— І все-таки, — промовив він, — начебто чогось бракує.

Вони стояли біля самісінької води. Далеко-далеко — десь на суші — він бачив своє тіло. З підключеними приладами, що реєстрували поступово затухаючий електричний сигнал.

— Можливо, Клари-Марії, — припустила вона.

— Можливо.

Слух його неймовірно посилився — і він почув тиху дівчинку. І другу дитину. Він не міг визначити місцезнаходження джерела звуку — всі координати були розмиті. Але якщо судити з дихання дітей, вони спали. Він міг би довго стояти і слухати, напевно, цілу вічність. Не так уже часто йому в житті доводилося прислухатися до сплячих дітей.

Він зрозумів, що скоро їх розбудять і змусять кудись іти. У якомусь сенсі це буде не просто скоро, це відбувалося вже зараз. Він чув не тимчасову послідовність, він чув усі події одночасно.

Він зрозумів, що саме він іще не встиг зробити. Щоб його життя стало цілісним, щоб завершити виставу, щоб можна було покинути манеж з почуттям виконаного контракту. Йому треба захистити дітей і винести їх на руках у нічну прохолоду.

Він поклав собі жити.

І вирушив назад до свого тіла. Синя Пані супроводжувала його.

Він не чув, щоб вона посміхалася. Але йому здавалося, що він чує якийсь призвук задоволеності. Неначе все відбувалося так, як вона глибоко в душі хотіла. Це дратувало його. Не дуже приємно, коли тобою маніпулюють жінки. Той, хто повертається у своє тіло, повертається, на жаль, і до складових своєї особистості.

— Добре відомо, — сказав він, — що той, хто наближається до духовного перелому, іноді переживає сильний фізичний біль.

— Добре відомо, — відповіла вона, — що у забіякуватих котів багато вибитих зубів.

— Я не можу залишити свою публіку, — продовжував він. — Я встиг узяти участь в одному американському ток-шоу, на CBS, — до того як мене занесли до чорного списку. Це шоу подивилися двадцять мільйонів глядачів. Я все ще чую, як вони заходяться плачем. І просять da capo[68]. І взагалі, хіба це не те, що ви розповідали про святих? Вони поверталися, щоб порадувати віруючих?

— Їм було чим їх порадувати. А у тебе є чим?

На мить він обурився. Як вона може таке говорити! Душі, що дослухається до неї, душі, що покинула своє скалічене і вмираюче тіло.

— Спершу, — заявив він, — я порадую їх своєю скромністю.

Почувши це, вона все-таки різко зупинилася. Він відчув задоволення. Якщо ти можеш заткнути рота — хай навіть на хвильку — освіченим монастирським начальникам у їхньому нефізичному, втіленні, то, швидше за все, ти не зовсім мертвий.

Він повернувся у царство болю.

Він був усюди. Паралізуючий, що одночасно спричинював оніміння по всьому животу. Невідступний, пульсуючий, одночасно глухий і ріжучий біль струсу мозку. Гарячий біль від запалення навколо перелому. Неприйняття організмом чужої крові. Біль, коли зубний лікар вставляв на місце вибиті зуби. І продовження цього болю, коли зуби почали приживатися.

Лише на короткі відтинки часу йому вдавалося підтримувати себе при пам’яті. У цей час він молився. На слова у нього не було сил, він просто віддався в руки людей, що оточили турботою його тіло, прагнучи ще далі — до великої турботи Всевишньої.

Коли-не-коли він розплющував очі. Іноді він бачив африканку. Іноді — Синю Пані. Потім знову відпливав кудись геть, у напрямку до моря. Але щоразу повертався.

Хтось приніс йому води, у роті все горіло. Він побачив, як повз нього пропливають білі коридори. Відчинилися якісь двері — важкі звукоізолюючі двері з гумовим ущільненням. Його завезли до кімнати.

Він не міг повернути голову. Але його ліжко регулювалося, і африканка трохи підняла верхню частину його тіла. Він був у монастирській келії.

Він відчув себе вдома. Десь там, у реальному житті, можна подавати обід на розмальованому синьо-білому сервізі на дванадцять персон. Жити на віллі, обставленій честерфілдівськими меблями, де стоять дві стереосистеми, три телевізори, вісімсот книг, які ніхто ніколи не перечитуватиме, і зберігаються сорок вісім пляшок червоного вина — до брильянтового весілля. І стільки припалого порохом мотлоху в підвалі, що доводиться гарячково підшукувати більший будинок. Тоді як будь-який цирк і дев’яносто п’ять відсотків циркових артистів ніколи не зв’яжуться ні з чим, що не можна спакувати й перевезти за півдня. Кімната, в якій він опинився, цілком відповідала цирковому ідеалу. Ліжко, стіл, раковина, двері, що відчинилися на маленький балкон з видом на озеро. Нічого зайвого.

За винятком електроніки. На столі стояли монітори, підключені до електродів у нього на грудях. Він відчував ще кілька електродів, прикріплених до скронь.

— Клара-Марія? — спитав він.

Африканка похитала головою.

— Скільки я тут?

Слова давалися йому через силу. Але, попри це, вона, мабуть, зрозуміла його.

— Вісім днів.

— Принесіть мій одяг. Мені треба йти, крім мене, її ніхто не знайде.

— Заспокойтеся, — сказала вона. — Або ми прив’яжемо вас до ліжка. Радійте, що взагалі лишилися живим.

Вона прикріпила до його пальця затискач, від затискача йшов провід, приєднаний ще до одного монітора.

— Пульсоксиметр, — пояснила вона. — Вимірює насичення крові киснем.

— Телефон? — прошепотів він.

Вона похитала головою. Приєднала ще кілька електродів до його грудей.

— Кардіомонітор, — сказала вона. — Наглядає за серцем.

Він відчув, як свідомість його затуманюється.

— Ґанді, — сказав він, — спав і далі поруч голих жінок, після того як дав обітницю цнотливості. Щоб випробувати себе. Не знаю, може, вас це зацікавить?

Африканка списувала цифри з монітора. У приміщенні була ще одна жінка. Вони розмовляли. Йому було боляче. Він почув свою матір. Хіба великий хлопець не має права думати про свою матір? Ну й що, що йому вже сорок два роки? Адже він ще недавно був при смерті.

Він виразно чув її. А тепер і бачив. Він був не в змозі встати з ліжка й дійти до вбиральні. Схоже, що на ньому були памперси. Але його дитячі спогади були цілі та незаймані.

Це було чудово. Коли тобі сповнюється сорок два, ти все більше й більше живеш у спогадах.

Була ніч, вистава закінчилась, Хелене Кроне ще не зняла трико, навколо стегон був зав’язаний рушник, він чув шепіт махрової тканини. Він знав, що її плечі оголені. Більшість жінок ховаються від сонця, мати ж вдихала сонячне світло. Це було невдовзі після нещасного випадку, він повністю втратив зір. Він чув звук її срібних прикрас. Йому сказали, що сьогодні місячна ніч. Він знав, що в місячному сяйві срібло на тлі загорілої шкіри здаватиметься білим. Ніхто йому цього не говорив, але він розумів, що прикраси ці вона отримала в дарунок від своїх колишніх коханців. Безперестанне мелодійне подзенькування срібла постійно привертало до себе Максиміліанову увагу, це було якесь memento mori — неначебто на маленькому столику, де вона розливала суп, стояв череп.

Вона щойно спекла хліб у чавунній каструлі, яку зазвичай ставила прямо на жар маленької залізної пічки, — на початку сімдесятих до половини майданчиків ще не було підведено електрику.

Пахло квітами. Всюди були розставлені горщики. Під час переїздів вони займали більшу частину вагончика — Хелене Кроне обожнювала квіти. У будь-якому місці, де вони виступали більше трьох днів, вона що-небудь садила — аби тільки побачити, як пробиваються перші зародкові листочки, — перед тим, як знову доведеться збирати речі. Максиміліан чудово розумів, що змусити її піти з цирку можна, лише пообіцявши їй власний сад. Він намагався вмовити її, але у нього нічого не виходило.

Його — закутого в гіпс — винесли на вулицю. Мати дала йому супу з хлібом. Він міг рухати тільки правою рукою.

Йому були чутні материні рухи, вони були легкими й природними. Хоча була ніч. Хоча позаду в неї був робочий день завдовжки шістнадцять годин, чотири з яких складалися з важких фізичних вправ. Хоча страх за нього звучав у ній — безперервно. Незважаючи на все це, вона була природна. Це була природність диких тварин, що має щось спільне з музикою Баха. Така природність, що навіть і уявити собі не можна якусь іншу ноту, — тоді все це взагалі не звучатиме. Справжня воля — це вільність від необхідності вибирати, бо все вже й так досконале.