— Може, так, пане криміналрат, а може, й ні. Цей Якобс, чи Якоб, чи як там його — у нього ж власний гараж у Целендорфі і грошей, напевно, як полови. З ним треба бути дуже обережним, бо він найме собі доброго адвоката і такий розпочне процес, що ми й на своїх місцях не всидимо.

— Ваша правда.

— Я твердо переконаний, що в нього є алібі. І нам його доведеться ще перевіряти. Причому ми нічого не вияснимо.

— Гм… Значить, ми застряли. Якщо ваш темний папір не проллє світла на всю справу. — Горн засміявся — чи то з свого власного дотепу, чи то в нападі гіркого гумору, його підлеглим був знайомий цей сміх; він аж ніяк не означав, що Горн здався, якраз навпаки…

— Нехай колеги з восьмого поквапляться… А ви тим часом розкажіть, що там з тим мотоциклістом, який учора ввечері…

— Темна справа, пане криміналрат. Він не спинився на вимогу патруля. НП прострелили йому камеру, він перекинувся, схопився, почав відстрілюватись, поранив одного поліцая в руку і сам дістав кулю в лоба. Все це відбулося в лісі на південний захід від станції електрички «Ванзе». Впізнати труп не вдалось, його тепер десь виставлено в моргу для огляду. Документів при ньому не було ніяких. Про те, що він причетний до цієї історії, говорить тільки один факт: на багажнику в чемодані знайшли маленький ацетиленовий різак з усім приладдям.

— Причетний — це надто м’яко сказано. Він був членом банди. Правда, скоріш за все, рядовим. Але що мені тут не подобається, так це…

Доктора Горна перебив стукіт у двері. Ввійшов третій офіцер відділу XIІ-а, криміналсекретар Ульман, якого Горн теж посилав у НДР. Років двадцяти восьми, з випещеним рожевим обличчям, круглими голубими очима і ріденьким волоссям, він скидався на тільки-но викупане немовля. Ульман приїхав прямо з місця аварії на шосе № 2.

— Прошу, любий колего, — не приховуючи нетерпіння, сказав доктор Горн, — сідайте й розповідайте.

Ульман сів і, сповнений свідомості того, що привіз дуже важливу звістку, почав доповідати підкреслено серйозно.

— Випадок дуже дивний, пане криміналрат. Двохсотметровий відрізок шосе всипаний якимись залізними рогульками. Вони лежать…

— Невже! — втрутився Вольф. — Отже, шлях закрито?

— Чому це? Звичайно, ні. — Ульман зніяковіло всміхнувся. — Звичайно, ні. Я не зовсім правильно висловився. Правильніше було б сказати «був усипаний». Рогульки ті вже прибрано, рух припинився тільки на короткий час. Отже, вони лежали…

— Виходить, ви взагалі не бачили їх на шосе?

— Ні, не бачив. Мені про них розказав один народний поліцай і дав одну штуку з собою.

— Що таке? — вигукнув комісар Вольф з удаваним обуренням. — Народний поліцай вам розказує, а ви йому вірите? Ви що, не знаєте, що ці типи завжди брешуть?

Ульман безпорадно всміхнувся.

— Угу, — сказав він, — я думаю, що він таки сказав мені правду. — Він розгублено змовк.

— Пане Вольф! — Доктор Горн докірливо постукав пальцем по столу. Йому це вже було знайоме: щоразу, як тільки Ульман приготує собі красиву промову, Вольф обов’язково починає дражнити його. Але зараз Горнові було не до жартів, йому не терпілось дізнатись, що ж сталось учора увечері на шосе № 2.

— Вони лежали не дуже густо, — продовжував свій рапорт криміналсекретар, — але цього було цілком досить, щоб зробити дорогу зовсім непрохідною для автомашин. Всього знайшли сто сорок штук. Я приніс одну.

Він поліз у кишеню.

— Ось, роздерла мені всю підкладку, погань. Бачите, пане криміналрат, чотири колючки, і як би воно не впало, одна колючка стирчатиме вгору. Кожна рогулька сантиметрів чотири заввишки. Уявляєте, як вона вгризається в покришку? По-моєму, кращого знаряддя для цієї мети й не придумаєш.

— А скажіть, вони були і в кюветах?

— Авжеж, і навіть багато, пане криміналрат.

— Тоді можна з певністю сказати, що їх розсипали на ходу з автомашини. Колего Вольф, ви наш автоспеціаліст. Якої ви думки про технічний бік цієї проблеми?

— Важко сказати, — відповів комісар, — такого я ще не чув. На початку війни, десь у сороковому році, подібні штуки подекуди скидали з американських літаків. Але ті були більші, значно більші. А от як розсипати їх з машини — на ходу, завважте, — так, щоб при цьому свої власні камери… Що ж, мабуть, це можна зробити. Ззаду, в куточку багажника повинен бути вмонтований такий магазин. Припустімо тепер, що магазин цей має відкидне дно, і його можна якимсь чином опускати. На ходу оці… оці штуки висипаються. Кліренс автомобіля становить щось міліметрів двісті. На якій відстані позаду осі вони падатимуть на дорогу — при швидкості, скажімо, сімдесят кілометрів на годину? Це ж можна вирахувати. Ану, колего Ульман, ви ж не так давно з шкільної лави, як я?

— Я спробую, пане комісар, удома…

— Ах, удома! Це ж за формулою gt2 поділене на два, правда?

— Дякую, колего Вольф, досить. У мене таке враження, що ви вважаєте це можливим; цього досить, — зауважив доктор Горн. — Слухаймо далі.

— Отже, — продовжував секретар, — згідно з тим, що мені розповіли, події розгорталися так: народна поліція переслідувала два автомобілі. Обидва вони в Міхендорфі піднялись угору на автостраду. Один з них через кілька кілометрів наздогнали й зупинили. Це був «мерседес-170 5» із східним номером, і…

— Що таке? — перепитав доктор Горн. — Східний номер?

— Добряча машина — цей «170 S», — докинув Вольф. — Усього чотири циліндри, п’ятдесят дві сили, а який хід!…

— Так точно, пане криміналрат. SN 13—2293. Належить одній магдебурзькій транспортній фірмі, по-моєму, «Баум і К°». Номер я записав, а власника…

— Та це для нас не має особливого значення. Як же він пояснив те, що втікав од поліції?

— Цього я не питав. Але він, напевне, якось пояснив, куди і чому він так поспішав. Народна поліція збирається детально розслідувати цю справу. Однак і тепер уже ясно, що злочин вчинили західноберлінці.

— Дивно, дивно, — бурмотів Вольф. — Як на таку собачу погоду, щось дуже багато автомобілів їхало цією дорогою, і жоден з них не має відношення до справи. Крім одного, — а він якраз утік.

— Так, — сказав Ульман. — Він зразу ж з’їхав з автостради вниз — там ясно видно сліди коліс на розмоклій землі, де він переїхав роздільну смугу, — і подався по шосе № 2 в напрямку Галле. Одному поліцаєві, який усе ще переслідував його, він оцими рогульками вивів з ладу машину. Той поліцай лежить у госпіталі, ще легко відбувся, якесь там ребро чи двоє…

— Ну, добре, — перебив його доктор Горн. — Уже дванадцята, давно час що-небудь починати.

Він уже наважився йти раз обраним шляхом до кінця. Нехай його потім лають. Він тільки побоювався, щоб не втрутився криміналдиректор Вюрцбургер і не перекреслив усіх його планів. Тому треба було діяти швидко, щоб просунути справу якомога далі.

— Ви, пане Ульман, — сказав Горн, — зараз же їдьте в Целендорф. Подивіться на карті: по-моєму, найкраще вийти на станції «Ніколасзе». Встановіть, чи має цей Якобс переконливе алібі на час з дев’ятнадцятої до двадцять першої години. Потім поїдете й допитаєте свідків на Фрейзінгерштрасе, щоб уже з тією справою покінчити. Рапорта про вранішню вашу екскурсію писати не треба: це була чисто інформаційна прогулянка в східну зону.

Криміналсекретар попрощався й вийшов.

— Роботи нам навалило по саму зав’язку, — сказав доктор Горн. — Історія на Фрейзінгерштрасе ще зовсім не розплутана, ну і решта все… Я вже звертався до оберкомісара Штромайєра, просив дати нам одного чоловіка; з Вюрцбургером якось би домовились. Штромайєр, звичайно, не дає, каже, що в самого страшенно багато роботи… А любісінько міг би дати. Хоч і Вернера, наприклад.

— Не знаю, пане криміналрат, той Штромайєр… з ним каші не звариш… — Вольф замовк і спохмурнів. Ім’я «Штромайєр» впливало на нього, як червона хустка на бика. Оберкомісар Отто Штромайєр завідував відділом автомобільних крадіжок і був суперником Вольфа. Коли свого часу переукомплектовували цей відділ, начальник карної поліції висував на посаду керівника відділу Вольфа. Проте туди призначили Штромайєра, який мав протекцію, хоч він, за словами Вольфа, не вмів відрізнити «ганомаг» від «мерседеса».