— Чи було в цих дітях щось особливе?

Її звучання змінилося. Порох часів зник. Каспер настроївся на те, що не мало до минулого ніякого стосунку. Йшлося про сучасне.

Він поклав ще одну купюру на маленьку купку. Вона облизнулася.

— Мені не так уже й багато років. Я тоді була дитиною. Але ходили чутки. Постійні чутки. Говорили, що дехто з великих власників цирків щось платив цим дітям. Тільки за те, щоб вони сиділи в шатрі. Під час вистав.

Вона підштовхнула до нього пляшку.

— Любий мій, можеш мені послугувати? У мене остеоартрит.

Він налив їй. Вона звернулася до африканки:

— Ти знайшла собі прекрасний шматочок плоті, голубонько. Хоча він і сидить в інвалідному кріслі.

Вона випила.

— Я всіх їх бачила. І Труксу[74], і всіх до нього. Й іноземних ілюзіоністів. Усе це тільки ремесло. Ніякої магії. А проте деяким дітям платили. Говорили, що, як вони тільки приходили на виставу, цирк наповнювався глядачами. Всі квитки розпродано. Ніяких нещасних випадків на манежі. Звичайно ж, це марновірства. Але артисти — люди марновірні. Дві дівчинки загинули. Одна потрапила в дорожню аварію. Друга потонула. Пішли чутки. Чи не допоміг їм хтось піти з життя? Ревнощі. Інших директорів. Завжди хтось патякає. Але Хенрі мені все ж завжди говорив: «Є тільки дві речі, які можуть змусити людину скоїти вбивство: секс і гроші».

Пальці її затрималися на одній фотографії.

— Навколо людини може бути якийсь настрій. Як навколо мене. Птахи люблять мене. І чоловіки. Чоловіки і птахи. Вони боролися за те, щоб сидіти у мене на колінах. Можливо, навколо дітей був якийсь настрій. Я пам’ятаю декого з них. З повоєнних часів.

Каспер підсунув до себе альбом. Ця фотографія цілком могла бути знята на садовій ділянці. Сонячні промені. Літні квіти. Дванадцять чоловік навколо столу, поставленого на лужку. На чолі столу — жінка в чернечому одіянні. Висока, як жирафа. Мати Рабія. Поруч з нею — досить молода жінка. Від фотографії йшов звук, неначе це була заставка DVD із звуковим супроводом. Це була Синя Пані. У віці двадцяти років. І вже тоді повна інтенсивних звуків. Як молодий Бах: дечим ще нагадує Букстехуде, але відчувається, що попереду великі мотети[75].

Навколо столу сиділи чоловіки й жінки, всім було за сорок. І хлопчик років десяти.

Каспер торкнувся пальцем хлопчика. Найтонший звук. Як у молодого Бетховена.

— Борасів наступник, — пояснила жінка. — Але невідомо, де він тепер.

Руки хлопчика лежали на столі. Не так, як звичайно лежать руки дітей. А живі. Свідомість уже тоді — в кінчиках пальців. Це був Даффі.

— А що чутки? — спитав він. — Що сталося?

Вона відкашлялася. Він виклав на стіл останню купюру. Атмосфера в кімнаті дзвеніла. Справжня довіра завжди швидкоплинна. Він відчував, що саме це вона замовчувала все своє життя. Йому було чути її біль від цього мовчання.

— Кажуть, що вона одного разу зібрала прийомних батьків. І батьків декого з товаришів цих дітей. Вона сказала їм, що у їхніх дітей є потенціал. Це все одно що робота на манежі, пояснила вона. Це таке саме святе місце. Де іноді відбувається щось божественне. Коли артисти добре підготовлені. І всі разом. І запалюють світло, і лунає музика. І сходить благодать. Діти чогось навчаться. Діти і деякі дорослі. Якщо їх тренувати. Всіх разом. Її не зрозуміли. А може, не повірили. Та й потім, сам подумай, який був час. Двадцяті й тридцяті. Бідність. Данський склад розуму. Спіритизм. Заклинання духів. Їй довелося відмовитися від дітей. Ну й гаразд. Усе це циркові фокуси.

Каспер дивився в її чорне око. Він упізнав жінку. Вона була дельфійським оракулом. Вона була однією з вельв. Вона була відьмою з «Кресала»[76]. Стара Фурія, що звалила Хакуїна на підлогу мітлою. Жінка, що вразила Марпу.

Йому захотілося розповісти їй про це. І сестрі Ґлорії. Але, мабуть, момент для цього був недоречний.

— Йосеф Каїн?

Вона похитала головою. Але її звук кивнув.

— Вона говорила, що людина може стати як Бог, — сказала вона. — Може зустріти Бога. Це так?

У наш час навіть оракули шукають остаточних відповідей. Він указав на джунглі.

— Там пташка застрягла.

Вона блискавично обернулася. Тепер Каспер бачив лише її сліпе око. Плавним, неквапливим рухом він узяв зі столу гроші. Розділив купку на дві частини. Поклав перед нею половину.

— Це й заради вас також, — сказав він. — Нам слід визначити ту суму, з якою може примиритися і ваше, і моє серце.

Чорне око стало злобним.

— Засранець, — сказала вона. — З поганим смаком. Коли я була маленька, негрів показували в цирку. У клітках.

Каспер не побачив, як африканка зрушила з місця. Щойно вона стояла біля дверей — і ось вона вже нахилилася над столом. В одній руці вона тримала амазонського папугу, другою рукою стискала шию старої. Жінки дивилися одна на одну.

— Ми приймаємо вибачення? — спитала стара.

— То що з приводу Каїна? — спитав Каспер.

Чорне око було налякане. Хай там як, але жодна людина не може насититися життям, усі ми хочемо жити, незалежно від віку.

— Ходили чутки, — сказала вона. — Говорять, що хтось намагався все скупити. Кілька цирків середнього розміру. Згадувалося це ім’я.

Каспер востаннє подивився на фотографію. Один з чоловіків дивився в об’єктив так, начебто готовий був дати фотографові в морду. Каспер показав на нього.

— Фотографія чорно-біла, — сказав він. — Але такий знавець чоловіків, як ви, напевно запам’ятав би, якби ці очі були блакитними.

— Бірюзовими, — відповіла вона. — Як тихоокеанська лагуна.

— І ви напевно можете щось про нього пригадати?

— Герт Суєнсен. Військово-морський флот. Пам’ятаю, як побачила його вперше. Він був п’яний. Він спав на стійці бару у Вівексі. У своїй білій офіцерській формі.

Африканка встала. Відпустила птаха.

— То це правда?

Стара говорила пошепки. Каспер почув її тугу. Її можна почути в усіх людей. Але у більшості вона захована глибоко всередині. У неї вона раптом заповнила все.

— Помирати було б легко, — сказала вона. — Якби знати, що по той бік є любов.

Каспер відкотився назад.

— Наплюйте на психологів, — порадив він. — І поверніть фотографію Хенрі на місце.

Африканка кілька разів натиснула на кнопку, панель ліфта не реагувала — електрику вимкнули. Вона допомогла Касперові піднятися з інвалідного крісла, щоб спуститися сходами.

Він почув, як відчинились ворота, що виходили на вулицю Оверґаден Ніден Вандет, мить по тому — двері під’їзду. Африканка відставила інвалідне крісло й задумливо подивилась на Каспера. Дорогою сюди їм ніхто не зустрівся.

Касперові завжди подобалося ходити вгору сходами. Більшість людей піднімаються сходами так, ніби головне — будь-що швидше з цим покінчити. Неначе йдеться про якийсь третьосортний рух, не вартий уваги. Людина, яка піднімалася їм назустріч, рухалася неквапливо, із задоволенням, зосереджено, майже беззвучно.

Ось вона з’явилася на сходовому майданчику, і це був Каїн. Він піднявся на п’ятий поверх, але це ніяк не позначилося на його диханні.

Побачивши їх, він застиг.

Каспер не зводив з нього очей. Він прислухався до сестри Глорії. У її звучанні не було пізнавання. Вона ніколи раніше його не бачила.

— Каїн, — сказав Каспер, — один з моїх братів по ложі, з Товариства морських офіцерів. Поки ти напинаєш вітрило і готуєш мій рятувальний жилет, ми з ним перекинемося кількома словами.

Африканка переводила погляд з одного на другого. Касперові було чути розмову між нею та її чуттям. Її чуття підказувало їй, що тут щось не те. І все-таки вона послухалась.

Двері під’їзду зачинилися за нею.

— Поліція повідомила, що тебе передали Іспанії, — сказав Каїн.

Каспер простягнув складене інвалідне крісло Каїнові. Взявся за поручні. Простягнув бізнесменові вільну руку. Той узяв його під руку. Поволі, впритул один до одного, вони почали спускатися.