— Сирена і сигналізація, — пояснив він. — Якщо ми їх переріжемо, то пролунає сигнал у службі безпеки і в поліції. Нам треба від’єднати телефон.

Він провів пальцями по панелі з кнопками ліворуч від дверей.

— Електричний одноканальний замок. Значить, електрична відмичка тут не годиться. І значить, сигналізацію встановлено по всьому периметру дверей.

Він простягнув Касперові чорний гумовий молоток, з тих, що лікарі використовують для перевірки рефлексів при delirium tremens[95].

— Давай перевіримо твій слух.

Він показав на стіну. Каспер обережно постукав.

— Нам потрібно знайти контактну групу панелі. Вона зв’язує сигналізацію з електроцентраллю. І з акумуляторами — на випадок відключення живлення. Якщо ти зможеш знайти її, я зможу пройти через цю стіну.

Каспер обережно постукав.

— Вона може подзенькувати? — спитав він.

Франц Фібер похитав головою.

— Ти, мабуть, чуєш коробку замка.

Каспер постукував далі по іншому боці дверей. Усі стежили за його рухами. Раптом він щось почув.

— Електроніка? — спитав він.

— Друкарська плата.

— Що ще?

— Акумулятор. Динамік сигналізації.

— Невеликі пружини?

— Можливо. Двері, мабуть, підпружинені. Якщо їх відчинити, спрацює терористична тривога.

Франц уставив довге свердло в патрон дриля. Почав свердлити. Потім просунув у отвір стоматологічне люстерко й маленькі кусачки, закріплені на стрижні. Перерізав провід. Нагвинтив диск з діамантовим пругом на маленькій переносній шліфмашині. Підніс до дверних завіс. Диск пройшов крізь нержавіючу сталь, мов крізь масло. Африканка притримала важкі двері.

Приміщення за дверима було зовсім невеликим. Каспер чув небезпечний шепіт високої напруги. Стіне і Франц Фібер зайнялися щитком з рубильниками.

— Потяг повинен ходити, — сказала вона. — Насосна станція повинна працювати. Ліфт на поверхню — теж. Усе інше вимикаємо.

Вона тримала в руках кусачки, ізоляція на яких була завтовшки із зимову рукавичку. Вона стиснула кусачки, і на них ринув каскад іскор.

— Інше вимикається рубильниками, — сказав Франц Фібер. — Головний кабель на чотириста кіловольт веде до Копенгагена. Нижче проходить стодвадцятикіловольтова мережа. Під нею — мережі на тридцять і десять кіловольт. Система спостереження живиться прямо від стодвадцятикіловольтової мережі, щоб зменшити ймовірність виходу з ладу.

Кажучи це, він опускав один по одному рубильники.

— Ось ми прощаємося з муніципальним відділом стічних вод.

Він опустив рубильник.

— З Управлінням телекомунікацій.

Ще один рубильник опустився.

— З господарсько-технічним відділом енергомережі Е2.

І ще один.

— Зі штаб-квартирою НАТО. З усією системою спостереження в підземеллях міста.

Франц з’єднав проводи з одним із рубильників і натиснув на нього. Тунель освітився.

Вони стояли не в печері, а у величезній залі. Розміром не менше ніж п’ятдесят на сто п’ятдесят метрів. Високо над їхніми головами сходилися цегляні склепіння. Каналізаційні труби перетинали залу за кілька метрів над підлогою. Під ними тут і там стирчали залишки старого кам’яного мурування, схожі на фрагменти якихось прямокутників.

Стіне простежила за його поглядом.

— Могили, — пояснила вона. — Понад п’ять тисяч. Це підвали одного з найстаріших католицьких монастирів.

Під ногами у них виявилися вузькі рейки. Трохи далі — вагончик, схожий на візок «американських гірок» у парку Тіволі.

— Перекидна вагонетка, — пояснила Стіне. — Вони з’явилися тут, коли пробили тунель до товарної станції. Він пройшов крізь старе звалище. Треба було позбутися дванадцяти мільйонів тонн ґрунту третьої категорії. Тож довелося прокласти рейки з такими от вагонетками. Щоб вивозити землю до Старого порту. На цій землі побудовано яхт-клуб «Люнетен». Її насипали і навколо Тіппена.

Рейки зникали в чорному тунелі ліворуч від них.

— Вони ведуть до Тінґб’єрґа, — провадила вона далі. — До центру міського водопостачання. Дорога використовується для обслуговування і водопроводу, і каналізації. Копенгагенська каналізація скоро стане непридатною. Відділу технічного обслуговування є чим зайнятися. Аби хоч аварії не сталося.

Вона відчинила дверці вагонетки. Вони забралися всередину. Фібер сів на місце водія. Десь ожив великий електродвигун. Вагонетка зірвалася з місця.

Прискорення було таким різким, неначе вони злітали в реактивному літаку. Аварійне освітлення в тунелі померкло. Вагонетка влетіла в темну звивисту ділянку тунелю.

Навколо була непроглядна темрява, лише слабкий відсвіт приладів падав на обличчя Франца Фібера. Касперів слух зареєстрував розширення тунелю, потім звуження, відзначив, що навколо вже не цегла, а бетон. А може, це він чув, на що перетворилася зсередини його власна нервова система.

Він нахилився до Стіне.

— Ти знала про мене заздалегідь. Ще до того дня на березі. Ти зовсім не заблукала, втративши судно. Я був пішаком у вашій грі.

Наступна ділянка була освітлена, і він побачив її обличчя.

— У цирку використовують допінг? — запитала вона.

Він не розумів, до чого це питання.

— Тільки у силових дисциплінах. Анаболіки. У всьому світі вже ніхто не виступає без анаболіків.

— Сестра Глорія колись показала нам список. З медичного журналу. Список препаратів, що викликають залежність. Вони виготовляються в лабораторних умовах. Ті деякі люди, які їх пробували, — винахідник та кілька лаборантів, — решту свого життя витрачають на пошуки грошей. Один укол коштує сотню тисяч, якщо не більше. Дія триває від однієї до десяти хвилин. Кажуть, що в результаті виникає надзвичайна ясність свідомості, посилюється відчуття любові.

Тунель розширився. Цього разу стало видно стелю, закруглену, немов дах ангара. У слабкому світлі він розгледів контури чогось, що нагадувало вівтар.

— Залишки фундаментів перших єврейських синагог, — пояснила Стіне. — Побудованих на язичницьких жертовниках.

Вона вказала на щось схоже на повалені стовбури дерев.

— Старі водопровідні труби. З видовбаного дерева.

Каспер відчував, як змінюється його погляд на місто. Раніше він вважав, що місто стоїть на вапняку і глині. Але виявилося, що це не так. Місто лежить на відходах і тлінних останках свого релігійного минулого.

Він настроїв молитву. Єдине, на що можна було звіритися. І ще на любов. Та й то невідомо.

— П’ять тисяч чоловік.

Це Стіне прошепотіла йому на вухо. Він завжди любив її дихання, воно змінювалося залежно від її настрою — а може, залежно від його? Зараз у ньому відчувався присмак гасу.

— За приблизними підрахунками матері Марії. Коли Глорія розповіла про ті речовини. У всьому світі п’ять тисяч чоловік.

Знайомих із подібним станом. Котрі не вживали хімічних речовин, але пережили щось подібне. Людей, які виявили, що дійсність — це пташина клітка. І які шукають двері, що ведуть назовні.

Він повернувся й подивився їй в очі. Вона разом із Синьою Пані і Кларою-Марією цілком могла б організувати компанію. Яка здавала б проникливий погляд в оренду фірмам, що займаються знесенням будинків.

— Ми бачили тебе по телевізору, — сказала вона. — Ми з сестрами. Дванадцять років тому. В антракті, коли всі замовкли, Марія сказала: «Він один з тих, хто знайомий з цим станом. Він шукає». І дивиться на мене. А потім каже: «Ти могла б зустрітися з ним». А я кажу: «Навіщо мені це?» А вона каже: «Щоб допомогти йому шукати. І тому, що він дещо знає про дітей». Ось через це я і прийшла. А там уже — як вийшло.

— Чому ж така непривітність? Втеча по Странваен? Із самого початку?

Вона затнулася.

— Коли я опинилася поруч із тобою, я відчула все те, над чим ти не владний. Твій внутрішній безлад. І щось іще. І раптом усе здалося непередбачуваним. Неконтрольованим.

Уже кілька хвилин він чув попереду якийсь шум. Схожий на звук великих турбін. Тепер звук став виразніший, посилився, почав нагадувати звук водоспаду. Вагонетка зупинилася. Тунель закінчувався бетонною стіною. Під їхніми ногами темна вода стікала через ґрати.