Він поклав трохи масла в макарони, накрив стіл, налив з крана води в карафу. З холодильника він дістав скляний слоїк, зверху в ньому лежали три яйця, під ними — рис. У рисі лежали три великі білі трюфелі. Стіне обожнювала трюфелі. «З трюфелями тільки одна проблема, — пояснювала вона, — їхній аромат, він миттю випаровується, як найбільш леткі вуглеводні. Якщо ти отак їх зберігатимеш, вони за кілька днів просочать своїм запахом рис, запах просочиться і крізь шкаралупи яєць. Але трюфелі збережуть насичений смак».

Промовляючи це, вона складала все в слоїк, він стежив за рухами її рук, акуратними, надзвичайно точними. І одночасно в них була сила і впевненість ремісника. Така, з якою столяр торкається дерева, слюсар — металу. Ріхтер — клавіатури.

Він розкришив шматочок трюфеля над макаронами.

— Що ти хотів од мене? — спитала дівчинка. — Навіщо ти мене шукав?

Він сів за стіл. Вона сиділа навпроти. Вони почали їсти. Вона їла вкрай зосереджено, йому були чутні процеси росту в її тілі, побудова тканини, майбутнє програмування гормональної системи — це ще попереду, але вже почалося. Тарілка була порожня, вона облизала виделку, облизала ніж, витерла тарілку останньою скибкою хліба, тарілка стала біла й блискуча — її цілком можна було б поставити до чистих.

— Люди — джерело шуму, — почав пояснювати він. — Їхнє тіло створює шум. Їхні думки теж. Їхні почуття. Ми всі шумимо. У мене прекрасний слух, можна сказати, майже як у тварин, із самого дитинства — це не надто весело, адже свій слух відключити не можна. Найпростіше, коли люди сплять. Тому сам я часто не сплю ночами. Тоді у світі найтихіше. Але шум ніколи не зникає повністю — я часто прислухався до людей, які сплять.

— А до тієї пані?

— І до неї теж. Коли люди сплять, то чути звук, який, очевидно, доноситься із снів, ну це все одно що забрати весь оркестр і залишити тільки одну тоненьку флейту, уявляєш?

Вона кивнула.

— Навіть смерть створює шум, — сказав він, — мені траплялося бути поруч, принаймні з десятьма людьми, коли вони помирали. Навіть коли вони віддавали Богові душу, не ставало тихо, все тривало, людина не помирає, коли вона помирає.

Він вслухувався в неї, поки говорив. Коли він згадав про смерть, ніщо в ній не змінилося.

Він сканував те, що було поблизу. Вітер на вулиці, ледве чутне тертя гуми коліс об покриття на майданчику. Лопотання відкидного верху «лотуса еліз», він усе ще не сплатив реєстраційного податку, це було чути по звуку — жерстяному побрязкуванню транзитних номерів. Він чув поскрипування вагонки на стінах. Легкі клацання палаючих у каміні грабових полінець.

За всім цим було чути якийсь домашній звук. Арія з «Гольдберґ-варіацій».

Він завжди дивився на сім’ю інакше, ніж звичайно дивляться люди, — він чув її збалансовану інтенсивність. Усе одно що «Гольдберґ-варіації» — з такою музикою ніколи не заснеш. Насправді сім’я потрібна не для відчуття надійності, повторюваності чи передбачуваності. Сім’я потрібна для того, щоб іноді раптом не треба було захищатися, надягати маску, на щось зважати, — уявіть собі, враз усі знімають протишумові навушники, запала тиша, можна почути всіх такими, які вони є. Ось чому Бах поспішив завести собі дружину і достатню для камерного оркестру кількість дітей.

Можливо, це такий жарт Всевишньої, що саме він, Каспер Кроне, це почув. Він, кому так і не вдалося створити сім’ю.

— Поки люди живі, це не припиняється ні на секунду, — сказав він. — Але твій організм влаштовано інакше. Час від часу настає пауза. Час від часу ти зовсім затихаєш. Мені 6 дуже хотілося дізнатися, чому. І як це відбувається. Я шукав цю тишу. Все життя.

Вираз її обличчя став байдужим. Можливо, він усе-таки помилився в ній. Очі її були порожні. Два хвостики. Криві ноги. Вона була схожа на будь-яку іншу дівчинку дев’яти років.

— А якщо завести беруші? — спитала вона.

— Все одно буде шум. Шум від тіла, шум від того, що люди думають. Від того, що я сам думаю. Та тиша, яку я шукаю, зовсім інша. Це тиша за всім цим шумом. Та тиша, яка була до того, як Всевишня поставила перший компакт-диск.

Її обличчя було байдужішим, ніж це можливо.

— Це все? — спитала вона.

— Ти про що?

— Про їжу.

Він поклав їй ще.

— Шкода, — сказала вона, — що ти не можеш зустрітися з Синьою Пані.

Він повіз її додому на «лотусі еліз». Вулицю Скодсборґвай він упізнав тільки за покажчиками, все навколо було безлюдно, узлісся були тихі, білі і закляклі від холоду — весна дістала з рукава сибірську ніч.

— Правда, я маю гарний вигляд у спортивній машині? — спитала вона.

У машині було тепло. Клімат-контроль звучав як вогонь у чавунній грубці, двигун грав «Гольдберґ-варіації», йому не хотілось її висаджувати, він би їхав і їхав разом з нею — скільки завгодно довго. Уперше в житті він хоч би приблизно зрозумів, що може відчувати людина, яка має дитину.

— Тобі подобається вести машину, — зауважила вона.

— Ніяких телефонів. Тиша. Ніхто мене не знайде. Їдеш, куди хочеш. Ніяких кордонів. На край землі. Може, поїдемо?

— Це тобі тільки здається, — сказала вона, — насправді це неможливо. Ти нікуди не можеш поїхати від своїх договорів. Від грошей, ти застряг у грошах. І від тих людей, які тобі подобаються. Їх небагато. Та жінка. Твій батько. Може, ще одна-дві людини. Не густо. У твоєму-то віці. А проте…

На хвилину йому стало страшно, що він не впорається з керуванням. Він нічого не розповідав їй про Максиміліана. Він нічим не заслужив такої різкості. Від дитини. Він став молитися. Щоб вистачило сил не ляснути її по щоці.

Молитву його було почуто, гнів минувся. Але музика зникла.

— Я тебе перевіряла, — пояснила вона. — Дивилася, скільки ти можеш витерпіти.

Він зупинився там, де починався пожежний під’їзд, підморозило вже так сильно, що він відчував холод крізь підошви черевиків. У дівчинки ж був, очевидно, якийсь інший метаболізм: вона йшла в тонкій кофтинці так, неначе носила з собою літо.

Будинок був темний, навіть зовнішнє освітлення було вимкнене. Тільки у двох вікнах на фронтоні вілли горіло світло.

— Вони тут усе зачинили, — повідомила вона, — підсади мене.

— Хто така Синя Пані? — спитав він.

Вона похитала головою:

— Ти взагалі мене, мабуть, більше не побачиш. Я приходила, щоб попрощатися.

У нього перехопило дух. Вона стала на його складені руки, відштовхнулася — вона була легка, як пір’їнка, — і, злетівши в повітря, немов метелик, невагомо приземлилася по той бік.

Він став навколішки. Їхні обличчя були зовсім близько. Але кожне зі свого боку огорожі.

— Ти бачив, як я літаю? — спитала вона.

Він кивнув.

— Мені взагалі дуже б хотілося взяти тебе з собою. Політати. У космос. Ти можеш допомогти мені стати астронавтом?

— Нема проблем!

Вони дивилися одне на одного. Потім її обличчя здригнулося. Посмішка почалася біля уст, потім захопила все обличчя, потім усю голову, тоді решту тіла.

— Ти навіть не зміг би перебратися через цю огорожу, — констатувала вона.

Потім вона знову стала серйозна.

— Дивно, — сказала вона. — Ти так близько від неї. Вона сидить отам за вікнами. Отам, де світло. Тільки вона не спить у цей час. Це її кімната. Так близько. А ти все одно ніколи з нею не зустрінешся.

Вона просунула пальчики між прутами огорожі і торкнулася його обличчя.

— На добраніч, — сказала вона. — Приємних сновидінь.

І зникла.

Коли вона пішла, він ще деякий час стояв біля паркана. Ніч була тиха. На морозі все твердне і затихає. Стіне колись пояснила йому чому: всі звуковідбивні поверхні стають одночасно твердими й еластичними, як лід і скло. Звідси й коан морозних ночей: усе можна почути — і при цьому немає жодного звуку.

Він помолився про те, щоб йому було дано якийсь знак. Ніякого знаку йому дано не було. Можливо, коли хочеш зв’язатися із Всевишньою, то виходить як з мобільними телефонами. Не завжди є зв’язок.