— Хто ти — я знаю. Давай, Лі, по-мирному. Що ти за неї хочеш? Грошей? У тебе їх вистачає і так. Зв'язки найкрутіші, навіть не моїм братися, закордонні світила. За бугром, на який ви молитеся. Але сила людини на її землі. А так, то пусте.

— Перше: гроші ніколи зайвими не бувають. Основне: верни Ракші чин. Спробуй мене зрозуміти, а далі роби, що надумав. Завтра тебе як мінімум переїде авто або особисто президент заховає в каталажку.

— Тоді… Що… Я й так йому все дозволив, аби не чіпали менти, — різким рухом Васькович осадив двох гевалів. Ті подалися на кухню пити чай і покурити.

— Тільки Ракша знає, де знаходиться той курвиний син. Тобі це може видатися чудернацьким, але тільки Ракші на роду написано вловити маніяка. Хіба важко так зрозуміти? Не такий ти вже, виявляється, швидкий, на моє розчарування, розумом. Ракші судилося його спіймати. Але за Законом. Верни Ракшу у Закон, верни його справжнє прізвище, — Ліліт запалила цигарку, кидонула до ніг міністру браунінга. — А зараз роби як знаєш. Можете мене кінчати, з оцієї пукавки. Самогубство зараз поширене явище. Інфляція. Депресія. Так що причин для самовбивства зараз досить. Просто як варені кальмари.

Генерал поклав кашкета на коліна, вилупивши свої банькаті очі на декоративних рибок, що тицялися кумедно писками об шкло. Фіолетове світло люмінесцентної лампи пучками падало на воду, і від того луска, риб'ячі очі грали різними кольорами. Яка краса, подумав міністр.

Давно призабута «Ламбада» вихльопувалася з прочинених вікон, з відкритих настіж дверей, з роздяплених карієсних, але святкових ротів. І зовсім несподівано хтось вибрикне коником якусь дурницю, — налижуться до білої гарячки, б'ють у бубна; вітер роздуває парусом шаровари, — бряцкають дерев'яні шаблючки, долучаючись до звуків «Ламбади», до бряцкання золотих ланцюгів на шиях «братви», «крутих», що вжикали на «черокі» як божевільні. Бач, накачалися героїном: місять колесами бездомних собак так, що аж тельбухи розлітаються урізнобіч. Іноді замість собак попадають бомжі, яка різниця? Братва гуляє, бо життя коротке. Потім вони виводять на прогулянку «чау-чау», або собаку Сталіна, найлютішу тварюку, дарма, що пацьорки затулили очі, а шерсть тягнеться землею. Опудало, та й годі. В одну мить цей песик перекусює горлянку або трощить на пісок гомілку вашої ноги.

Річчі занудьгував. У нього пропав апетит. Іван не з'являвся тиждень. І Річчі нарешті вибрався за тиждень на чисте повітря. Розширеними від болю зіницями Річчі подивився на світ: на будиночки у янтарній паволоці, на сизий дим з труби, кресання чайки над озером, де біля пірсу, на кризі, підпасалося у рибалок чорне вороння. І білий сніг. Естецтво Річчі та Білозуба ще довго трималося купи, мирно співіснувало в їхній оселі; простіше, — останні тижні зими він зрідка заходив до Річчі і до нового помешкання, що вони винайняли місяць тому, з подачі старого приятеля. Майже задарма. Івану подобалося бачити Річчі нудьгуючим: як Річчі бере до рук, затискаючи витонченими пальцями білу сигаретку, або шарудить фольгою у суцільній тиші, куди зазвичай струшує попіл, — майстерно виготовляв з блискучого паперу мініатюрну гондолу і на цілий тиждень мав розвагу. На кожну пачку цигарок попільничка-човен, змайстрована з фольги. Іншим разом, на білій кухні, з підвісними, на довгих шнурах, модерновими люстрами, висікає із запальнички синій язичок вогню, розкурює люльку, пихкаючи трунким і солодким димом, накидаючи кільця на порцелянових чи з слонової кістки божків, — власність Івана. Колекція, що нею він дуже пишався. Дуже коштовна річ. Де взялися ці речі, то на дев'яносто відсотків Річчі це мало обходило, а якщо і здогадувався, то навіть самому собі боявся дізнатися. Буває така порода людей. Кретини ніколи не зізнаються, що вони кретини, тому хоч у небо плюй, хочеш в колодязь. Нічого не змінилося. Все підпорядковане якомусь законному праву, і ніхто не запитує, що ти бажаєш від цього світу. Приходить час — бери або помирай. І Річчі нагадував велику видресирувану собаку, що не може ступити й кроку без хазяїна. Тож одного разу, коли Річчі з нудьги спробував забалакати про політику, не так про політику, як про владу, тоді вперше за кілька місяців знайомства Річчі побачив, як загорілися у Білозуба очі; як баньки забігали, мов у переляканого пса, якого потягнули по хребтині ломакою. Людина завжди готова набрехати хтозна-чого, аби тільки не заглянути правді у вічі. І Річчі звикся з думкою, що той Іван, зовсім інший, не той, що приходив до нього в чужих штанях, з брунатною плямкою крові чи рідини на коліні. По-простому: Річчі заїдала ревність. Проте Річчі перестав запрошувати гостей, а Іван зрадів такому повороту в їхніх відношеннях, більше того, — він захоплено вітав пропозицію. Це надихнуло Річчі. Він тільки те й робив, що скиглив, погрожував покінчити самогубством, якщо Іван зраджує його. Іван гладив його за вухом. І все поверталося на круги своя. Іван говорив у такі хвилини одкровення, коли вони вели балачку про якусь чергову світську витівку, куди Іван був невхожий, але горів бажанням.

— Ти кажеш влада, — починав він. — Влада так п'янить, як наркотик. Спочатку виригати хочеш, а тоді ейфорія зносить вище, вище, вище. Люди видаються такими мізерними. Такими вони внаправду і є.

Річчі відповідав якимись замислуватими обертонами, що в них внаправду Іван заледве розбирався. Його цікавили гроші, влада над людьми. Його ображало те, що вони не помічають його, а тільки смерть. Вона з ним, поруч. Вона його кохання і велич, бо він керує нею, як добрий косар у серпні-місяці. Людині треба померти або взагалі не народжуватися. Іван терпіти не міг алкоголю, наркотиків, продажних жінок, повійок дешевого ґатунку. Йому бридило подібне товариство. Він тягнувся всією душею до людей заможних, вибраних, багатих. І до істерики боявся. Навіть безневинних гоміків Річчі. Останніми днями він лякався шурхоту. Зачинившись у комірчині, сидів, склавши на колінах руки, що обвисали двома великими канатами. Він подовгу дивився у вікно. До точності не можна було сказати: чи то він спостерігав, чи то він стежив за людьми, чи просто інстиктивно відчував холодну відчуженість між ним і людьми. Пройшлася зграйка молодих дівчат, розкидавши поли шубок, показуючи стегна — білосніжні, точеної форми, але це його не обходило, як і не захоплював секс з Річчі. Він з більшою цікавістю спостерігав за дітлашнею, що гасала, як маленькі гуманоїди, одягнені у болоньєві, на пуху, комбінезони. І Білозуб щиро усміхався. Коди людина мертва, то вирішується безліч проблем, що вона тягнула на горбу власного життя. Людина може отруїти кров тільки своєю смертю родичам, що вони, в свою чергу, псували ту кров йому за життя. Коли людина помирае, то від неї лихого чекати нічого. Лихі ось ці, маленькі пуп'янки, що бавляться на дитячому майданчику, що в часі готові розпуститися, через кілька років, у отруйні троянди. Дівчатка на перезмінках будуть робити мінет в туалетах Макдональдса, а їхні мами читатимуть на ніч молитовку або діловиту настанову, як після праці шпацирувати Хрещатиком з гордим виглядом великосвітської пані; тут, у цьому юрмиську, де ані верху, ані низу, і не розібратися, хто кому служить. Вони не знають, яким богам вклонятися, яким молитися, вірити сили немає навіть у щось абстрактне. Вони байдужі, як вощані манекени. Вони сповнені уколиханого щастя та радощів і повні добродійності, як нічний горщок з лайном. Кожен вірить у правоту свого діла. Але навряд чи це їхнє. Люди завикли красти, жирувати надурня, за чужий рахунок. Як у його сімейці: зайвий рот в сім'ї, хлопець трохи дивакуватий, то нехай на казенних хлібах поживе. А самі до церкви лазять. Просять хто чого. Світ паралізованих ідей. Дітлашня пашить паром. Рожевощокі. Перекочуються яскравими клубочками в прозорому повітрі. Вони висять у повітрі, як іграшки, тільки вітер не зрушить їх з місця. То вони ворушкими клубками перекочуються від майданчика, поближче до озера, а перелякані матері біжать слідом. За вікном жовтий, рідкий клей ранкового повітря. Тільки о цій порі він чув запах — сморід чогось смаленого, наче велика комаха згоряла на вогні. Запах підступав до обіду, заповнював усі шпарини. Іван зажди чекав на цей запах.