У темряві були помітні цяточки світла, вони злилися в маленьку круглу пляму, машина стояла в рододендроновому кущі, він був величезний, немов гараж.

Повз світлову пляму, вивчаючи місцевість, проїхав темний «форд».

— Ми могли розбитися, — зауважив Каспер.

— Я повсякчас молюся. Ісус чує мене.

У кожного автомобіля є свій акустичний підпис, Каспер чув, як «форд», що, схоже, десь розвернувся, вертається назад, потім він поволі проїхав мимо.

— Адже ти фахівець, — промовив Каспер. — Якщо існує домовленість про те, що когось треба забирати з блокованого району. Ти міг би дізнатися, де і коли?

— Ти знаєш прізвище цієї людини?

Каспер назвав прізвище Стіне. Франц Фібер коротко поговорив телефоном.

— Профспілки володіють клубами таксистів. Кафетеріями, ігровими автоматами, плітками. Та інформацією. За кілька хвилин ми знатимемо про неї все.

Каспер прислухався до руху транспорту на Странваєн. Усе-таки, коли порівнювати з Ґлострупом, це була інша галактика. Звуки, що оточували його, були витонченими і непомітними. М’яке поклацування насоса в гідравліці «ролс-ройса». Багатоскладна і при цьому старанно стримувана агресія восьмициліндрових дизелів common-rail. Машини, які створювалися не для того, щоб їх чули, а щоб зненацька з’являтися, — з тиші. А коли, зрештою, тишу буде порушено, то чимось винятковим: тваринним гурчанням «ферарі» або ностальгічним, обертонним ревом чотирициліндрового, з повітряним охолодженням, опозитного двигуна ветерана-«фолькеваґена».

Тут і поміж будинками залишалося місце для звуку — реверберація прямо пропорційна об’єму простору. Каспер заплющив очі. У нього могли б бути такі ж машини, як у Чапліна. Як у Бхаґвана. У нього могли б працювати люди, які водили б їх і ремонтували б їх. А натомість він сидів тут.

Був саме слушний момент для того, щоб відкласти невелике золоте яйце.

— Щастя, — промовив він, — це не тоді, коли треба складати і створювати, а тоді, коли навчився відмовлятися.

Він почув майже беззвучний дизельний двигун, «мерседес» — найтихіший з усіх автомобілів. Він почув легке тріпотіння вітру в складаному верху. «Мерседес-купе». Авто, яке він сам би купив, коли б він був Лоне Борфельдт. Воно їхало поволі, ривками. Точнісінько так, як і він би їхав, коли б зустрівся із самим собою. А потім з поліцією.

Автівка потрапила в смугу світла, проїхала повз кафе «Навколо світу» — за кермом сиділа жінка.

Каспер зробив знак рукою, молодик зрозумів його миттєво. «Ягуар» виповз із кущів і плавно збільшив швидкість. Каспер не міг зрозуміти, яким відчуттям керувався, їдучи, Франц Фібер, — усе навколо було чорне. Автомобіль ударився в огорожу, перелетів через велосипедну доріжку і на хвильку спинився на смузі руху між ресторанчиком «Біля стайні» і «Данським акваріумом». На заскленій терасі дві сотні людей припинили жувати. «Ягуар» знову завівся, повернув на Странваєн, між ними й «купе» було п’ять машин.

Франц Фібер відповів на телефонний дзвінок.

— Її треба забирати за сорок п’ять хвилин, — повідомив він. — І я взяв замовлення.

«Ягуар» тримав дистанцію аж до Странбульвара. Машина, що йшла перед ними, показала поворот ліворуч, там велися дорожні роботи, весь рух звужувався до одного ряду, між ними й маленьким «мерседесом» виявилося з десяток автомобілів. Коли вони доїхали до Міддельфартсґаде, «мерседес» мов корова язиком злизала.

Каспер пам’ятав цей район. Колись він ходив сюди гуляти, щоб дати відпочити слуху під час перших циркових вистав у театрі «Газверк», тоді й гримувалень на всіх не вистачало. Він зробив знак, «ягуар» перетнув проїжджу частину, розвернувся й, ковзнувши уздовж будівлі театру, спинився.

Каспер вискочив з машини ще до того, як вона повністю спинилася. Він перестрибнув через огорожу біля придорожньої канави, видряпався крутими, глинистими схилами, піднявся на насип залізниці. Він біг на північ, стрибав зі шпали на шпалу, аж поки ліворуч вигулькнула відкрита ділянка з футбольними полями. Тут він пригнувся.

Він почув її ще до того, як побачив. Вона не повернула в бік Фріхаун, а поїхала по Скудехаунсвай.

Машина зникла за офісним центром в районі контейнерного порту. Але тепер він приблизно уявляв, куди вона прямує. Вона прямувала до мису Тіппен.

Колишнього мису більше не було. Відтоді як він востаннє покинув Данію, все змінилося. І з’явилося дещо інше.

Новобудова закрила вид на море. Але у просвіті між двома будинками він побачив намиту територію. Вона виникла перед комплексом чотириповерхових офісних будівель, виступаючи на відстань від п’ятдесяти до ста метрів у море.

Це було те саме місце, де перетнулися кола на двохсотп’ятдесятиметровому плані Стіне. Виходить, він усе-таки не помилився.

Він повільно пішов назад. Перед ним розкинувся Копенгаген. Довгі жовтуваті світлові ланцюги доріг, що ведуть до міста. Кальцієво-білий і діодно-блакитний відсвіт над центром міста, з великою чорною діркою там, де район було блоковано, — свого роду світловий вакуум. За ним, освітлені галогенними прожекторами, білі стіни сміттєспалювального заводу — монументальні, немов стіни храму. За ними — острів Амагер, немов оранжева світлова друкарська плата. В облямуванні довгих смуг посадочних вогнів, що ведуть до аеропорту Каструп, — немов ширяючих на висоті кількох метрів над морем світлових мостів.

Він спустився зі схилу біля дротяної огорожі футбольних полів і опинився на Міддельфартсґаде позаду «ягуара». Він ішов згорбившись. Порівнявшись з дверцятами водія, він випростався. Потім сперся ліктями на спущено скло.

— У мене зберігся деякий слух з часів моєї молодості, — повідомив він. — Ти тільки-но говорив телефоном, щоб дізнатися, де її треба забирати. Так от, на тому кінці дроту нікого не було. Значить, у нас два випадки зловживання довірою. Цей і питання про те, як ти дістав моє замовлення. Моє серце знемагає від цього.

Він рвучко розчинив дверцята, вхопився за сорочку, що забіліла перед ним, і рвонув її на себе. Тіло подалося за нею сантиметрів на двадцять, далі воно не рухалось. Каспер опустив очі. Обидві ноги кінчалися прямо під колінами і прикріплялися ременями до подовжених педалей. На дверцятах висіли два пластикових протези і дві милиці з телескопічним з’єднанням.

Він відпустив його. Франц Фібер ковзнув назад на сидіння. Жовті очі засвітилися.

— Ти сам був артистом, — сказав молодик. — Я знаю про тебе все. Ще дві-три технічні випадковості, і на моєму місці міг бути ти. І це ти тоді б отримував інвалідну допомогу. Ти дивишся на самого себе.

Каспер повернувся й пішов у бік Странбульвара. «Ягуар» рухався поруч з ним.

— Її треба забирати за тридцять хвилин. І тільки таксі може туди проїхати. Тож ти можеш прогуляти своє знеможене серце назад до Ґлострупа. Або ж погодитися на те, щоб тебе підкинула людина, яка бреше, намагаючись врятуватися.

Каспер сів у машину.

Вони зупинилися на червоне світло біля Орхусґаде.

— Що це побудували на мисі Тіппен? — спитав Каспер.

— Якийсь банк. Це туди поїхала лікарка. Я підвозив її туди. Двічі.

— Ти міг і помилитися.

Спина перед Каспером випросталася, немов Пам’ятник хороброму солдатові.

Каспер подивився на годинник в автомобілі.

— Ми можемо встигнути поглянути на море за тридцять хвилин?

Припливна хвиля автомобілів линула до площі Осло. Перед хвилею, там, де вона урвалась, «ягуар» повернув на червоне світло.

Вони минули поворот на Фріхаун. Будівлі пенсійних фондів, галереї меблів «Павстіан». Коли Каспер був дитиною, траплялося, що невеликі цирки спинялися на зиму в Північній і Південній гаванях. Тоді над цими районами стояв звук незмащених кабестанів, вугільних кранів, чобіт з дерев’яними підошвами, двотактних дизельних двигунів, паровозних гудків. Тепер він чув швидкохідні ліфти. Вентиляційні системи із звукопоглинанням. Космічне нашіптування тисячі тонн інформаційних технологій.