Настя нічого не могла сказати, вона тільки вертіла очиськами, стиснувши німо губи, аж до білого, до безкровного прикусу. її розбив параліч мови, так принаймні констатував лікар, що обстежив, підняв коротеньку спідничку, підозріло щось помацав під трусиками, а батьки уважно і благочестиво, з надією спостерігали за маніпуляціями доктора з-під вижовклого фікуса. Там, аж в тому кутку, під портретом Дарвіна, посадили Ракшу. Стояла спека, серпень місяць, зависла полуднева олив'яна тиша, з піском за коміром, з піском на зубах: хотілося пива, води. Мухи висіли фантастичними створіннями над кашкетами дільничих міліціонерів, що тягнули на прив'язях велетенських і дурних, що розбризкували слиною, слідчих вівчарок. Так воно почалося. Як і кожен порядний початок, все ознаменовує кінець, а кінець відкриває справу початку, віддаючи на поталу вогню, що летить десь із неба, може з невідомості, може з таємниць, забутих у вишніх. Невідомо чого і про що. Такий початок.
Тож того дня, поранні, але не дуже, першого серпня 1989 року, до Івана Білозуба прийшов Ангел. Іван якраз вмостився у зручному кріслі, з гнутими ніжками, під червоне дерево, оббитому зеленим оксамитом, з вензелями польських графів, і спробував слухати музику з програвача, що підпливала хоралами десь в узвишші, в нагорних сферах. Напевне тому і прийшов Ангел. А трохи нижче, теж, щоправда, згори, сусід крушив стінку; панель не давалася сусіду кілька днів уряд, тому він затявся ще більше та дужче, проявляючи небувалу, непотрібну, для Івана, наполегливість. Може, тому, що сусід ходив штурманом далекого плавання на торговельному пароплаві, цей факт вкурвлював і злив Івана неабияк. Іноді, в моменти апогею, коли лють накопичувалася в Івана до неможливого терпцю, він намагався дати логічну і переконливу раду своєму гніву, але все це захолоняло десь вище, наче та лють, наче та гнівливість була наслана і її походження не потребує його, Івана Білозуба, втручання. Що потім і потвердилося, на його подив і радість. Сусід крушив стіну навіть у вихідні, а тому і цей факт немало дратував Івана, що мріяв про відпочинок. Тому, коли він намагався вслухатися в улюблену мелодію, то тільки чув протяжне вищання гойдалок, верещання дітей, ґвалт робітників, котрі повзали павуками в іржавому остюччі арматури, і почував себе не досить комфортно, навіть лякливо, наче хто його лишив без води у пустелі, чи отам у дюнах, де цятка від собаки та дитини віддалялася в перспективу все далі та далі. Загалом, останніми днями йому снилися паскудні сни. З голими бабами, здоровенними і в тілі, і попами, що пили сивуху і пускалися гарцювати в дикому тубільному танці навколо вогнища. І наприкінці тижня, коли гуркіт доріс максимальних частот, затряс могутніми ударами децибелів, вибиваючи з його голови, Івана, найдорожчі і найсокровенніші думки, до нього підступився Ангел. Гість був дуже гарним з лиця. Іван спочатку дуже перелякався, хоча з ним вже траплялися подібні оказії, але такого гарного, справді неземного створіння Іван ще не бачив. З перших хвилин він навіть припустився крамольної мислі, що до нього прийшло щось більше, але облишив, споглядаючи прибульця з солодким жахом вибраної людини. Цей солодкуватий і приторний острах потягнув ізнизу, захоплюючи якось несподівано, поселяючи в тіло знову високу і неповторну радість дитинства або перше алкогольне сп'яніння. Принаймні спочатку було так, і він, Іван Білозуб, відчув тривожну тремку втіху, потім спокій, але не полегкість. Все перестало боліти, як заніміло. Ангел видавався жіночим з лиця, але що він не жінка, то Білозуб чомусь знав напевне. Ангел пройшовся у своїх білосніжних шатах кімнатою, зашамротівши повітрям, і туніка спала з плеча, оголивши жіночу ніжність і округлість, навіть непристойність руки. Витончена кисть: біломармурові пальці, що рожево просвічувалися, як вуха новонароджених або дівочі вушка, порослі золотавим пушком, лягли на облузане підвіконня, а сам зін, затемнений притоками сонця і спеки, — чорний грифельний малюнок проти синього порцелянового неба, з ватою збитих до купи поодиноких хмар, що текли і впадали у великі пазухи піщаних дюн. Тож Ангел холодно поклав свій зір у сизу безлюдь, але від цього видався Івану найчарівнішим створінням у світі. Сама думка, що небожитель завітав до нього, струсонула Івана гордістю, а потім страхом, наче по нього прийшла сама смерть. Щось і внаправду у ньому було жіноче, м'яке, навіть приторне до похітливого: з таким усміхом відкидаються на спину дівчата, коли солодко і безвільно розкидають коліна, дозволяючи знімати трусики. Видавалося, Ангел навіть не помічав Івана, а можливо, просто чекав, що той з криком упаде на коліна, а може ще щось. Тому Іван отетеревеніло, уперто продовжував мовчати, злякано вилупивши очі, намагаючись перевести погляд кудись подалі, хоча б на чорно-білий екран телевізора. Нарешті Ангел сказав:
— Я прийшов. Ти давно цього чекав. Що чекаєш, те завжди приходить. Іноді воно приходить зовсім не до часу, коли непотрібно. Тобі поталанило, що я прийшов тоді, коли потрібно. Я прийшов вчасно.
Від цього глухого голосу Іван зніяковів, наче його спіймали на чомусь сороміцькому і стидному. Губи його побіліли, втратили життя. Йому видалося, що дірка в голові розкрилася, впускаючи через череп, до нутрощів, купи думок. Як клубки кусючих комах.
— Я тебе розумію, але не зовсім, — відказав Іван, продовжуючи дивитися на гостя, звикаючи до нього не тільки поглядом, а наповнюючись дедалі захопленням, ляком і любов'ю. Іван почав задихатися, спазми давили горло, кошлаті великі павуки перебралися до грудей. Потім до нього здалеку, наче удари дзвону у сільській церковці, донеслися ритмічні удари сусіди. Купи думок ворушилися під тім'ям, розколупуючи дитячий страх ночі. Думки гризли тім'я. Тоді Ангел звівся, туніка спала з плечей, оголивши його до пояса. Іван зажмурив очі, затулив їх рукою. Ангел засміявся, холодно і жорстоко. Іван зачарований безоднею його очей, де тисячі відтінків зникали, з'являлися, знову поринали, наповнюючи світ навколо запахами, звуками, далекими від гуркоту і чорноти сусіда. Івана кидало з однієї теплої прірви у іншу, і, коли Іван раз від разу приходив до тями, то чув, як тріщать наперебій, заливаючись, папуги у клітці, жіночі голоси. Папуги зелені, з яскравими червоними хохликами. Вони навіть намагаються розмовляти, — подумав він. Ангел сміявся, відходячи у холодну безодню всього навколишнього, і тільки тоді Іван побачив перед собою всю бридоту, гидь навколишнього світу. Смерділо від смітника, де спалювали сміття, старий одяг, трупи тварин. Падаль, одним словом. Там, недалеко за піщаними дюнами. І він дивився на Ангела, спостерігаючи, як запалюються на рампі, що нагадувала форму велетенської гільйотини, вибалушкуваті зіньки ліхтарів, по черзі, по одному. Тоді він почав з полегшенням дивитися на білі піски, що долонями вилягалися від домів, з червоними капелюшками, череп'яними, німецького чи австрійського штибу. І дітвора, що у граючих воланах спеки ганяла шолудивого пса, заскакувала на гойдалку, радіючи невідомо чому: сусідський гуркіт, як від водоспаду, падав на всю тендітність, витонченість його слуху, давив почуття і задоволення. Іван колись бачив Ніагару. Але це було гірше від того, що він бачив і чув. Тоді, щоб повернутися у реальний світ, він з великим зусиллям, наче рука наливалася свинцем, нездоровою кров'ю, підняв її і торкнувся пальцем вижовклої, тонкої, як цигарковий папір, шкіри. Він торкнувся пальцем, самим нігтем, проковтнувши липку, згірклу слину, і порух його, майже дитячий, викликав знову сміх, кабацький і чисто людський регіт у гостя, так, що Іван на якусь секунду чи її долю, задумався, а тому як він не брав на сумнів власних уподобань, помилок, бажань, то це лишилося тільки чарівною загадкою, що розтікалася проти широкого вікна, де воланами грала спека, сфери і таке інше.
— Болить? — запитав Ангел.
Іван не відповів, а стояв скам'яніло, притискаючи пучки пальців до скронь, слухаючи/ як ударами, могутніми відливами відбивають у венах токи крові, ділячи світ на миттєвості, наповнені жахом, і він зараз був готовим на все, щоб зупинити навалу смердючого і непотрібного життя. Сонце щедро заливало виїмки, і він подумав, що як мертвяку, а тому дуже злякався, пробравшись холодним потом і жахом. Потім повільно, вивільняючись з цієї сонячної напасті, виборсуючись з порожнечі, з тріском сонячного щастя, де присутній терпкий запах жінки, її поту, домішуючи туди свій страх та лють, відчай та дитячу образу, пропускаючи перед зором великі світи свого життя, він видихнув і сказав:
