— Ну, у Віллі ж є голова на в’язах.

Якобс нічого не відповів. Якби він знав, що Ліндау лежить у потсдамському моргу, в нього було б значно легше на серці. Він сидів мовчки і думав.

— Не дуже розумно з твого боку, шеф, щоразу брати з собою Йордана. Він же й раніше викидав коники, в поліції його… — Боббі підняв свої жаб’ячі лапки, показуючи, що поліція має відбитки Йорданових пальців.

Якобс мовчав. Можна було відповісти, що він це й сам знає, та ким же замінити такого спеціаліста. Але він мовчав. Недавнього доброго настрою наче й не було, а чому — він і сам не знав.

Відчинились двері, і ввійшов доктор Ульріх Шерц. Він мовчки опустився в крісло з сталевих трубок і поглядав то на Якобса, то на Боббі.

— Ну, Уль, що ж ти нічого не кажеш?

— Хлопці! Я не знаю, в чому саме, але в чомусь ми дали маху.

— Як то? — насторожився Якобс.

— Я ідіот, — сказав доктор Шерц.

— Самопізнання… — почав Боббі, але від холодного погляду Якобса йому відібрало мову.

— Що ж трапилось? — Руді Якобс схрестив руки на грудях і приготувався до найгіршого.

Доктор Шерц запалив сигарету. Не тому, що хотів пограти на нервах своїх колег. Просто куріння допомагало йому думати. Він глибоко затягся.

— А от що: у великому гаражі повз мене проходить Йордан. Від нього тхне, як з барила. Я його за комір. Що це таке? В нас напиватись не дозволяється. Він каже, що напився з страху. Чого ж він боїться, питаю. Каже, що помітив, як за ним стежили. Він не зовсім певний, але…

— Delirium tremens,[31] — докинув Боббі й огидно засміявся.

— Припни язика! — буркнув Якобс. — Далі, Уль!

— Він завжди обідає у ресторанчику, тут поблизу, ти ж знаєш… Там він і помітив. От так.

— Якого дідька він не обідає тут? — похмуро спитав Якобс, наче це зараз було найважливіше. — Що йому, наші страви не до смаку?

— У нього хворий шлунок, а відколи він посварився з Еріхом, тут йому ніхто не хоче варити дієтного.

Шеф замислився.

— Так, по-твоєму, це пов’язано з Потсдамом?

— А з чим же іще? Де це ми промахнулись, я не знаю. Але я зробив ще одну помилку. Я наказав Кросбі, як буде вже на тім боці, ще раз подзвонити нам. Без цього можна було б обійтись. Все-таки можливо, що за нашим телефоном стежать.

— Ну, це вже тобі ввижається, Уль!

— Краще хай тепер ввижається, ніж потім, коли буде пізно. Отже, якщо він дійсно подзвонить, то ви краще полиште цю справу на мене. Я вже подбаю про те, щоб він там швиденько повісив трубку.

Доктор Шерц погасив сигарету і замовк. Якобс і Копш теж мовчали, насупившись: радіти не було з чого.

Боббі напустив на себе вигляд глибокої задуми. Доктор Шерц презирливо дивився на нього — ні для кого не було секретом, що Боббі Копш — великий дурень. Якобс відкашлявся і сплюнув на підлогу.

В цю мить задеренчав телефон. Всі здригнулись і з острахом глянули на маленький чорний апарат, що стояв посеред столу.

Доктор Шерц підвівся.

— Спокійно, панове!

Він узяв трубку. Дзвонили з міжміської станції.

— Розмова з Бременом. З’єдную. Відповідайте.

Шерц затулив долонею мікрофон і тихо сказав:

— Це він.

У трубці клацнуло, потім пролунав голос, такий ясний і чистий, наче говорили з сусідньої кімнати.

— Хто біля телефону?

— Якобс, — сказав доктор Шерц. Він хотів ще щось додати, але голос у трубці випередив його:

— Говорить Кросбі. Все о’кей. За півгодини будемо в Бремергафені, там…

— Добре, добре, чудово, — перебив його доктор Шерц. — Як доїхали? Заглядайте до нас, коли знову будете в Берліні. Я дуже радий, що наші ресори витримали. Щасливої дороги.

— Thank you. Bye-bye![32]

Доктор Шерц поклав трубку і обернувся:

— Швидко зметикував хлопець. З цими даними поліція далеко не заїде.

— Так-то воно так, — зауважив Боббі Копш, — але їм могла здатися підозрілою твоя квапливість.

— Може, так, а може, й ні, мій любий. Це була звичайнісінька розмова з клієнтом-американцем, якому ми щось ремонтували.

Він хотів знову сісти в крісло, але тут постукали в двері і ввійшов робітник з гаража.

— Пане доктор Шерц, вас просять у контору. Там прийшов новий клієнт.

— Хай ним займеться фрейлейн Дойчман. Вона ж учора вже робила це сама.

— Пане доктор Шерц, фрейлейн Дойчман просила, щоб ви самі прийшли. Там ще й ревізор з податкового управління.

Шерц знизав плечима і побіг униз по сходах. «Беруться з усіх кінців», — думав він.

Увійшовши в контору, він побачив високого усміхненого чоловіка в коричневому шкіряному пальті. В глибині кімнати, за поставленим навкіс письмовим столом, сидів податковий інспектор і димів сигаретою. Добре знаючи, що він — одна з найнепопулярніших осіб у всьому Західному Берліні, інспектор навіть очей не підвів, а тільки пробурмотів:

— Повна ревізія, добродію, може затягтись на кілька днів. Так що ви не турбуйтесь, я вже як-небудь з вашою секретаркою…

Доктор Шерц на нього й не глянув.

— Вольф, — відрекомендувався чоловік у шкіряному пальті. — Маєте мороку. До мене недавно теж завітали. — Він криво посміхнувся: видно, таки справді мав мороку.

— Шерц. У всіх таке. Ці податки нас доконають. Чим можу прислужитись?

— Та в мене машина — маленький форд, я б хотів його поки що поставити у вас.

— Чудово, дуже радий. Я вас зараз запишу..

— Це вже ваша мила панночка зробила.

— От і добре, тоді ми зараз можемо… А де хочете поставити машину? В окремому гаражі чи в спільному? Окремий коштує десять марок на місяць, спільний — тільки шість п’ятдесят.

Комісар Вольф подумав якусь мить і вирішив, що краще буде, коли машину менше бачитимуть. Тому він попросив окремий, заплатив за місяць наперед і одержав ключ. Доктор Шерц захотів сам показати гараж новому клієнтові. Гараж цей був досить далеко в глибині двору, з південного боку. Дорогою зав’язалась звичайна в таких випадках розмова.

Доктор Шерц на всі лади вихваляв гараж: нагадав, що вночі тут стоїть варта, а тому небезпека крадіжки дорівнює нулю.

Вольф здавався дуже задоволеним. Він уважно все оглянув і помітив на побіленій стіні досить уже вицвілий лозунг: «Я над усе люблю автомобіль, бо він відкрив мені Німеччину. Адольф Гітлер». Вольф посміхнувся.

— Видно, старий наці, цей ваш шеф, — сказав він. Звичайно, його це зовсім не цікавило — просто він хотів звернути розмову на підприємство та його хазяїна. Але доктор Шерц не попався на цей гачок, і комісар не наважився пробувати вдруге. Вони повернулись до контори, і Вольф попрощався:

— Ну, до побачення, пане Вітц![33]

— Шерц, — ввічливо поправив той.

Вольф засміявся. Доктор Шерц теж посміхнувся — мов той прикажчик, що мусить люб’язно схвалювати кожний вдалий і невдалий дотеп свого клієнта, навіть якщо кепкують з нього самого. Доктору Шерцу було неважко грати роль чесного і трохи обмеженого адміністратора гаража, для нього це був свого роду духовний відпочинок. Але сьогодні він був весь час насторожі: йому не терпілось усе вияснити.

Ввійшовши в контору, він навіть не подивився в бік податкового інспектора, що сидів у хмарах тютюнового диму, а зразу ж розгорнув велику реєстраційну книгу. Там було записано номер машини, для якої цей Вольф найняв гараж: КВ 077–123. Охоплений певним передчуттям, Шерц витяг з внутрішньої кишені піджака крихітний синій блокнотик. Трохи погортавши його, він знайшов сторінку, зверху донизу списану номерами автомобілів. Щоразу, коли докторові Шерцу доводилось бувати на Фрізенштрасе, куди він ходив по міжзональні перепустки, він записував номери машин, які стояли у дворі колишньої кірасирської казарми. Поступово він списав дрібнесеньким бісерним почерком цілу сторінку в блокнотику. І тепер його праця дала перші плоди: № 077–123 був там записаний. Отже, це машина західноберлінського карного розшуку.