Доктор Шерц пройшов двором і через великий гараж вийшов у сад. Чорт забирай, видно, справа серйозна. Якийсь криміналіст сказився. А може, це податкове управління?.. Коли той тип прийшов? О пів на четверту. В такий час фінансові інспектори не приходять, вони о четвертій кінчають роботу… Чорт!.. Шерц важко зійшов сходами нагору і ввійшов до кабінету Якобса.

— Руді, тільки що якийсь тип з поліції поставив у нас машину, його звуть Вольф, я довідаюсь, з якого він відділу. Карний розшук зацікавився нами.

Якобс встав і підійшов до вікна. Він кілька хвилин стояв там і дивився на сіре осіннє небо. В такі хвилини ніхто не міг би сказати, що діється в його голові, — навіть доктор Шерц, який вважав себе знавцем людської психології.

— Склич на сьогодні, на сьому годину, — буркнув Якобс, не обертаючись, — нараду «вузького кола». Пункт перший порядку денного — збут банкнот. Сподіваюсь, ти, Уль, маєш що сказати на цю тему. Пункт другий — контрзаходи проти підступів поліції.

Доктор Шерц ледве стримав посмішку. Як це схоже на Якобса! Важливіші питання — на друге місце, аби тільки напустити на себе вигляд зверхньої холоднокровності. А коли обговорення першого пункту затягнеться, то до другого взагалі черга не дійде. Отак завжди. Тактика страуса!

Приблизно в цей же час у доктора Горна на столі вже лежав точний запис телефонної розмови Бремен — Берлін.

«Хто біля телефону? — Якобс. — Говорить Кросбі. Все о’кей. За півгодини будемо в Бремергафені, там… — Добре, добре, чудово. Як доїхали? Заглядайте до нас, коли знову будете в Берліні. Я дуже радий, що наші ресори витримали. Щасливої дороги! — Thank you. Bye-bye!»

Доктор Горн підійшов до великої карти Німеччини, що висіла на стіні поруч з планом Берліна. Від Бремена до Везермюнде — двадцять дев’ять кілометрів. Бремергафен лежить зразу за Везермюнде. Розмова відбулась п’ять хвилин тому. Якщо зв’язатися зараз з західнонімецькою поліцією, вона ще встигне затримати машину на федеральному шосе № 6: водієві, за власними його словами, лишалось до Бремергафена ще тридцять хвилин. З них двадцять п’ять були в розпорядженні Горна.

Так, часу у нього на це вистачить. Але все інше… Горн не знав ні номера машини, ні її марки. Тільки ім’я одного з тих, що їдуть у ній, — Кросбі. Криміналрат згадав, що Бремергафен — це американський енклав у англійській зоні, порт, куди прибувають американські кораблі. На шосе № 6, мабуть, завжди повно автомашин окупаційних військ. Якщо західнонімецька поліція захоче перекрити шосе і грунтовно перевірити всі машини, їй доведеться залучити до операції військову поліцію. Для цього треба мати дуже серйозні підстави. А таких підстав не було.

Доктор Горн розумів, який хисткий грунт має під собою його припущення, що тут ідеться про ту саму машину, яка вчора втекла від поліції на шосе № 2. Підслухана телефонна розмова могла бути абсолютно невинною розмовою з клієнтом, подібною до тих, що їх уже добрий десяток лежав у Горна у шухляді. Правда, підозріло те, що ця остання якась ніби зовсім не потрібна. Для чого він дзвонив, той Кросбі? Тільки щоб сказати, що витримала ресора, очевидно, поставлена в гаражі «Зюд-вест»? Це якось не по-американському. Криміналрат говорив собі далі: «Якщо це приватна розмова між добрими знайомими, — вона тривала б довше і тон був би більш дружній. Якщо ж дзвонять у справі — тоді потрібен серйозний привід, якась потреба. А тут ні те ні друге».

Явно відчувалось, що тут щось не чисто; але вчепитись не було за що. Такі історії завжди дратували доктора Горна. Щоб трохи розвіятись, він узяв трубку й подзвонив у податкове управління: спитати, чи почалась уже фінансова ревізія гаража «Зюд-вест», яку він просив провести, йому відповіли, що почалась.

— Я вже говорив вам, пане оберінспектор, — сказав Горн, — мене зараз не цікавлять якісь там дрібні порушення…

— Зате нас цікавлять! — перебив його той.

— …Я тільки хочу знати, чи взагалі підприємство рентабельне. В якому відношенні стоять прибутки фірми до числа працівників, чи нема тут суперечностей. У вас же є дані — тобто в середньому по цій галузі…

— Звичайно, є, пане криміналрат. При таких розмірах підприємства ревізія триватиме два-три дні. Ми перевіряємо грунтовно; тоді майже завжди щось випливе наверх. Саме ці гаражі й бензозаправні пункти купують багато безе.

— Що таке, пробачте?

— Купують багато без запису, б. з., як це ще називається. Тобто вони частину своїх закупок не заносять у книги, щоб приховати від оподаткування прибуток з них.

— Зрозумів. Але завтра, сподіваюсь, уже можна буде спитати про попередні результати? Ваш ревізор уже, мабуть, зможе сказати, наскільки підприємство рентабельне.

— Звичайно, пане криміналрат.

— Дуже вам вдячний, пане оберінспектор. Я пошлю по нього машину.

Докторові Горну було потрібно якомога швидше зібрати конкретні дані: можливо, що йому незабаром заборонять провадити дальше розслідування. Завтра він уже знатиме, чи в Якобса більший штат працівників, ніж потрібно для підприємства, і чи не змушує його економічне становище шукати побічних прибутків. Ще малесенький крок уперед…

— Нічогенька лавочка, — сказав комісар Вольф, що саме ввійшов у кабінет. — Все устатковано цілком по-сучасному. Там, здається, лише кілька старих гаражів. Я на стіні бачив націстський лозунг…

— То не обов’язково давній, — байдуже зауважив доктор Горн. — А взагалі яке ваше враження?

Вольф знизав плечима.

— Важко сказати. Мене прийняв якийсь чоловік, лисий, в окулярах з товстою білою оправою. Намагався говорити по-простацькому, але, по-моєму, інтелігент…

— Нічого дивного — при нинішньому клятому безробітті.

— Ще там у них гарненька секретарка… Чарівна дівчина, пане криміналрат. Гм… Моє загальне враження — негативне. Для нас. Уся ця контора, здається, справжня.

Доктор Горн зняв окуляри і почав протирати праве скельце. Здавалося, він зовсім не слухає.

— Треба дістати список усіх, хто там працює і живе, — сказав він похмуро. — Це, мабуть, можна доручити Ульманові…

О сьомій годині вечора в Якобсовій віллі почалась нарада «вузького кола».

Спеціально призначена для цих нарад кругла кімната у вежі мала тільки один видимий вихід. Вона була від підлоги до стелі обшита чудовою старовинною різьбленою панеллю і обставлена важкими, темними дубовими меблями. В панель було вставлено кілька пейзажів; знавець зразу ж помітив би серед них дві дуже добрі копії з Бекліна: «Староримську таверну» і «Віллу на березі моря». Зі стелі звисала важка люстра, але вона зараз не горіла. Кімнату освітлювала тільки маленька настільна лампа з жовтим абажуром. Кімната мала з двох боків по високому вузькому вікну. Навпроти дверей був великий камін, у якому палахкотіли, догоряючи, дрова.

Посеред кімнати стояв овальний стіл, за яким і зібралось «вузьке коло». До нього входили Якобс, Боббі Копш, доктор Шерц і ще один чоловік на ймення Джонні Літт. Джонні був керівником спеціального відділення організації, яке виготовляло фальшиві західнонімецькі марки. Це був високий, худий чоловік з довгими нервовими пальцями, що скидався на вченого; він був дуже вправним графіком. За останній час продуктивність його відділення так зросла, що шефа почало непокоїти питання збуту. Стоси банкнот у потаємному підвалі гаража «Зюд-вест» загрожували найближчими днями досягти стелі. Тому Якобс наказав тимчасово припинити друкування. Проблему збуту фальшивих грошей мали обговорити на сьогоднішній нараді. Саме виступав доктор Шерц.

— Панове, так далі діло не піде. Як ми робили до цього часу? На операцію відправляється двоє. Один має при собі повний портфель наших грошей, а другий пачку справжніх банкнот і поміж ними одну фальшиву. На випадок, якби він попався, — на щастя, такого ще не траплялось, — поліція не зможе нічого довести, бо фальшиву банкноту можуть будь-кому підсунути. Якщо йому вдається успішно збути банкноту, тоді він іде до свого напарника і бере в нього другу.