Він чув їхні кроки, лункі і зазивисті та віддалені, наче занурені у глибоку нішу, що чимось нагадувала сон або густу, смолянисту речовину, крізь яку зверху тупотіло та калатало, мовби з нутрища великого бронзового казана, де учні професійної школи, в народі — патронату, — ховалися, щоб викурити по цигарці або потягнути дівку за плитку шоколадки чи щось таке інше, зовсім неприпустиме, — останнього Зуб найбільше боявся, якщо це підпадало під означення страху. Тільки лункі кроки, — і весь час із закритими очима, без звуків, лишень бажання зробити так, як того пам'ятного вечора: галас, приглушений від комірчини, а його ліжко, Зуба, напроти. Це навіть якось заводило. Пекуче бажання, наче розпечене вогнищем каміння у холонучі осінні дні на березі моря. Кожні дні сонячні, принаймні прожиті. Ще не сказано головного, зовсім ненароком виголошеної тези: «Біда людей, а можливо, людства в тому, що воно не знає про мою присутність. Я нагадаю їм». І пізніше, навіть більше ніж пізніше, він радісно зустрічав смерть, вигадану чи абстрактну: кожного гожого дня Іван стояв біля люстра, уквітчані квітками ікебани, з ялицевими гілками, китицями ягідок ялівцю, давлячись від приторного духу воску і православного ладану, що його приносила раз на рік його коханка, жінка з великими і круглими очима, тонкою осиною талією, білим тілом: пізніше, трохи пізніше вона нагадуватиме йому липкий запах відреченості, що приносить тільки смерть, а ще більше той металевий дзбан, куди приводили в покарання школярок та школярів хлопці з банди Рекса. Рекс, маленький тлустий, з одвислим черевцем чоловічок на куцих ніжках, геть рудий, — казали, що батько в нього чи дід, тобто батько його матері, був німцем, який започав її за банку тушонки, пачку шоколаду і термос макаронів. В долад пішов і сам Рекс, котрий збив за кілька років в інтернаті невеличкий капіталець, але досить, щоб мати вплив на школярів, однокласників; під його вплив потрапляли навіть старші класи, а ще він плутався з місцевими вурками. Перше своє прізвисько — Байстрюк — він приймав зовсім не зле, видавалося з першого разу, з першого погляду: потрапив він до інтернату за таку ж провину, що і Білозуб, вірніше, Івана відправили після довгих зволікань, і невідомо чому, радше за те, що мав паскудний характер, а око, яке він вийняв своїй однокласниці пером для писання, то прибавлялося як саме собою зрозуміле, для того, щоб тільки відправити до бабусі в далеке від столиці житомирське село. Рекс повідрубував пальці на руках батька, що п'яний прийшов додому і не знайшов чого випити, а тому розбив мудакуватого гіпсового кота, тобто копилку Рекса, забрав гроші, що їх хлопець дбайливо збирав цілих три роки, і пропив за один вечір. Рекс зробив те, що і хотів давно, але не знав як. Він зв'язав батька, приніс колоду з хліву, а потім повідтинав на обох руках пальці. Благо з'явилися сусіди, бо батько верещав не своїм гласом. Сусіди тільки похилитали головами: весь у бабу, та свого приймака отруїла тільки за те, що на людях той непоштиво обізвався про неї та сина. З батькових інвалідських грошей перепадало і Рексу, на привеликий подив самого Білозуба, так той умів обставити справу. У нього, Білозуба, трапилася інша оказія: його однокласниця Франька Бабейко, що носила разом з чорнильницею смачні пончики, золотаві, підсмажені, з повидлом, заздрість усієї дітвори, що тоді майже з половину не наїдалися, жили впроголодь, хоча Іван це діло мало розумів: їв він мало, мав вигдяд заглищеного підлітка, котрого хвилють лишень книжки, хоч останнє його взагалі не цікавило. Книжки він терпіти не міг. Одного дня відчув роздратування, втягнувши носом запахи пончиків, пустив носом соплі, перебіг весь клас, вийняв з чорнильниці ручку з пером і ткнув у око Франі, крутнувши кілька раз за часовою стрілкою. Тут, прямо під ногами, сів біля Франьки на підлогу і заревів не своїм гласом.

І отже, він стояв біля срібної амальгами дзеркала, отороченої чорними стрічками, екібанами, жовтими квітами, і виразно, витягуючи губи руркою, повторював слово «смерть», потім-несподівано приходив до тями, вловлюючи зміст віддаленого на відстань слова, лякався, кропився потом, сідав і тихенько сукав ногами, погладжуючи лисі коліна. Проте кожного разу він вимовляв його смачно, наче ім'я жінки або щось більше, про яке знав він і ніхто більше, — це заміняло йому кохання, хоча ніхто, навіть Іван не був упевненим у самій таємничості самого слова, що дарувало якесь незриме почуття. Уявляючи смерть, він бачив свою миршавеньку маму, а так як в дитинстві йому було заборонено мріяти, бо це, бачте, психологічно травмує, розпалює уяву, то він фантазував її з перетятим горлом, з вивернутими у нелюдський спосіб руками, з усим тим гамузом оголеної купи жінок і чоловіків, непотрібних та неправдоподібних мрій, що забирають життя, вибарвлюючи його чудесними картинами неіснуючого, але того, котре живе поруч — білого, як блиск кварцу, щастя. І тому материна смерть, початком абстрактна, з роками і днями, годинами та хвилинами, набирала чогось несуттєвого, але мелодійного, ніжного звучання, але до металічного дзвону реального. З кожним пройденим роком у його душі фали органи смерті. Тому смерть жила у його душі, у його істоті, як інша зовсім субстанція, що виникає нізвідкіля, нізвідки, як любов, як поема, як люта чорна ненависть Він зовсім не уявляв чорних вихрів, що у шквалі своїм зламають важкі стіни, виб'ють вікна його буття, тому швидше він відчував радість, розмиту метафізичною хвилею від її наближення, що не почуєш упріч дихання, як подиху улюбленої жінки, її стрімкого і невідворотного подиху смерті. Так складалося невідомо чого, — як про Рекса і матір, — до одного цілого. Весь час — смерть для нього асоціювала не тільки з причиною, смерть для нього була тим, що можна осягнути, відчути на нюх, на смак, на запах: він, головне, страшився її, бачив її; смерть існувала поруч з матір'ю, — вона вийшла з-під його влади, на його досаду вона контролювала його; смерть існувала з жаркою жагою Рекса і матері, в єдиному цілому. Те, чого він бажав і лякався. І мати, здавалося, керувала ним з темної і сирої могили. Так він бачив загробне життя, якщо здогадувався про існування такого.

Якщо відверто заглиблюватися в роздуми про життя, то воно відкриється одноманітною і порожньою марнотою, а проте, щоб вигадати чогось нового, не може й бути мови: все однакове і нове набирає форми давнього, а все давнє то тільки чиєсь застаріле збочення та продукт хворобливої уяви, з широкими стягами безпорадності на узґанках марнославства. Було так сказано Десь у Еклезіаста. Але чорти існують в своїй природі тільки тоді, коли хтось повірить y це, як вірять у добрих духів, а потім дивись — напасть, зникає щось із дому, ініхто не заходив, ніхто не входив, велика штука віра, у будь-що. Краще б ти був гарячим або холодним, а так — ні се ні те. Так отож, — застав дурня Богу молитися, так він і лоб розквасить. Тому світ для Івана мав той нудотний і марудний запах: темний відтінок світлого дня, що притаманний людям розумової конституції, аніж духовної, хоча на ті часи про такі речі тільки здогадувалися, і духовне життя протікало у всіх на очах кумачевими прапорами, а сивенька професура бодрячком з катедри проголошувала, що держава, в якій по-щасливилося уродитися, найкраща у світі. Фарби не завжди вибирають до вподоби. Напевне воно так і було. І як водиться, — вигадай чорта, він вам і ратиці на стіл. Розум може втнути такі речі, що го-го, тільки шапку зсунеш на потилицю і все думаєш та гадаєш; звідки воно взялося: вродь би ото і знав, і таке собі інше, десяте чи двадцяте, а занесло, що кісток не повисобируєш. Розуму і почуттям якраз під руку юзонути в інший бік, мандрувати, охоплюючи місця, міста, речі, людей, планети, держави, — все це дає пожарища для почуттів, тішить марноту, напоює славою, але навряд чи працює дух. Дивишся потім на себе як на зруйнований храм, або недобудований. _Коритися забаганкам духа було річчю неможливою, вірогідніше: сидячи на унітазі, слухати пісні якогось гурту або палкі промови чергового вождя, бо фактично такого не існувало, як не існувало віри, а Бог існував в уяві як щось абстрактне, — перехатим Єговою на атеїстичній лубочній картинці, з всілякими перекрученими пропагандою прибамбасами, з топорними надбавками, повикручуваними, порваними неуміло цитатами з Святого Письма. Скажімо: про щось таке вірили тільки у плані розмови, на освітленій блідо-березневим сонцем комунальній кухні поблизу Хрещатика чи на Бесарабці; тут вірили в прописну істину, де розмова на кухні про Бога набирала сенсу тільки тому, що існувала освітлена березневим сонцем кухня; якщо це кухня, як причина висцяного з пальця таїнства, чи прототип її, чи якась інша відсторонена деталь, зникала з горизонту цих людей, то щезало саме розуміння віри, навіть подоба того, що говорилося на затарганеній, з порізаними клейончатими царинами на столах, і простір порожнів в очікуванні нового культурного явища. На цих березневих, потемнілих, антикварних речах, кухнях, велетенських кімнатах, де відразу збиралося кілька сімей, де говорилося щозавгодно, але не тільки чого хотілося, здебільше з-за остраху потрапити за ґрати, вилетіти з роботи, — і від цього говорилося, — але мати великі неприємності, ось це і витирало віру в написане, полишаючи відчай, втому і пустоту кожного прожитого дня; тому виникала потреба мати щось в собі й поза — не написане, що повинне вирости і набутися до магічного священнодійства. Написане чи видруковане піднімалося до вершин недосяжних, які, ті вершини, пересічному обивателю із західних регіонів чи катерному єврею з Житомира видавалися безоднею, із запахом сірки, із скреготінням зубів гієнних, але тут, на засалених кухнях, або навіть на чистих кухнях, культурних спальнях подавалося за істину в останній інстанції. І вже задовго до подій, що ураганом лютим окутували країну, саму столицю, ці кутки запліснявілого людського марнославства так і лишилися смердючими кухнями, з книгами сорокарічної давності, що нахабно, а радше наївно дивилися на вас із-за скла запацьореного тарганами, поточеного шашелем і мишами серванту.