрідка трапляється, починаєш розуміти, чого це коштуватиме. Дійсно проникнути в саму суть. Ціна, яку жоден учений не може заплатити. Залишаючись при цьому вченим. Це коштуватиме самого розуміння. Неможливо впритул наблизитися до явища, намагаючись при цьому зрозуміти його. Ми говоримо про одне й те саме?

Із зовнішнього боку циліндра були приварені сходи. Підніматися потрібно було трохи більше трьох метрів. З насосної станції виходили три труби. Діаметр найменшої був трішечки менше метра.

На циліндрі була кришка з електричним замком, вона була трохи відкрита — мабуть, це Стіне відкрила її, коли вони чаклували біля світлового табло.