А трапилося те, з чим він зустрічався все своє життя, хоча ніяк не хотів це брати до уваги, не міг звикнутися, по природі своїй маючи іншу ментальність, щирість душі та незлобливий характер. Церкву пограбували п'яні підлітки номенклатурних, тобто вельможних, батьків, тому ніхто в цьому нічого не побачив лихого, наче пограбували пивний ларьок або ще щось з цього розряду, що називалося незрозумілим дивакуватим вибриком, ну, коником у народі, майже нічого не взяли, щоправда, нагадили, насрали десь там на паперті чи як воно у них називається, — малі та дурні, вивчаться, якщо доживуть. Можна запам'ятати той день, тому що він був болюче світлим, лишень сонце линяло крізь хмари. І сонячний та світлий комуністичний порядок демаршували обивательський день, що співпадав з чимось, де мораль присутня як лейкемічна хвороба, проте священик почав добиватися свого і не переставав писати заяви. Тут і склалося: з'явився цілий підполковник КДБ, вивантаживши перед батюшкою купи забороненої літератури. Потім батюшці нагадали, що донька його навчається у Москві, у вузі досить елітарному і має невдовзі зробити непогану кар'єру, тому заяву варто не тільки забрати, а навіть переписати на ім'я, і цей добродушний, ввічливий та грамотний чоловік, повибачавшись, чемненько дістав папірця з написаним там прізвищем Комети. Невідомо, чи довго торгувався священик, але таки згодився. Не пірнеш, не дістанеш так глибоко у людську психіку, не покличеш когось на допомогу. Кометі знову всунули строк, майже мінімальний, але після цього Комета відверто почав зневажати все, про що говорили майже всі тодішні газети, також він не вірив людям, які розводилися про справедливість, ненависть, любов і таке інше. З другого ув'язнення він вийшов сорокарічним чоловіком, що загалом, на купу, пробув за ґратами добрих п'ятнадцять років свого життя: він мав високу статуру, досить гнучку, кучеряве африканське волосся, вже вифарбуване густо сивиною. Його зневажали за те, що він, Комета, буцімто спаскудив церкву, хоча ніхто з його співвітчизників туди не потикав носа, але так було треба, і його зневажали з несподівано народженою святістю та побожністю. Це не дивувало Комету, але кидало у розпач. Він спокійно проціджував крізь душу послід людської і громадянської моралі. Якісь номенклатурні соплістони і байстрюки викликали співчуття, а його зневажали. Двоє з них пізніше померли від передозування наркотиків. Доля решти невідома, як була б невідома доля самого Комети. Він вийшов на волю геть не адаптований до середовища, геть на пси втративши віру у все, що говорили і робили люди, але повний наївних думок, що вони лишать його у спокої, як і він лишить у спокої їхні домагання та посягання на світ, на його скромну особу, що обертається там і не може з нього вибратися. Самотнысть — такий вимір, що тяжко піддається логічному міркуванню. Самотність Комети велика і заодно банальна, як самотина пересічного алкоголіка або загробленого системою яскравого релігійного діяча чи великого поета. Відсутність логіки навряд чи знакова, і присутність ірраціонального, що теж відверто розгулювало широкими і світлими вулицями країни, де все наливалося якоюсь нездоровою силою, і хто — той він, та його величність, та могутність, що тоді правида у країні? Навряд чи знайдеться і знаходилася тоді пряма відповідь на запитання. Але варто глянути, як воно летить, розкинувши широкі крила, покриваючи крок за кроком, метр за метром, кілометр за кілометром велетенські простори країни, то можна, з відвертим невіглаством, сказати, хто кому служив, хто кого кликав, хто кому молився, якщо це надавалося на назву молитви. Комета все це ясно розумів, але вижити за будь-яку ціну, за будь-яких умов стало у нього за кредо. Він грав у карти, у нарди, іноді од відчаю пиячив. Він відверто зневажав устої держави, в якій жив, існував; він лаяв уряд і попів, зеків та вільних. Інших в країні попросту не існувало, вони не вживалися. Між пиятками він багато читав, з болем спостерігаючи за старіючою матір'ю, що пускалася берега далі і далі, розуміючи, що нічого не може вдіяти, як не зупинити вітер, бо тут править той і влада у нього зовсім інша, коротка і жорстока. Він, дивлячись на матір, набирався терпимості, хоча його розбирало зло, що скільки років зневажено, що скільки несправедливості звалилося на його плечі, проте все це дуже швидко для нього набрало буденного резонансу, як звук розбитого скла, що доносився віддалеку. Його більше цікавило: чому, без всякого нацьковування, напевне ж без вагомої причини, кадебісту підсунули папірець саме з його ім'ям. Він наяву хотів побачити зло, що піднялося на нього, проти незахищеного, ледве-ледве викоханого маленького світу, що повинен був вирости у великий і неповторний. Сама його істота на тоді вміщувала і складалася з шкільних лубочних знань, фрагментів забутих та заборонених літераторів, що іноді пропаганда ставила як ікону перед людьми всього злого і непотрібного, а значить, Комета віднаходив там щось таке, що живило його розум і не тільки; потім до його рук випадком почали потрапляти шматки метафізичних праць; потім на блошиному ринку він придбав Святе Письмо, вірніше, сектантську Біблію, з коментарями, які він піддав нищівній критиці, записавши все у тлустого, грубого зощита. Словом, між пиятками, він намагався рятуватися, ховаючись літом куширями, кущами від стороннього ока, наче лякаючись злої долі, що чигала на нього, наче оскаженілий лев чи навіть страшний звір Апокаліпсису. Відтоді як йому потрапила до рук Біблія, яку навіть священник не додумався подарувати Кометі, вважаючи його надто примітивним суб'єктом, що годився лишень на жалість, — отож саме Святе Письмо дало йому зрозуміти, що діється і твориться навколо і чиєю владою і силою все покривається. Він намагався відійти від людей.і світу, але був надто молодим, грубим і диким, як для такого свавільного життя. Його приваблювали жінки, але жінок такі люди мало приваблювали. їм на багато привітнішим видавався той Комета, що грав у карти і пиячив, — останнє Комета робив дуже рідко, пив тільки задля годиться, відчуваючи непоправимии сум і печаль, а ще, що вірогідніше, перебиваючись мізернею заробітнею, розвантажуючи вагони на залізничній станції, або взагалі здавав пляшки, тоскно споглядаючи навколишнє життя. З чого і жив, дякуючи Господові. Іноді його ані з того ані з сього пробивало запитати: а що полишиться після смерті? чи буде там присутній запах і пам'ять земного життя, чи все провалиться у смердючу і холодну яму забуття і невідомості? Можна лишень уявити, що думав переляканий від несподіванки пересічний совєтський обиватель, котрий навіть не здогадувався, що після смерті ще повинно щось бути. Тому розумову хворобу у Комети на загал визначили досить скоро. Здебільше таких людей, загнаних вже до краю, лишають у покої, з надією, що вони самі вже автоматично чи фатально дійдуть своєї прірви. Але не так виходило з Кометою. Він робився з дня в день злим на язика. Люди, що оточували його, починали боятися його, як звично лякаються чорного кота, що перебігає дорогу в небажаному місці чи священика, а Тому тримали дулі в кишені, плювали через плече, зрідка, забобонно, клали хреста, початком страхаючись його як простого зека, але з часом це зсунулося у їхній свідомості з чимось більшим, десь відсилалося в ті далекі часи, коли люди ще ходили до церкви і вірили у якесь абстрактне зло, і десь підсвідомо Комета у них асоціювався з нечистою силою, а може, уособлював у собі ще щось страшніше, тільки от що оте страшніше — ніхто не знав. При всій своїй безтолковості та безгрішності Комета помалу чомусь ставав уособленням зла і страху перед непорочним лицем обивателя. Через багато років, поближче до нинішніх подій, коли від нього ще не зовсім смерділо сечею, лайном, гноєм і аміаком, вони намагалися залучитися його підтримкою, підкупити його увагу, аби він поворожив чи спричиннив, але розгніваний такими пропозиціями Комета з тріском та соромом вигнав, ледь не побив кілька благочестивих матрон, доволі гарних, в міру розпутних, котрі могли користь принести зовсім іншу, але це тільки утвердило його у вірі, в ненависті до цього світу, бо Комета був переконаний, що тут все твориться в ім'я ворога Господнього. В цьому був і правий, але тут віддавало невіглаством самоука, що опирався тільки на свій розсуд та своє чуття. Тож за такі оказії на нього скаржилися міліції, а та в свою чергу кілька разів відкривала карні справи на Комету. Окрім того на нього навішували усіх собак, коли десь грабувався ларьок, билася пика, зчинялося ґвалтування чи якась протизаконна дія. Нарешті, владі вдалося знову запроторити його за ґрати, як називалося тоді — «за тунєядство», звідки Комету скоро випустили за гарну поведінку і за станом здоров'я, бо запідозрили у нього рак. Просидів Комета два роки «на Черкасах», повернувся геть висохлий, з відсутнім поглядом, що часто зупинявся тужливо на небі. Ходив він пустирищами, спав невідомо де, бо дім його опечатали, запломбували відразу, як померла мати, і він довго шукав її могилку, але так нічого і не знайшов, і пролежав у безпам'ятстві кілька тижнів, молячись невстанно і тихенько, наче поранений приблудний пес під парканом лютого хазяїна. Але люди так і не полюбили Комету. Діти при нагоді запускали у нього каміння, жінки, а особливо молодиці, плювалися услід. А він заходився проповідувати. Спочатку він приходив до порожніх церков і слухав, як правилося, потім це йому обридло і видалося нудним, геть полишеним змісту, за винятком, коли читали Євангеліє. Він уперто лаявся з попами, з дяками, з бабками, що висідалися на лавках у церкві, вважаючи себе за вершину святості. Він змагався сам із собою, переборюючи нездорове тяжіння до спиртного і жіночої половини. Хоча трохи пізніше він знайшов таку ж неприкаяну, майже сліпу жіночку на ім'я Христя, так і прожив кілька років, уже прибраний і чистий, з цупкою бородою, смаглявий, з м'якими, видимими рисами африканського походження, про яке йому весь час нагадували, і що мати у нього блядь, а не хтось інша. Христя померла дорогою, взимку: заблукала і замерзла. Після чого Комета геть посивів. Христі вдалося у влади висудити якусь житлплощу, там він і жив, далекий від реального світу: його скляний, майже відсутній погляд ловив Іван Білозуб кожного разу, коли йшов на працю, в магазин або повертався з черговою жінкою. Вони обидва уважно, навіть для стороннього ока, подовгу змірювали одне одного поглядами, і упродовж скількох років, аж до цього дощовитого дня, Комета мовчав, зовсім не озивався, спостерігаючи за Іваном, наче за великою шкідливою комахою. Того дня Кометі привиділися стрічки, різнокольорові три стрічки. Він нічого не розумів, але знав, що це не дарма. Йому останніми роками виділося всілякого, тоді він лягав і чекав. Він намагався не робити того, чого не розумів, але уважно, як велика дитина, придивлявся до снів, до людей. Він навчився розрізняти зле від доброго чи навпаки — не робити нікому злого, хоча сам чи не найбільше потерпав від того злого. І цього дня, що валив воланами спеки, пропах смертю і кров'ю, він прокинувся з тоскою, як людина прокидається з радісною печаллю, здогадуючись, що в житті щось переміниться, але не знаєш, з якого боку. Несподівано для себе він почав кричати біля магазину, під злий регіт продавщиць. І коли до нього увірвався наряд міліції, що не стримувала дурних своїх собак, і знайшла закривалені речі загиблих, він зрозумів, що буде мовчати, бо так потрібно Господу Богу, щоб він сплатив жертву набагато років пізніше, щоб зло покаралося як найлютіше, як найстрашніше, щоб усім воно лягло на обличчя.