— Дихай, вдихай цей запах. Цей запах зміцнює і надасть тобі сили, — східцями на веранду піднімався чоловік у червоній сорочці, червоних штиблетах. Іван пожбурив у незнайомця табуретом, але дзиґлик пройшов молодого чоловіка наскрізь, поторохкотів по східцях, влучивши у стіну, розбився на друзки.
— А… Це ти… — прохрипів, ковтаючи липку слину, Іван.
— Поїдь у бік півдня, коли почуєш той запах, то дій. Хто б під руку не потрапивив. — І покровитель щез.
Ракща ходив церквами. Тільки там він мав надію врятуватися. Чуття звіра, колишнього мента, його не зраджувало. Смерть має властивість з'являтися тоді, коли ти найменше на неї чекаєш. Він вже навчився розрізняти її на запах, мигдалевий, з запахом підгорілої каніфолі, волошкового запаху. Смерть ходила навзирці. Зашурхотить куля. І все, тільки дух вилітає з рота сизим паром. Душок гнилозубий. Паскудь. Матері зарані виховують з своїх дітей патологічних убивць і проституток. Ракша ходив з церкви до церкви, сподіваючись ще натрапити на Дофіна. А Іван тієї миті, бовтаючись у трамваї, колисаючись на м'якому сидінні, — угледів Ракшу, але не пізнав його чи просто примарилося. Іван їхав у напрямку півдня і був певен, що розбудить суспільство, примусить заговорити про нього, Івана; а ще бажав необмеженої влади, достойний якої, тут він був певен на сто відсотків. Вони, люди, зледащіли в кінець. Терпцю прийшов край. Так і Ангел говорить. Треба, щоб вони ходили в страху, щоб вони зрозуміли — ця кара за їхні злодіяння ляже на плечі. Він котився у червоному трамваї на Солом'янку. Перед очима наче горів малиновий каганець, що показував дорогу. Але з першого разу нічого не вийшло. Він потрапив не в ті двері. Йому сказали, що така тут не мешкає, але вони знають вчительку, що мешкає, з двома дітками. Дві дівчинки? Так, здається, так. Тоді щиро дякуємо. Балаканину глушили розливи «Ламбади».
Вона майже не змінилася, ця зашмульгана, слабка на передок сучка. Його перша вчителька, перша полюбовниця Шестєрова. У неї двоє дітей. Цікаво, де ті байстрюки повзають? Жінка спокійно пропустила його до гостини, будинок приватний, і вона не впізнала його: а так, притримуючи на грудях халат, завела до вітальні. Тільки тоді, коли він сів на стілець, відкинув капюшон, поставив сумку під ноги, зазвичай звісивши руки на колінах плітями, вона щось запідозрила.
— Я можу чимось вам допомогти? — запитала.
— Я хочу запитати вас: чому? Чому ви найбільше з мене сміялися у школі; чому ви дозволили мене зґвалтувати Шестєрову? Що я вам такого поганого зробив, щоб ви мене цькували як останнього покидька, адже у мене була родина, велика родина. Але чому весь час ви виставляли мене на посміховисько…
— Іван, — у жінки з подиву і переляку зуб на зуб не попадав. — Я нічого такого поганого не зробила…
— Окрім того, що стравили мене з Шестєровим. Я ж вас любив дуже. А ви мене зненавиділи. Мені не було де голову прихилити, а ви гнали мене як собаку, що тільки-но примостився на ослоні.
— Чого тобі треба? — вона зібралася вся, стала подібною на невеличку, степову пташку, з велетенськими очима, з молошного кольору шкірою, під якою билися, пульсували голубі жилки. Вчителька і зараз мала той ефектний вид, дарма, що двоє дітей. Одна дівчинка семи років і хлопчик трьох.
— Справедливості.
— Про яку справедливість ти, Білозуб, говориш? Тобі найменше треба говорити про справедливість. Іди геть з моєї хати!
Іван неквапом піднявся, взяв до рук сумку, розщібнув, вийняв обріз і вистрілив, чаруючись грибком вогню, що рвонув з жерла, в ногу учительці. Вона спробувала закричати, але від больового шоку втратила свідомість. Коли прийшла до тями, то побачила під собою калюжу крові, ногу, перетягнуту джгутом. Кляп із смердючої ганчірки заткнув їй рота. Іван цього разу вже закінчував роздягати семирічну дівчинку, а брата прикрутив до билець ліжка, заклеївши скотчем рота. Іван заставив походити голою дівчинку перед матір'ю, а та не пручалася, виконувала все, що від неї вимагали. Потім на очах матері він зґвалтував дівчинку. Він псотив її скільки міг, доки внизу не зачвиркало, як у горщику з рідиною. Іван покинув дівчину. Мисливським ножем відрізав хлопчику одне вухо, покрутив перед обличчям матері, що знову зімліла, і він спересердя вдарив її по голові ручкою ножа. Обнишпоривши кімнату, поскладавши до торби дитячі іграшки, два фотоапарати, весь жіночий одяг, золото, гроші, зберігальну книжку. Повернувся назад. Дівчинка вже очуняла і повзала у крові, і ледь-ледь тихим, майже не чутним голосом просила допомоги. Іван вистрелив їй у голову, але не влучив. Тільки перебив ноги. Хлопчик намагався прогризти скотч. Мати раз по раз приходила до тями. Іван подався до гаража, постояв якусь хвилину, чекаючи на щось. Запах. Сигнал. Тоді він хутко ухопив каністру з бензином. Повернувся до будинку і залив усі кімнати. Дівчина очуняла і почала кричати. Цього разу вона кричала голосно. Іван на кухні взяв сокирку і двома ударами розколов їй череп. Решту присутніх не чіпав. Кинув запаленого сірника з порога і подався навпрошки, через поля, в напрямку електричок. Він вирішив їхати до Одеси.
Ракша два тижні не голився. Йому другий тиждень уряд не снилися сни. Він не пам'ятав нічого, окрім чорної вологої землі. Його опосідав жах, той жах, коли людина перед кимось заборгувалася і не може виконати свого обов'язку. І цей жах гнав його з однієї квартири на іншу. У місті повзли чутки, що десь є такий собі схиблений Ракша, що полює на якогось маніяка. Народ ще тріскотів святом, наче купа вологих петард. Балаган свята розтоплювався у маслі благодушності з вічною «Ламбадою». Іноді Ракші видавалося, що у нього дежа-вю. І він все це колись бачив, пройшов, але нічого не може згадати ніяк, до того одноманітними і порожніми видавалися йому дні. Нічого не впетравши з роздумів та зеківських тлумачень Ромодана, Ракша тиждень гасав за купами голубів. Висліджував, де вони влаштовували свої кубла. На третьому тижні він це діло облишив і почав складати карту маршруту Білозуба. Якесь непомильне чуття вело його від однієї оселі до іншого місця, де хтось бачив цього чоловіка. Люди розповідали неохоче, здебільше брехали. Але Ракша не обурювався, бо знав, що більшість його співгромадян, разом з ним, уражені брехнею. Життя надто дармова штукат подарована людині, щоб її так легко віддати, гадав він. І знову брався за своє. Наприкінці третього тижня він, Вітька Сурмач, повернувся додому і завалився спати. Упав як у яму — без жодного звука, змучений і виснажений украй.
Аббу аль Ромодану з'явився вночі Ангел. Одягнений в чорні строї, окутаний білими крилами, він подивився на переляканого Ромодана, що тільки-но поголився, розітер, припік шкіру на підборідді одеколоном. Ангел сказав йому, що сьогодні о четвертій ранку прийдуть по нього, але нехай не боїться; нехай Аббу аль Ромодан попросить останню милість або прохання; яке? він сам вкладе у його уста слова, і люди виконають його прохання. І Ангел зник. Ромодан сидів кілька хвилин непорушно, зійшов геть з лиця, бо розумів, що то не галюцинація, і значить сьогодні його поведуть на «вишак». Закритий суд відбувся рік тому, коли недоумкуватий мент Ракша розпитував про того чоловіка, що убиває дітей і старих, вважаючи себе ледь не творцем всього сущого. Нехай вже гоміків, куди не йшло, — але віддати належне Аббу аль Ромадану, то він ніколи не був прихильником смерті. Хоча на його совісті висів не один «жмур». Це входило в одну складову бізнесу, тобто роботи. За роки, проведені в тюрмі, Ромодан мало змінив свої погляди, щоправда, став більш набожнішим ніж коли, а тому завжди викликав для себе муллу. Йому приводили православного попа, і Аббу аль Ромодан відмовлявся, вибачившись перед панотцем.
Міністр хмурів, тяжчав з дня в день. Йому не допомагали ані ворожки, ані віскі, ані жінки. Найменше його непокоїла тасьма, що Ліліт віддала, але ві» певен — копію. Йшлося справді про важливі речі. Він як ясний день бачив, що це робота рук не одного, а кількох чоловік. Може бути, що ця сволочуга дійсно змінює почерк. Плутає сліди. Але ведеться вкрай нахабно, полишаючи речові докази, убиває під самісіньким відділком міліції. А його розшукує по всій країні стотисячна армія міліціонерів. Міністр тримався за печінку, попивав холосас, смоктав льодяники, бо горілка виснажила його організм. А ще він гадав, як позбутися, вивернутися від надокучливого прізвища «Ракша». Після двох місяців вагань Васькович подав папери про відновлення Ракші в міліцейських лавах. Тільки в чині капітана. Потім викреслив і поставив «полковник». Нехай, як буде. І ухопився за печінку. «Треба кидати пити, бо поповзуть нехороші думки. А згори давлять, вимагають жертви, знову і знову віднайти… Та їм, курвам, і віднаходили, але все одно мало: то ті не ті, то зовсім не ті, а інших хоч у святі записуй. Коли припруть на допитах, не поспить чоловічок з тиждень або закинуть на прес-хату до рецидивістів, огуляють хорошенько, то обговорить рідну матір… Такий ото у нас слухняний народець. І не хочу бути ментом. Влада вимагає жертви, а не того, щоб ти, немолодий же, сказать, мужчина, ставав жертвою… Нехай Ракша жертвує. У нього в жилах кров шляхтича. А прізвисько-то я йому вимутив — Ракша, ракло по-сільському, жлоб по-кацапському…» Відсунувши склянку з холосасом, він подався до сейфика, де стояла почата пляшка коньяку. Він видув половину, з горличка. Крякнув, але від того не стало ані легше, ані тяжче. Приємного мало. Перший раз приємно, але не з жінкою. З першого разу ти розчаровуєшся. Оглянешся серед ночі і говориш: ну, що там такого, щоб ото скільки волочитися і перемучитися за одну ніч; що це не зовсім те, щоб ти хотів, а те, що хочеться в іншому ліжкові за кілометрів сорок, а мо' й ще далі. І отака заковика, що і ця нічим від твоєї не різниться. Так і дні в своїй неподібності, вони одноманітно подібні, наче весь час вертаєш на одне й те ж місце. Тільки сітка зморшок і вилізле волосся нагадує про смерть… І міністр Васькович думав про смерть. Він співіснував з нею абстрактно, віддалено знаючи, що є таке, як-от смерть. Коротке слово, а скільки віпхнуто в нього днів, тижнів, місяців, років, секунд, хвилин, годин, аж до зачаття. Так він балувався з нею, наче з іграшкою, доки не припекло і не зачастив до церкви. Не те щоби він був надто набожний, а радше повіяло на нього інтелігентськими замашками, а ще тому, бо державний муж, і не міг обійти стороною релігійного питання. Ніхто, майже ніхто, з його підлеглих, колег не вірили, а якщо й існувала якесь розуміння подібного, то на рівні такому: бабами-шептухами, ворожками, крутими чубатими магами і всілякою окультною тарабарщиною, якою забиті всі газетні розкидні і ятки, що її сам Васькович аж ніяк не терпів, хоча частенько заставляв водія об'їздною добиратися, накидаючи чималенький гак, бо дорогу перебігла чорна кішка. І чим більше Васькович думав про серійного убивцю, тим несподівано для себе сповзав на релігійні теми. Це його неабияк його шокувало. Таке враження, наче ти дебіл, стовбичиш голий серед усього миру, і всі тицяють на тебе пальцями. Васькович з цими і іншими думками набрав номер телефону і наказав підготувати документи для відновлення у званні полковника Ракшу. Не інакше, бухтів він до себе, — зараз ти вляпаєшся, Васькович, у халепу. Неодмінно. У Вітьки на роду написано встрягати у капосні історії.
