Вони мчали далі, на південь, до Ельби.

Ульріх Ессер, лейпцігський агент відомої берлінської парфюмерної фабрики, тільки оцій паскудній погоді завдячував тим, що лишився живий. Дощ і погана видимість змусили його вести свій «опель-капітан» повільніше, ніж звичайно. Хоч він мав намір сьогодні добратись до Лейпціга, йому довелось примиритись з необхідністю переночувати у Віттенберзі. А що він уже під’їжджав до Беліца, то сподівався добратись до міста щонайбільше години за півтори.

Але й до Віттенберга панові Ессеру сьогодні не вдалось доїхати: несподівано щось тріснуло, і машину кинуло вбік.

Реклама фірми «Опель» запевняє, що «капітан» — це машина, яка з місця за двадцять п’ять секунд може набрати швидкість сто кілометріз на годину. Але пан Ессер і гадки не мав, що спинити її можна навіть за частину цього часу. Правда, при подібному експерименті голова шофера іноді вдрузки розбиває вітрове скло. Але цього разу, на щастя, нічого такого не сталось. Тільки з заднього сидіння гепнувся чемодан із зразками товарів, і крем-депіляторій «для витончених дам» перемішався з дорогим одеколоном, що витік з розбитого флакона.

Ульріх Ессер штовхнув дверцята й виліз з машини, його вмить до нитки промочило дощем, і переляк змінився похмурою злістю. Ця злість переросла в розпачливу лють, коли він присвітив кишеньковим ліхтариком і побачив, що три камери з чотирьох лопнули. Що робити? «Капітан» стояв поперек дороги, кожної миті хтось міг на нього налетіти.

Ессер попустив гальма і з усієї сили вперся ззаду в машину. Але її не можна було зрушити з місця. Асфальт був слизький, дощ бив Ессеру в обличчя. Він безпорадно і знесилено озирнувся навколо.

Спереду загорілись чиїсь фари. Ессер зробив єдине можливе в його становищі: він почав описувати своїм ліхтариком великі кола в повітрі.

Незабаром перед ним спинився якийсь грузовик. Перекинулись кількома фразами, потім грузовик розвернувся і поїхав назад. Якщо лопнули зразу три камери, значить, з дорогою щось не гаразд. Шофер грузовика сповістив про пригоду Беліцький поліцейський пост і викликав аварійну допомогу для пана Ессера.

На відстані добрих десяти хвилин ходьби від станції метро «Аеропорт», недалечко від межі районів Кройцберг і Темпельгоф, на східному боці Фрізенштрасе стоїть похмура споруда з червоної цегли — великий триповерховий будинок з круглою вежею на фасаді, огороджений залізною решіткою.

Це головний штаб західноберлінської поліції. Всередині він має менш імпозантний вигляд: побілені вапном стіни, вичовгані ногами сходи, широкі, вимощені кахлями коридори, в яких ніби чогось не вистачає… а справді, пірамід для гвинтівок! Їх прибрали, коли передавали поліції цю колишню кірасирську, а потім авіаційну казарму.

В тій частині будинку, де містяться відділи департаменту «К» (кримінальна поліція), на третьому поверсі є кімната № 379. На дверях пришпилено папірець: «Вхід через кімнату 380». Обидві ці кімнати займає відділ ХІІ-а — відділ у справах крадіжок із зломом.

У 379-й кімнаті в понеділок уранці відбувалась нарада. Спочатку в ній брали участь тільки доктор Горн і криміналкомісар Вольф — високий, квітучого вигляду чоловік з широко поставленими очима і енергійним засмаглим обличчям. Вольфу був сорок один рік. Він носив костюми спортивного крою, кохався в автомобілях і любив розповідати двозначні анекдоти.

Криміналрат Горн у неділю ввечері після телефонної розмови з Вольфом зразу ж попрощався з своїм другом Зіррінгаузом і поїхав додому. Довго сидів він у своїй холостяцькій квартирі біля каміна й думав. Якщо дійсно злочинці, які зламали сейф у Потсдамі, — це ті самі, що обікрали Комерційний банк, то нарешті він натрапив на слід, має якусь вихідну точку. Горн був певен, що той власник гаража причетний до потсдамської справи. У викрадення він не вірив, бо всі відомі йому досі випадки такого роду рано чи пізно виявлялись газетними вигадками або карними злочинами. Але чи має він право скористатись з даних народної поліції? Коли щось піде не так, він матиме неприємності з начальством… Звичайно, якщо він досягне успіху — переможців не судять…

Службові справи переплутались з політикою, і доктор Горн вперше за свою довгу кар’єру не знав, на яку ступити. Нарешті він вирішив, що доручить двом своїм підлеглим — криміналкомісару Вольфу і криміналсекретарю Ульману — зробити неофіційний візит НП і особисто все перевірити. Тоді буде видно, що робити з цим целендорфським власником гаража.

І от нарешті Вольф повернувся і збирався доповісти про результати. А криміналрат Горн уже знову почав сумніватись, чи правильне було його рішення. Він у глибині душі сподівався, що народна поліція не сповістила нічого нового. Тоді не було б чого боятись.

— Ні, пане криміналрат, НП не чинила ніяких перешкод, — сказав у цю мить Вольф. — Мені дали змогу спокійно все оглянути. Чиста робота. Безумовно, спеціалісти. Я особисто твердо переконаний: це ті самі хлопці, що обчистили Комерційний банк.

— Але ж і темпи! За неповних дві години…

— Та їм довелось не дуже важко, сейф застарілої моделі. Труднощі для них становив тільки бетонний прошарок. Крім того, в приміщенні величезні вікна, від підлоги до самої стелі: типова лабораторна будівля. Знаєте, коли там щось вибухне, — шибки повилітають, а все інше стоїть собі. Дуже практично, тільки не для зломщиків з ацетиленовим різаком: знаєте ж, яке в нього полум’я. Так наші панове, звичайно, все це врахували і привезли з собою достатню кількість чорного паперу. Приблизно за півтори години, — по-моєму, не більше, — вони упоралися з сейфом і добрались до його вмісту.

— Так швидко? Я думаю, близько двох годин…

— Та їм, можна сказати, не пощастило. Бо коли вони залізли в сейф, на них чекало велике розчарування. Сейф був порожній. Якихось там кілька папірців, що були їм зовсім ні до чого. Можна собі уявити, які в них були при цьому кислі пики.

— Ну, ну, далі, — нетерпляче промурмотів Горн, що ждав серйозної новини, яка дала б йому змогу виправдати свої самовільні дії.

— Потім вони знайшли маленький сейф, вмонтований у стіну. В цьому сейфі й зберігалась виробнича документація. Він мав усього тільки шестиміліметрові стінки. Можна було просто виламати дверцята, але той сейф зв’язаний з металевою арматурою стін, удари пролунали б на весь дім, і їх, напевне, почули б вахтери з заводської охорони. Тому наші молодці знову запалили різак і на цей раз упорались ще швидше. За якихось десять хвилин, — я так думаю, — вони добрались до папки. І в цю мить — хвилин за десять до дев’ятої — їм перешкодили. Поліцейський патруль… ну, я на цьому не буду затримуватись, для нас тут нема нічого цікавого. Мабуть, ті, що стояли надворі на чатах, попередили їх. Втекли вони неймовірно швидко, бо коли народна поліція через чотири хвилини зайняла будинок, там уже нікого не було. При цьому хлопці, видно, страшенно квапились, бо порушили, так би мовити, верховний принцип усіх зломщиків.

— Що ж це, по-вашому, за принцип?

— Не залишати на місці злочину нічого принесеного з собою.

Доктор Горн уже не міг стриматись.

— Ви щось знайшли, Вольф?

— Та, на жаль, небагато. Клапоть чорного паперу. Видно, відірвався, коли папір зривали з вікна. Якщо на ньому не знайдеться відбитків чиїхось пальців, пане криміналрат, то ми спіймали облизня. Бо більше не лишилось нічого, абсолютно нічого. Вони, звичайно, працювали в рукавичках… я не знаю, за що тоді можна буде вчепитись.

— Ну, в нас усе-таки є ще автомобіль номер КВ 097–345. Він учора о сьомій годині вечора виїхав з Берліна через міст Глініке. Постовий шупо абсолютно точно пам’ятає, що в ньому їхало троє чоловіків. За дві години машина повертається, — ви ж самі мені дзвонили, — але в ній уже їде тільки двоє. Всім зразу спадає на думку викрадення, вранішні газети теж уже сьогодні писали щось подібне. Але це дурниці: народна поліція мала серйозні підстави цікавитись тією машиною. Де ж тоді третій? Що він, поїхав у Потсдам вирізати собі апендицит? Варто було б з’ясувати! А потім оцей збіг часу! Це ж ті самі дві години, на протязі яких зламано сейф.