— Та я знаю, що він вам поперек горла стоїть, — пробурчав Горн, — і взагалі він не дуже приємна людина, але його успіхи за останній час… Декому з нас не завадило б повчитись.

І справді: хоч оберкомісар, вступаючи на нову посаду, й не мав достатніх спеціальних знань, з того часу йому, очевидно, вдалося, заповнити цю прогалину — якщо судити з його успіхів. Правда, за останні півроку крива автокрадіжок у Західному Берліні круто полізла вгору. Але й Штромайєр не відставав. Хоч йому й не часто вдавалось схопити винуватців, але майже щоразу він знаходив і повертав власникові вкрадену машину. Часом Штромайєр просто дивував усіх своїми успіхами. Поступово він став грозою всіх західноберлінських автозлодіїв.

У президіумі Штромайєра недолюблювали, проте не могли не визнавати його досягнень. Але, мабуть, тільки працівники його відділу були по-справжньому прихильні до нього. Що ж до комісара Вольфа, то йому була неприємна навіть думка про те, щоб працювати разом з співробітником Штромайєрового відділу. Вже сама присутність такої людини означала б мовчазне визнання достоїнств Штромайєра; це було б нестерпно для Вольфа.

— Може, вдасться перетягти до нас Ірінгса? — сказав він.

Доктор Горн з сумнівом похитав головою. Ірінгс був правою рукою криміналрата Шнабеля — керівника відділу в справах фальшивомонетників. Навряд чи з цього щось вийде… Але ж банда, на слід якої вони натрапили, безсумнівно має справу і з фальшивими грішми. Та й взагалі Ірінгс був вартий того, щоб про нього поклопотатись. І Горн вирішив спробувати.

Через дві хвилини ввійшов вахмістр з VIII відділу. Він приніс картотечний листок, до якого була акуратно пришпилена маленька записочка.

В ній без усяких формальностей, як звичайно в переписці між відділами, повідомлялось: «Переданий нам клапоть чорного паперу, крім кількох старих відбитків, має відбитки пальців Карла-Еріха Йордана, зареєстрованого в нас під № 609/49. Подробиці знайдете в доданій картці, яку просимо негайно ж повернути. Вищезгадані старі відбитки вже не піддаються ідентифікації».

— Чорт забирай! — промурмотів доктор Горн. — Вам таки щастить. Тепер є за що вчепитись! Він зареєстрований тільки в сорок дев’ятому році, значить, безумовно, живе ще в нас. Ох, ці хитруни! Завжди вони надівають рукавички трохи запізно!..

Обидва з великим інтересом почали розглядати особову картку. На ній були наклеєні три фотознімки, що зображували Йордана спереду, справа й зліва. Нижче була формула відбитків пальців і докладний опис зовнішніх прикмет. Далі зазначалось, що Йордан є власником слюсарної майстерні; вказувалась його адреса в Західному Берліні. Наприкінці йшов перелік приводів до суду.

— Малувато, — розчаровано промовив Вольф, — дрібна спекуляція, жодного серйозного злочину… — і злякано затнувся, бо криміналрат раптом з усієї сили вдарив кулаком по столу. Вольф знав, що з ним таке трапляється тільки в нападі шаленої люті. В чому ж річ? Палець начальника весь час тикав в один рядок у самому кінці картки:

«Слідство за браком доказів припинено 24/8 1949. Майстерня й-на ліквідована 15/10 1949. Й. найнявся на роботу в гараж „Зюд-вест“, Берлін — Целендорф, Потсдамське шосе, 1/12 1949».

— Це ж у нашого Якобса, — простогнав комісар.

— Як же нам тепер повернути Ульмана? Коли він поїхав?

— Та вже більше десяти хвилин, пане криміналрат. Нічого не можна зробити, сто чор… пробачте, він уже їде в метро.

— Йому треба двічі пересідати, — вголос думав Горн, — Темпельгоф і Шенберг, може, ми його там ще перехопимо… Можна ж подзвонити на всі станції.

— Краще, тобто я хочу сказати надійніше, було б послати трьох мотоциклістів на станції «Целендорф-Вест», «Шлахтензе» і «Ніколасзе». Він же повинен зійти на одній з них.

— Хіба вгадаєш, що цей Ульман надумає? Може, він зійде аж на «Ванзе». Але знаєте що, колего Вольф, я оце подумав: а навіщо його повертати?

— Так це ж буде для них попередження, пане криміналрат!

— Власне кажучи, ні. Якщо навіть той злочин у Потсдамі дійсно справа рук Якобса, — чого ми ще не довели, — то все одно він добре знає, що ми, по суті, ніколи не переслідуємо за злочини, вчинені в східній зоні. І ніякої підозри в нього не виникне.

Комісар Вольф промовчав, бо він був з цим не зовсім згоден; але, з другого боку, він згадав, що його начальник у подібних випадках раніше завжди мав рацію.

— Це добре, що ми послали нашого Ульмана. В нього така лагідна й щира вдача, що він нікого не може злякати, — вів далі Горн.

Вольф усміхнувся.

— А для вас я маю таке завдання. Візьміть собі після обіду одну з наших машин; зачекайте, я зараз же випишу вам наряд. Ви поїдете до Якобса, — стежити, розумієте? Найміть собі місце в гаражі, тоді ви матимете змогу заходити туди вдень і вночі. Ну, поки що все.

Комісар Вольф устав. Нарада закінчилась, а на нього чекала ще інша робота. Вони потисли один одному руки.

— А я тим часом потурбуюсь, щоб установили нагляд за телефоном Якобса, — сказав на закінчення криміналрат.

О третій годині дня маленький ДКВ, за кермом якого сидів Александер, був уже по той бік Везера, між Фільсеном і Сіке, на шосе № 6. Це шосе являє собою довгий ланцюг доріг різної якості, що тягнеться від Герліца через Дрезден, Лейпціг, Ганновер і Бремен аж до Куксгафена, причому слід відзначити одну курйозну обставину: починаючи від Бад-Гарцбурга, «державне шосе» вже має назву «федеральне шосе». Александер звернув на нього з автостради тільки дві години тому.

Поки що все йшло як по маслу. Вони вчора ввечері доїхали до Галле, поставили «крейслер» у якийсь гараж, — Якобсова банда, очевидно, мала зв’язки всюди, — і переночували в автомобілі, з якого було вийняте заднє сидіння. Хоч вони зарились у цілу купу жовтих чохлів з автомобільних сидінь, спати було не дуже зручно: голова впиралась у стінку багажника, ноги — в переднє сидіння. Їх розділяв карданний вал; вони не заважали один одному. Кросбі був цілком стерпним сусідом: він не хропів і спав, як байбак. І все-таки вранці Александер прокинувся втомленим, розбитим; у нього боліли всі кісточки. Дратувало ще й те, що він не міг поголитись.

Далі вони поїхали на гарненькому ДКВ, цілком невинному на вигляд, хоч десь у його надрах, за словами доктора Шерца, були сховані папери, які гарячково шукає поліція. Весело дзижчав мотор. На міжзональному контрольному пункті була тривала зупинка; автомобіль обшукали. Александер під час цієї процедури почував себе не дуже добре, його вчорашнє збудження змінила цілковита апатія, але зовні по ньому цього не було видно. Його підхопила лавина подій, приголомшив шалений темп і весь жах останніх годин: він ніяк не міг зібратися з думками. Страшенно боліла голова. Кросбі, навпаки, був у чудовому настрої: папери в безпеці, з ними вже, напевно, нічого лихого не станеться — і справді нічого не сталось.

За півгодини до Бремена Александер зупинив машину, Кросбі змінив його за кермом. Александер відкинувся на спинку сидіння і спробував заснути. Але це йому не вдалось. Його морозило; він з досадою тер своє звичайно таке гладеньке підборіддя, що зараз було вкрите колючою щетиною.

— Кросбі, — сказав він нарешті. — А вчора ж увечері все висіло на волосинці, правда?

— What’s the matter?[16] Висіло — на волосинці? Nonsense.[17]

Александер уже переконався, що з Кросбі по-німецьки не дуже-то поговориш. Але він не міг довше мовчати і трохи згодом повторив спробу, вимучивши такий жарт:

— Ви часом не родич естрадного співця Бінга Кросбі?

Американець вищирився в посмішці.

— Дурниці. Уои are mad.[18]

Розмова так і не зав’язалась, поки Кросбі не почав її сам. Він поліз у кишеню піджака і витяг звідти пляшку з коньяком і пом’ятий конверт. Це був той самий конверт з дальшими інструкціями для Кросбі, якого дав Александерові доктор Шерц. Александер сам віддав його Кросбі учора в Галле.