Його повели спочатку до котельної на допит: дощ лив такий, що годі було добиратися, а ще дільничі міліціанти злилися, що нічого не виходить, а на роль убивці та грабіжника саме підходив Комета, син нігера і шулявської шльондри. Отже, щоб показати столичний, центровий тобто форс, за допит взявся капітан Бондаренко. Комета сидів на табуретці, а за вузьким віконечком періщив, не перестаючи, дощ, заливалися бездомні пси, віщуючи смерть і тугу. Капітан Бондаренко наказав насипати у валянок піску, і робив це невимушено, навіть допомагав та показував, як це робити, не ховаючись від підозрюваного чи допитуваного Комети. У свідки потім візьмуть Ходановича, обмиють і причешуть, а також його повнолітнього сина, дрібного злодюжку, що мав житло десь на Караваєвих дачах і навіть, поговорювали, процвітав. Син Ходановича знайде ще кілька свідків, з пісними і блідими обличчями ще совєтських сутинерів, педерастів, з числа провінційних акторів, що приїхали шукати щастя у столицю та так і зависли у тягучій невідомості вічного празника, що ним повна столиця. Комету били нещадно, як тільки дозволяло попереднє слідство. Вічний невдаха, капітан Бондаренко, сповнився справедливості та гніву — невтомно працював по ребрах Комети валянком. Комета тільки хекав, вихаркуючи липку рожеву слину. Ракша затуляв собі долонями очі, чого дуже соромився, а Зісельман взагалі розвернувся спиною до Бондаренка, прямо виголосивши, що до цього скотства не має ніякого відношення, і нехай все минеться, тобто дощ і ця клятуща справа, то неодмінно подасть рапорт на звільнення. Водій, витягнувши довгі цибаті, як у клоуна, ноги, сидів у проході, намагаючись уникнути бесіди з дільничими міліціонерами, що наперебій просили валянка з рук капітана, переконавши себе і сумління, що перед ними справжній убивця, — курив короткими затяжками, байдужий до всього, що накочувалося на цих людей, і подумки прокручував варіанти, як найтихіше відвідати церкву, невідомо чого, соромлячись, бо до цього він зрідка заходив туди на Пасху. Міліціанти зазирали в обличчя Кометі, щось кричали, плювали, а не втримавшись, збивали його ногами, топтали. Комета навіть не озивався. Коли йому дуже боліло, то він тільки хрипів — якимось нелюдським хрипом. Нарешті дощ перестав, вщух раптово, але за п'ять хвили грюкнуло, і полив ще більший, геть поховавши небо, масив, дороги. Треба було їхати, але міліціонерів охопила ейфорія, світла радість вливалася в їхні душі, наче в дірки увірвався чистий і свіжий вітер. Вони гамселили кулаками, плювали в обличчя Комети, з кожною хвилиною не відчуваючи не те щоби жалю, а навпаки — обуяв їх справедливий гнів. Але тут завищала рація, і збуджений Бондаренко забелькотів у ту рацію. Говорив Генерал — у синьому мундирі, з золотими ґудзиками, важний і важливий чоловік у цій історії. Він схвально поставився до того, що вбивцю затримано, що не треба розтягувати, щоб, чого доброго, справа не скочила кудись і не набрала якихось чудернацьких обертонів, а тому швиденько треба Комету доправити на Лук'янівку. На Комету відразу накинулося троє чоловік, заламали руки, а Ракша, бридячись, двома пальцями, почепив кайдани йому на руки, подумки виводячи собі в заслугу щиро виконаний громадянський обов'язок; про справедливість він намагався не думати. І Комету повели під дощ, що розмотувався мітлами, — вітер дув зі сходу, холодний, майже осінній. А Іван стояв, заворожений стихією, радісно дихаючи у рожевих індійських трояндах, а потім у нього з носа потекла кров, у голові запаморочилося, і хтось підтримав його, простягнув хусточку, і він почув голос: «Бідолага. Він такий вразливий». Він аж просльозився від цих слів.

Забачивши перед собою роззяплені, наче смердюча пащека, двері «чорного ворона», Комета зупинився і ноги його мимоволі підігнулися, бо відчув самим нутром, що нічого вже для нього у цьому світі не лишилося. Відтак він набрався духу і попросив Бога, щоб це трапилося, але по-швидше, бо він надто втомився марудитися цим життям. Тоді його повезли: повз червоні, закидані сміттям зарості рогози, повз червоні куби і прямокутники домів, що піднімалися над брудними пісками, як могильні склепи, і він дивився на це вже без жалю, хоча тут пройшла добра половина його життя. Потім він затулив очі долонею, намагаючись уявити чи згадати матір, потім Христю, потім ще когось, і заснув. Розшурхали його біля самої Лук'янівки. Він вловив рештки міліцейської розмови, наче зазирнувши несподівано у глянцевий, яскравий часопис: хлопці добивали анекдот. Його вивели на подвір'я вологе і тихе від дощу, порожнє від людського відчаю, з криками охорони, з рипінням кованих дверей, з нудотним запахом параші, з казенним духом, з віянкою мигдалю, де вгніздилася сама смерть. І він її почув. Як легке і тремтливе дихання Христі. Почув на допитах, де вже його не били, а тицяли папера в руки, щоб він підписав, і, ставлячи підпис, він добре розумів, що виводить на папері собі вирок, але нічого не міг з цим поробити, наче якась нелюдська сила скрутила у три дуги, і він, Комета, тільки безпутно, мовчки мацав своїм осклілим для життя поглядом небо, безпечно споглядаючи, як западається земля, відкриваються багна небесні. Доходило, що це більше, ніж підпис, а тому що справедливість, як ти не крути, візьме своє, а тут-таки більше, ніж справедливість. І тоді він сидів, тихенько наспівуючи псалми. Слідство не тривало довго. Відтоді, як його повели до прокурора, потім на суд, під невсипною охороною, коли собаки навіжено рвалися з прив'язів, а його супроводжували довгим сірим коридором, з казенним запахом дорогих сигарет, шкіряних крісел, посадили в дерев'яний вольєр — все звично, без людей. Опустивши голову, він слухав, як токи крові приливають до голови, а потім легко задихав, коли виголосили вирок: «Вища міра, з подачею на оскарження до Генерального Секретаря». В камері, де чекав виконання вироку, він не відчув самотності, але не було і спокою, що для нього стояв за дверима. Комету морило на сон, а голова була тяжкою, і нічого більше. Тільки коли йому тупим тюремним лезом, майже без мила, голили голову, ретельно і кожного тижня, він чув, як десь в ребрах і об легко тьохкає серце, піднімав плечі і слухав, як зле радіють перукарі і лається охорона. Він молився, і чомусь менше за себе, а більше за того чоловіка, що стояв у кущах рожевих індійських троянд, з водянистим зацькованим поглядом, зануреного в окроп жаху і порожнечі. Потім до нього прийшли, виголосили вирок, сказавши, що прохання про амністію відхилили, але ще є надія написати до самого Генерального Секретаря особисто, — на це Комета тільки усміхнувся і пішов з охороною. Він був пошукав вікна, але так нічого і не побачив, набрав у легені повітря і зайшов до кімнати. Перед ним поклали чистий аркуш паперу, і він встигнув тільки вивести «капітан Ракша». Постріл викинув мізки і очі на стіл. Один з охоронників сказав: «Відмучив, мать його». Невідомо для чого офіцер зробив контрольний постріл. Стояв і тупо дивився, як осідає пасмами дим на бутафорську меблю. Так Комету розстріляли рівно через місяць після того, як трапилося вбивство, нікому не збрело в голову назвати убивство серійним. Прохання Комети задовольнилося, і він пішов зі світу майже легко, як на людей, нікого не згадавши у пам'яті своїй, окрім Бога, можливо тому, що втомився згадувати земне життя, якось ненароком здивувавши байдужістю своєю високочольне начальство, котре рапортувало Генералу з великими золотими ґудзиками, що справу закрито у «зв'язку з виконанням вироку». Яким був вирок, високочольне начальство не цікавилося. А капітан Ракша пив цілий тиждень. Перших три дні він шукав причину, потім облишив. А далі капітан Бондаренко, веселун і анекдотщик, завмер у компанії пияків, перелякано витріщивши очі на стелю, наче щось там забачив, ну, приміром велетенського кошлатого павука, потім ухопився за горло, вивергаючи білу піну, завалився спиною, разом із стільцем на підлогу, засукав ногами, та так швидко, що навіть, коли приїхали лікарі, то не могли підійти, а як підійшли, то закричали теж не своїм гласом, як опечені чи ошпарені, і почали викликати реанімацію, і лікар, що приїхав з реанімацією, сказав, що тут треба працювати робітникам з канатної фабрики або акробатам, так бідоласі повикручувало ноги та ступні, а язик глибоко запав у горлянку, обличчя зробилося синім, як дитячий м'яч. Тоді вперше капітан Ракша разом з водієм сходили до церкви і поставили свічку. Проте свічка потухла. У широких вітражах, відбиваючись у вікнах, летіли зовсім, здавалося, безтілесні янголи з фресок, і тільки двійця відвертала погляди, — на них зирили масні, майже жирні очі врубелівських пророків; запах, густий і нудний, ладану, тоскні голоси старушенцій, що виспівували псалмів та молитов. «Ходім звідси». Тоді Ракша вийшов швидко, тягнучи за рукав водія, що імені його через багато років ніяк не міг пригадати, а тільки торжественний настрій, прохолоду дня і як чистим та порцеляновим небом котилися білі кучугури хмар, і дійшовши якогось «гадюшника», де вони намірилися випити, вони обидва несподівано розвернулися і знову подалися до церкви. Свічка стояла на місці і горіла рівним полум'ям. Вони переглянулися, і вперше за скільки років капітан Ракша впевнено тричі поклав хреста. Далі вони знову пили у якомусь напівпогребищі, на Володимирській, раз по разу піднімаючи злякано голови, дивлячись у замурзане вікно, — опускали голови і продовжували пити, говорити, нікого, навіть самих себе не слухаючи, щось марудно бубнячи під носа, а як їм видавалося: з почуттям і серцем. Ракша пив і з несказанним, благоговійним прямо-таки тремтінням, спочатку згадував і думав про Генерала, що влаштував йому кар'єру, а потім наче ото прокинувся, як зі сну перед собою побачив зовсім незнайоме обличчя, бліде, з непроникною маскою, тобто затверділе, як у найманого убивці, і тому капітан Ракша несподівано, не своїм гласом закричав на весь «гадюшник». Водій, як годиться, підняв своє осовіле обличчя і теж подивився нагору, але рівно там нічого не уздрів, тому потягнувся за склянкою. Ракша тієї ж хвилини зовсім погано подумав про Генерала, згадавши, як той потайки бігав на сповідь, а там Запився разом з попами, і разом вони кричали наперебій пісень церковних та православних, сороміцьких та злий тюремний блатняк, а батюшки плакали, тільки Генерал робив трагічне обличчя. І Ракша випив, опустив важке від горілки та думок обличчя і подумав про Зісельмана: клятущий жид, знову виплутався, може, прокрутитися ось так, що ані сіло ані впало не звинуватиш у чомусь, ага, а не піймаєш — споганити життя це теж право таланту, — наприкінці вирішив він, для своєї користі. Засинаючи, він таки вирішив, що поганий з нього мент, щасливо захропів, пускаючи на царину слину.