— Відійди, нечистий. Я знаю, хто від чого потерпає.
І чоловік одійшов. Поплентав у куряву туману. Івану він нагадував Ракшу, але, на жаль, на превеликий жаль, то був не Ракша, колишній полковник. Інакше б склалася історія.
Він повернуся під ранок. Геть виснажений. Сів на дзиґликові, звісивши на колінах руки. Його тіпало, гладким чолом цибонів струмочками піт. Збігав на широкі його груди. До поясу роздягнений. За вікнами тріщали петарди. Від нього несло креозотом, сечею та лайном. На лагідний окрик Річчі він навіть не повернувся, — жоден м'яз не спотворив його обличчя.
— Кажуть, хтось повбивав людей на Льва Толстого… В туалеті… Скрізь багато крові та лайна і всякого там…
— Мало чого кажуть… Де Пахноцький?
— Спить…
— Буди його…
Річчі переступав з ноги на ногу. Пахноцький з'явився сам, протираючи кулаками очі, усміхаючись спросоння.
— Вибий йому зуби. Це він у всьому винен, — чітко вимовив Іван.
Річчі впав на коліна і заплакав. Пахноцький, ще нічого не розуміючи, завертів головою. Іван швидко дістав обріза, вкинув металеву гільзу до стволу і вистрелив. Прямо в груди. Влучив з першого разу.
— Здорово. Дірка як у вулику. Кровищі-то… Річчі, прибери. Пошаткуй цю скотину і викинь собакам…
Річчі плакав, він повзав у липкій крові, намагаючись підтримати голову Пахноцького, що падала, згиналася в шиї, з рота пузирилася рожева рідина, а в грудях клекотало, і сердега намагався вхопити рештки повітря ротом, а захлинався власною кров'ю. За вікнами раз по раз торохкотіли шутихи та петарди. Нарешті Іван не витримав. Похитуючись, підійшов, одіпхнув коліном Річчі, вийняв мисливського ножа і перерізав Пахноцькому горлянку.
— От і все. А зараз треба готуватися до Нового року. І провадити здоровий спосіб життя. А то щось розгулялись дуже… Жити треба скромно. Тоді все буде. Злидні. Я хочу, щоб ці суки боялися жити, боялися спати. Вони живуть і нічого не бояться. Бо немає на них управи і закону. Я є закон.
— Атож… Атож… — викручуючи ганчірку в тазика, збираючи кров, згоджувався Річчі, сьорбаючи носом.
За кілька годин до свята у Річчі зібрався весь квіт суспільства, — всі чемні і вишукані пани. Так він заявив Івану. Один в леопардових штанях, інший одягнений в червоне, майже жіноче манаття; інший вишукано вимахував перед обличчям манікюром, що його роблять тільки жінкам у дорогих салонах. Обличчя присутніх пломеніли від щастя, заливалися рум'янцем. Ходили, погойдуючи стегнами, кокетливо виставляючи зади, губами видавали утробні звуки, що їх можна почути в клозеті, коли справляють нужду «по-великому». Вони по-дитячому пустували, сікаючи очиськами то туди, то сюди, підморгували одне одному. Ще одні, найбільші ревнивці, намагалися забитися у глухого кута, щоб не впала його «пасія» чого доброго комусь на око. Це строкате товариство рухалося, шмигало, гуділо мухами біля маленьких журнальних столиків, де понаставляно було всілякого делікатесного їдла. Вони пхалися і верещали, мов купа чортів, що вирвалися з пекла на земну прогулянку. Річчі тільки плескав у долоні, вітаючи нових гостей. Але всі чекали на новенького, тобто Івана. Річчі помітно хвилювався, до білого стискаючи пальці, обламуючи манікюр. В цьому карнавалі тіней, яскравих фарб він почував себе непотрібним: без Івана нічого не могло бути. І тут хтось вигукнув: «Дивіться! Яка заграва, як красиво!» Всі поперли натовпом, хором белькочучи, до широкого вікна.
— Це пожежа. Щось горить. Далеко за містом, — сказав один з гостей, одягнений у фіолетові рейтузи, з квіточкою на матні і бантиком назаду. — Доки ці ідіоти доїдуть, то, напевне, там нічого буде гасити… Ось того року…
І всі з пожежі перекинулися: «А скажіть, скажіть, що того року?» І чоловік в рейтузах, набиваючи ціну, що нарешті-таки привернув-таки увагу публіки, почав віднікуватися, а потім розповів якусь дуже страшну історію, що трапилася тієї зими. Хтось повбивав людей, а дітлахи згоріли живцем у підпаленому злодієм домі. «Фу-фу-фу…» — гидливо покривила публіка губки, але розповідь, з усього, їм сподобалася. З цієї розмови Річчі почав переслідувати неясний, ледь смутний страх, жахіття, що вселилося в його домі. Чим більше, чим довше не було Івана, тим більша лютувався на нього, Річчі перераховував усі негативні сторони його характеру, поведінки; від того, як він підтирає задницю, вимиває руки, дуже акуратно, дбайливо, по кілька разів. Але нічого такого, щоб не вірити йому, запідозрити в зраді — Річчі навіть не припускався такої крамольної думки.
Нарешті о четвертій ранку Іван з'явився під гучні овації гостей. Іван постав перед публікою якийсь просвітлений: очі волого блищали; приніс купу подарунків, багато дитячого одягу, з відеокамерою старого виробництва. І під несамовитий регіт та захват подарував камеру шістнадцятилітньому хлопчику. Решту пороздарював батькам, які ще, окрім нестандартної орієнтації, мали сім'ї: жінок, дітей, прибиральниць, покоївок. Іван з'явився у брунатного кольору штанях, з плямкою на коліні.
— Що це у вас? Кров… — почав розмову мужчина у фіолетових кальсогіах. — Не інакше десь поранилися… Ох, а мабуть, когось убили!
Іван стояв спокійно, засунувши руки до кишень, не видаючи себе ані поглядом, ані поведінкою.
— Дурні у вас жарти, — тільки те і сказав.
Річчі вдавав з себе ображеного. Річчі, тріпонувши своєю класичною голівкою, обтягнутою чорним набріоліненим волоссям, пробухтів, надимаючи губки: «Фу, поганий хлопчисько… ти ледь не зіпсував празник і настрій…» — І юрба загула по-новому, аж до самої половини наступного дня, нанюхавшись кокаїну, обпившись французьким, справжнім, шампанським. Сусідню кімнатку, майже комірчину, Річчі виділив для інтиму. «Це так романтично… Свічки… канделябри… Троянди кохання…?» — виходячи з комірчини, звернулася до Річчі пара телезірок.
— Ні-ні-ні… То заслуга Вана… Йому дякуйте, — так Річчі називав Івана Білозуба.
— Ну просто божественний дар, Річчі, тобі доля послала. Піднесла прямо на блюді. Тримайся цього чоловіка. Він тебе ніколи не підставить. Будь певен. Ми з Сомом знаємося на людях…
Але Річчі знав, що вони брешуть і заздрять водночас. Щось таке вони, ця парочка педріл, вловили у поведінці Білозуба, якусь таємницю.
Ліліт гасала на «рено» у пошуках Ракші; потім їй встрелило в голову знайти особисто того виблядка, якщо вже Ракша загубився, а може, вже давно плаває дном, загрібає муляку десь у озері на Оболоні чи Харківському. А Білозуб о тій порі якраз думав про неї, оповитий солодким сумом, з огидою розглядаючи тіла, що лежали покотом: хто на канапі, хто не доповз до туалету чи кухні, — виблював упівдороги, так і тицьнувся писком в ригаччя. Вони хропли і бзділи, пускаючи вітри і сивушні дракони. Тільки троє, накачавшись наркотою, танцювали цілу ніч і півдня, упершись лобами. Так і крутилися до світанку. Річчі зачинився у комірчині, сховався від Івана, так, щоб він знайшов його, — хлопчиська треба трішки помучити.
А Ліліт лежала, зануривши обличчя у пухову подушку. Сили її покинули. Ліліт не плакала — цьому її навчило життя. Вона не груба натура, але з прагматичним по-мужському розумом, де цвьохали романтичні думки, як бджоли у пасіці. Життя, з самого дитинства, ніколи їй не видавалося легким, — так її виховали. І вже дорослою вона напевне знала, що життя — це суцільне свинство. Чим тепліша калюжа, тим більше кортить вивалятися у багнюці. Всі бажають бачити сонце якнайдовше, але живуть так, наче бачать востаннє. Ліліт набрала номер телефону мобільника, але там промовчало, — харкнуло і промовчало. У цю мить двері прочинилися, і на порозі замалювався міністр-генерал, з набряками під очима; позаду — два здоровенних бевзя.
— Доскакалася, — нахрапом почав міністр.
— А я думала, що ти привіз цих недоносків, щоб вони мене задовольнили, — відрізала Ліліт, витягуючи маленького, кишенькового браунінга. — Живою не дамся.
— Тоді віддай касету.
— Немає ніякої касети… У тебе галюцинації. То простий приймач, що ти з дурного п'яного розуму сприйняв за диктофон. Я такою дурницею не балуюся. Я…
