Тут Якобса прорвало. Він ударив кулаком по столу, стіл підскочив на своїх трубчастих ніжках, перекинувся й загримів по підлозі. Якобс сам не сподівався на таке. Він спантеличено дивився на те, що накоїв.

Доктор Шерц ясно відчув, що зайшов надто далеко. Тепер він мовчав, і слово перехопив Якобс.

— Завваж! Ете Йордан, цей чортів п’яниця, сьогодні вдень мало нас не завалив. Тепер сидить у підвалі, має час подумати. Біля нього собака на ланцюгу — тільки-тільки не дістає до його кутка. Будь певен…

Він коротко, здушено відкашлявся.

— Будь певен, це його приведе до пам’яті! І будь певен, ніхто не посміє й писнути, так само як і він…

Доктор Шерц єхидно всміхнувся.

— Непогана ідея, Руді! Пересаджаємо один одного, щоб поліції потім було менше клопоту.

— А хоч би й так! Раз я вже ступив на цю доріжку, я не побоюсь нічого, щоб надалі… щоб надалі… — він збився. — Можеш базікати, що завгодно, — тут, між нами. Але як іще раз таке трапиться на «вузькому колі», то я потурбуюсь… то я тобі гарантую, що та остання третина твого життя, про яку ти так мрієш, просто відпаде. Зрозумів?

— Що ж тут було не зрозуміти, — сказав доктор Шерц і встав. — Я знаю, що на твоєму боці більшість берлінських членів. Але не забувай, що я тримаю в руках усі — так, усі! — зв’язки за межами міста. Добраніч.

Він майже беззвучно причинив за собою двері.

Александер вийшов з аеропорту. Понад тротуаром Колумбіаштрасе виблискував нікелем і лаком довжелезний ряд розкішних американських лімузинів.

Треба було десь перепочити, і він пішов по Темпельгофердам шукати яке-небудь уже відчинене кафе. Було ще дуже рано, але невдовзі йому пощастило.

Александер сів у кутку, замовив кухоль пива і спробував обдумати своє становище. Він пробував зробити це ще в дорозі, але так нічого і не вирішив.

Маленька закусочна швидко наповнилась людьми. Це, видно, були мулярі з будови поблизу, що зайшли перед початком робочого дня перехилити чарочку. Може, серед них були й робітники з нічної зміни. Александер не звертав на них уваги; він стільки бачив і пережив за останні дні, що вже нічого не міг сприймати. Але безперервний рух, тупіт ніг, брязкіт склянок дратували його і перебивали хід думок. Він був надто втомлений для того, щоб думати по-справжньому, і тому вирішив трохи задрімати.

— Мене щоразу зло бере, — заявив чийсь голос поруч з ним.

— Гм… Чому це? — спитав другий.

— Та коли я бачу оту дурнувату штуку.

— А, «Пам’ятник повітряного моста»!

— А що, хіба не жахливо?

— Авжеж, трошки смішний. Він уже півроку там стоїть, час би й звикнути.

— До цієї чортівні я ніколи не звикну. І оце називається пам’ятник? Це ж поламана виделка! От на що йдуть наші гроші…

Александер сховав обличчя в долоні і задрімав на кілька хвилин. Він стрепенувся, коли хтось, пробігаючи, штовхнув його й промурмотів на ходу вибачення. В раптовому спалахові страху рука його сіпнулась до портфеля, але зразу ж заспокоєно повернулась назад. Долари були цілі.

Потім він знову поринув у неспокійну дрімоту, і йому приснився дивний сон. Не фантастична маячня; сон був дивний тим, що точно відтворював дійсні події, півгодини з власного життя Александера. Вже понад шість років минуло з того часу, і він давно забув цю пригоду. А тепер вона розгорталась перед ним з дивовижною точністю, у всіх подробицях. Наче раптово відкрилась якась давно засипана комірчина його пам’яті.

Він стояв у переповненому, як звичайно в ті часи, вагоні: їхав з Дармштадта, з табору «А-21», додому, в Гамбург. Хоч рідних у нього там уже не було, але все-таки був один знайомий.

Александер був на волі всього три чи чотири дні, але в кишенях у нього було вже не густо.

Поїзд монотонно грюкотів на стиках рейок. «Hi-і, це було останній раз, — сказала якась жінка біля Александера. — 3 мене вже досить, більше я через кордон не піду. Всього позбулась!» — «Поліція чи росіяни?» — компетентно спитав хтось. «Та ні, чуєте, у мене був рюкзак і важкий чемодан. Якісь два чоловіки взялись мене перевести. Вже йдемо по нічиїй землі, знаєте, кругом ліс, ніхто там точно не знає, де той кордон… Коли раптом просіка, ходить вартовий-росіянин. Ті, що мене вели, обоє кажуть: переходити треба по одному. Спершу один, потім я, потім другий. Перший — той за пачку сигарет усю дорогу ніс мені чемодан. Так той перший, чуєте, як дремене з чемоданом! Перебіг і сховався на тім боці за деревами, вартовий нічого й не помітив. Тоді другий бере мій рюкзак, щоб мені легше бігти, я кидаюсь через просіку. Перебігла…» — «Та ми вже цю історію знаємо», — докинув хтось, і всі в купе, як один, оскірились зловтішною посмішкою. «Перебігла я благополучно, дивлюсь, того, що побіг першим, ніде нема, ви тільки подумайте, а той другий теж не йде…» Але її вже ніхто не слухав. «От дурепа», — подумав Александер.

Поїзд зупинився біля перону ганноверського вокзалу. Александер вийшов з вагона і пристроївся до «хвоста» біля віконця каси. Коли надійшла його черга, він подав касирові свій «Discharge-paper»,[38] де як місце призначення був указаний Гамбург, і попросив квиток. Але тут виявилось, що в нього не вистачає грошей. Касир знизав плечима, задні відтіснили Александера од віконця. Він розгублено став збоку. «А що, в тебе, хлопче, продати нічого? — сказав йому якийсь чоловік. — Я тобі за валянки хоч зараз дам п’ятсот марок». Александер почув ще кілька подібних пропозицій. Бомбосховище на ганноверському вокзалі було в ті часи чи не найбільшим спекулянтським і злодійським кублом у всій англійській зоні. Хтось попередив Александера про це; він вийшов з-під напівзруйнованого перекриття перону і сів осторонь на сходах.

Стояла тепла осінь, можна було б обійтись і без валянок, якби в нього була друга пара взуття. Але нікуди не дінешся, щось доведеться продати. Він трохи подумав, нарешті розв’язав рюкзак, у якому було все його майно, і почав порпатись у ньому. Щось повинно знайтись. Може, цей кусок мила? Ні, він йому ще знадобиться… Хіба оцю пачку тютюну?

Раптом на нього впала якась тінь: «Що, вояко, продаєш?» Два спекулянти, досить пристойно одягнені, нахилились над ним і почали обдивлятись білу пачку, яка пахла скоріше фініками, ніж тютюном.

«Що, амі?» — «Та бачиш же. А що даси?» — «Твій же товар, твоя й ціна. Кажи, скільки хочеш?» Як звичайно, хвилину чи дві перекидались різними словами, поки не було названо ціну: вісімдесят марок. Александер, який ще в таборі навчився торгуватись, чекав звичайної на цій стадії співчутливо-зневажливої посмішки, але він помилився. Той, що перший заговорив до нього, взяв пачку, покрутив її в руках і сказав: «Роберт, заплати йому». Роберт поліз у кишеню штанів і витяг товсту паку грошей, вигляд якої заспокійливо вплинув на Александера. Він подумав: «Цей дав би й дев’яносто». Тим часом зібралась купка цікавих. Роберт сердито оглянувся навколо і нарешті почав рахувати. «П’ять, — сказав він і поклав Александерові на долоню п’ятірку. — Десять», — флегматично продовжував Роберт, але другого папірця наче забув покласти. «В чому справа?» — спитав Александер. «Та ні в чому», — сказав Роберт, запхав гроші назад у кишеню, повернувся й пішов. Перший теж уже десь зник.

Александер стояв ні в сих ні в тих. У полоні такого не бувало. «Що ж це ти, хлопче, — сказав хтось із присутніх, — на такий гачок попався». — «А що він зробить, вони його ще відлупцюють і заберуть усе». — «Пачка тютюну — дрібниця, це тобі за науку», — патякала одна жінка. «Он же поліцай — підіть заявіть», — сказав якийсь пан, що, видно, знав кращі часи. Всі засміялись ще голосніше, ніж недавно в поїзді. «Це ж підлість», — промурмотів хтось; але ніхто й пальцем не ворухнув, щоб допомогти…

Александер прокинувся. Як звичайно, він зразу не міг добрати, де він, і кілька секунд безтямно дивився на брудну підлогу. Батарея опалення поруч з ним пашіла нестерпним жаром. Від стін смерділо застарілим тютюновим чадом.