Був кінець липня 1948 року.

Криміналасистент[1] Александер Шенцлін увійшов у під’їзд багатоповерхової будівлі на Карл-Мук-плац, 1. Тут, у будинку «Німецького страхового картелю», містився апарат гамбурзької карної поліції.

Знесилений дорогою по розпеченому сонцем місту, Шенцлін повільно проминув швейцарську, піднявся на кілька низеньких сходинок і на якусь мить спинився перед ліфтом.

Спека надворі була нестерпна, але всередині величезної будівлі стояла приємна прохолода. В будинку було якось незвично безлюдно — щойно почалась обідня перерва. Наче привиди, пропливали вгору кабінки безперервного ліфта, майже всі порожні. Александер зайшов тільки в шосту. Спершись на стінку, він байдуже дивився, як поволі повзуть униз площадки сходів. На мить перед його очима зринув учорашній день: море, променисто-блакитне небо, палюче сонце… Дівчина, засмагла, як і він сам. Хельга…

Александер ледве встиг вискочити з кабінки. Він звернув коридором ліворуч і відчинив двері з тризначним номером.

Криміналсекретар Шмідт, що заступав Александера на час відпустки, мляво повернувся на своєму обертовому стільці.

— Здоров, Александере! Ну, як відпочивалось?

— Дякую, чудово. Була така гарна погода…

— А все інше?

— Інше теж.

Шенцлін вийняв з кишені в’язку ключів, одімкнув свою шухляду в шафі, поклав туди портфель з бутербродами й повалився на стілець. У сусідній кімнаті стукотіла друкарська машинка. Александер глянув на товариша й подумав, що слід було б подякувати за сьогоднішній ранок, хоч у цьому не було нічого особливого: вони завжди при потребі заступали один одного. Але той уже заговорив сам:

— Ти, Александере, не дуже зараз розсідайся, а то потім важко буде встати. Тебе старий викликав.

— А що таке? Щось трапилось?

— Уявлення не маю. Він щойно сам заходив і сказав: зразу ж, як тільки ти прийдеш, негайно…

— А що в нього було на пиці написано?

— А хто його знає… Як звичайно.

Шенцлін, щось буркнувши, встав.

Двері з табличкою «Криміналрат Шульц» були навпроти. Александер постукав.

Назустріч Шенцлінові з-за письмового столу підвівся високий, худий літній чоловік у фіолетовому костюмі. Криміналрат Шульц простяг Александерові руку. Здивований таким незвичайним прийомом, Александер трохи розгубився. Він збирався спинитись біля дверей і офіційним тоном доповісти: «Криміналасистент Шенцлін повернувся з відпустки». Але тепер це вже не годилось. Александер промимрив: «Добрий день», — підійшов до столу і, злегка вклонившись, потис тонку руку начальника.

— Будь ласка, дорогий колего, сідайте! Ну, добре відпочили за два дні? Така чудова погода… Я собі цього вже не можу дозволити: сонце мені шкодить. Ага! Що я вам хотів сказати…

Але йому, видно, зовсім вилетіло з голови, що ж саме він хотів сказати. «Це, мабуть, через спеку, — подумав Александер. — Нащо він погодився зайняти цей кабінет? Вікна на південь… На його місці можна дозволити собі вибирати».

Яскраве полудневе сонце немилосердно пекло крізь шибки. В кімнаті було градусів тридцять. Александер втомленим поглядом окинув некрасиве зморшкувате обличчя, тонку шию і надто широкий паперовий комірець свого начальника. «Кажуть, що чим людина бридкіша, тим вона розумніша, — подумав він. — Якщо це правда, то Шульц має бути генієм».

Криміналрат раптом рвучко встав; обличчя його всіяли великі краплі поту. Скорчив свою звичайну кислу міну і почав ходити вперед і назад біля свого стола. Він не міг сьогодні, за своєю всім відомою звичкою, закласти великі пальці за жилетку, бо через спеку скинув її. Його руки вчепились у лацкани піджака, не знаходячи там надійної опори. Час від часу Шульц кидав на Александера неспокійний погляд.

— Так от. Минулої п’ятниці під керівництвом комісара Бенке була проведена облава в барі «Суматра», чи не так?

— Так, пане криміналрат.

— Ви… теж брали участь?

— Авжеж, пане криміналрат! Ви ж самі призначили людей…

Шульц, видно, вже пригадав.

— Ага. Так, так… Ваша правда, звичайно… — пробурмотів він і знову почав ходити по кімнаті. Його черевики рипіли при кожному кроці.

Александер нерухомим поглядом дивився просто перед себе. Сонце накреслило на лінолеумі хрест віконної рами. Чого це старий від нього хоче? Чому в нього такий збентежений і безпорадний вигляд?

Александер любив його, незважаючи на негарну зовнішність. З Шульцом було набагато легше, ніж з Бенке — безпосереднім начальником Шенцліна, грубим солдафоном. Шульц був людина добродушна, хоч і надміру недовірлива. Що це з ним сьогодні? Спершу такий дружній прийом, а тепер оця тривожна мовчанка… Усе це таке незвичайне; було над чим задуматись. Але саме до цього Александер зараз був нездатний. Гнітюча спека, важке, насичене пилюкою повітря наче паралізували його думки.

Криміналрат раптом зупинився. Він знесилено опустився в крісло, взяв жовтий олівець і почав нервово і неуважливо крутити його в руці. Шенцлін неспокійно поглядав на олівець. На лобі в нього поволі виступали крапельки поту.

— Так от, любий мій Шенцліне, я буду вам дуже вдячний, якщо ви мені розповісте з усіма подробицями, як пройшла облава в барі «Суматра».

— Охоче, пане криміналрат. Тільки… я думав, що комісар Бенке вже подав рапорт…

— Авжеж, подав. Ви мене не зовсім зрозуміли. Я хотів би дістати від вас цілком неофіційну, особисту інформацію. Ваші враження, спостереження… Ви ж знаєте, я люблю збирати відомості з різних джерел. Може, ви помітили якусь дрібницю, що пройшла повз увагу Бенке. А така дрібниця якраз може виявитись важливою, розумієте?

Александер нічогісінько не розумів. У нього поволі наростало якесь важке, неприємне почуття. Що це старий плете? Чому він так дивно поводиться? Раптом Александер пригадав, і його мозок почав гарячково працювати: «Як я міг забути хоч на одну мить? Чому старий так допитливо поглядає на мене? Це він справді чи мені тільки ввижається? Який тісний комірець!.. Ох, ця проклятуща спека… Треба зараз щось сказати…»

— Це було так, пане криміналрат. Шмідт перший помітив у коридорі, що веде до кухні, добре замасковані двері. Уся стіна там оббита зеленою тканиною. Шмідтові впало в очі, що оббивка в одному місці прикріплена не цвяхами, а кнопками. Там і були ті двері. Ми зразу ж висадили їх і ввійшли. Там сиділо п’ять чоловіків. Вони не чинили ніякого опору. Посеред кімнати стояв стіл, на ньому чемоданчик… Такий маленький чемоданчик…

— А що в ньому було?

— Маленькі скляні ампулки, запаковані у вату. Ми зразу побачили, що то морфій. Тоді ще білий порошок, без жодних написів. Комісар Бенке вирішив, що це кокаїн. Потім ми знайшли в спинці крісла гроші. Для чого вони їх ховали, не знаю. Хіба ж вони не розуміли, що ми…

— Добре… А вам нічого незвичайного не впало у вічі? Ви самі, особисто, ще чогось такого не помітили?

— Ви маєте на увазі чемодан чи арештованих?

— Ні, мене зараз цікавить головним чином те, що було знайдено.

Александер блискавично усе зважив. Це ж не рапорт, це справжній допит! Тільки б не виявити своєї тривоги. Старий нічого не знає, а то б він давно вже сказав!

— Помітив, пане криміналрат.

— Ну, ну?..

— Мені дали ті гроші перелічити, і я звернув увагу, що там було у десять-дванадцять разів більше, ніж коштує вміст чемоданчика на чорному ринку.

— Ви можете це так точно визначити?

— Я ж півроку служив у відділі наркотиків, пане криміналрат.

— Ах, так! Ну, а як ви це пояснюєте?

— Мабуть, у чемоданчику були тільки зразки, а насправді йшлося про значно більшу кількість. Отже, нашим дальшим завданням було встановити, де ж головна партія товару…