Начебто все гаразд — це випробуваний, так би мовити, довоєнний спосіб. Але біда в тому, що він надто повільний. Наші люди повинні бути дуже обережні. Не можна ж просто обходити підряд усі магазини і збувати нашу шахрайську продукцію, пробач за грубий вислів, — доктор Шерц злегка вклонився в бік Джонні Літта, той у відповідь кисло всміхнуся. — І потім наше лихо ще й у тому, що ми маємо тільки маленький плацдарм — Берлін. Ринок збуту надто обмежений. Дуже погано, коли всі операції проходять у полі зору одного й того ж поліцайпрезидіуму. А йти з нашими західними марками в східну зону — це занадто ризиковано. Можна було б вивозити їх у Західну Німеччину — в нашому ДКВ є тайник… Але ж там у нас немає органів збуту. А тут два чоловіки за день можуть збути щонайбільше триста марок, це ми вже точно встановили. Оскільки ж вони при цьому завжди мусять щось купувати і ще вимагають особливої надбавки за риск, чистий прибуток становить усього від ста двадцяти до ста п’ятдесяти марок на день. Для нас це майже ніщо. Ми могли б друкувати в двадцять разів більше, і…

— Так чому ти не пошлеш шістьох замість двох? — встряв Боббі Копш. — Берлін же великий!

Доктор Шерц вибачливо всміхнувся.

— Хоч я й сказав тільки-но, що як ринок збуту він для нас надто малий… але, якщо вже ти так хочеш, — звичайно, він великий. Проте, на жаль, він має також великий поліцейський апарат. У Берліні, щоб ти знав, є тисяча сорок працівників карного розшуку. А як ти гадаєш, що трапиться, коли два чи три сліди, на які натрапить відділ у справах фальшивомонетників, зійдуться в нас? Коротше кажучи, риск стає занадто великим. Тому я пропоную, щоб ми більше самі не займалися збутом.

Доповідач зробив паузу й оглянувся навколо. У високі вікна, на яких лежала тінь від абажура, зрідка стукотіли краплі дощу. Наближалася темна, безмісячна ніч. Час від часу в комині свистів вітер, роздмухуючи пригаслий вогонь. У саду потріскувало сухе гілля.

Джонні Літт, керівник фальшивомонетної секції, раптом схопився з місця. Його стілець загуркотів по підлозі. Двома велетенськими стрибками Літт досяг дверей, але по дорозі зачепився за шнур від лампи. В ту мить, коли він штовхнув двері, лампа з брязкотом упала і світло погасло. Чути було, як хтось прожогом біжить униз по сходах. В кімнаті війнуло сильним протягом, І важкі двері, грюкнувши, зачинились. В ту ж мить під стелею спалахнула яскрава люстра.

Присутні спантеличено дивились один на одного. Всі, крім доктора Шерца, який ввімкнув світло, мали в руках пістолети. Якобс перший сховав зброю і повернувся до Літта.

— Що сталось, Джонні?

— Я почув якийсь шурхіт за дверима і хотів подивитись, що там таке. Якби я не перекинув лампи, ми, напевне, зробили б цікаве відкриття. Ви ж чули, як воно бігло по сходах!

— Хто це «воно»? — спитав Боббі, але ніхто йому не відповів.

Бос підійшов до каміна і відчинив потайні дверцята в панелі. За ними був телефонний апарат. Якобс узяв трубку і покрутив ручку. Апарат був підключений до кільцевої системи, і тому, коли покрутити ручку, дзвонили всі внутрішні телефони на території гаража. Всього таких телефонів було дев’ять, і хоч не біля кожного з них сидів черговий, Якобс почув неймовірну мішанину голосів. Проте шеф швидко навів порядок:

— Черговий біля головного входу, відповідайте: хто-небудь проходив?

— За останні дві години ніхто, — відповів той.

— Черговий у парку, відповідайте: помітили що-небудь?

— Нічого.

— Посилити пильність! Усе.

Руді Якобс зачинив дверцята і повернувся на своє місце. Інші теж посідали. Від сліпучого світла люстри в кімнаті було якось незатишно.

Шеф заговорив перший:

— Я гадаю, що підслухував хтось із наших. Уль, ти завтра розслідуєш цю справу. А зараз давай далі… Чи, може, ще хто хоче щось сказати?

— Я хотів би зауважити… — сказав Літт. — Після сьогоднішніх подій цілком можливо, що це був хтось чужий.

Він вимовив це таким несміливим і тривожним тоном, що всі відразу ж зрозуміли: Джонні має на увазі поліцію. Доктор Шерц прикусив губу, щоб не всміхнутись. У Джонні зовсім розладналися нерви…

— Навряд, — коротко відрізав Якобс. — Тільки свій міг би непомітно пройти повз вартових. Завтра ми все з’ясуємо, Джонні. Уль, продовжуй, будь ласка!

Доктор Шерц зручніше вмостився в кріслі.

— Я багато не говоритиму, бо за годину в мене має бути нарада в іншому місці, досить важлива. Отже, ми прийшли до висновку, що збут банкнот для нас — марудна, рискована і невигідна справа. Тому я розпочав переговори з різними групами. Повинен сказати, що охочих збувати наші папірці знайти неважко. Якість твоєї роботи, Джонні… — він вклонився Літтові. — Але дуже важко знайти людину, яка давала б пристойний процент. Представник однієї групи, яка окопалась у французькому секторі, запропонував мені цілих п’ять процентів.

— Тобто, — занепокоєно перепитав Якобс, — ми даємо тисячу марок наших грошей, а він нам за них дає п’ятдесят справжніх?

— Тільки п’ятдесят? — повторив за ним Боббі.

— Абсолютно точно, — глузливо сказав доктор Шерц. — Я з задоволенням констатую, що правила обчислення процентів засвоєні й прийняті до вжитку всіма присутніми. Ну, п’ять процентів — це для нас, звичайно, надто мало. Бо якщо згадати, як дорого ми платимо за папір, скільки нам коштувало обладнання і скільки ми повинні щомісяця виплачувати оцьому добродієві, — він кивнув на Джонні Літта, — то стає ясно, що так ми далеко не заїдемо. Десять процентів — це наш прожитковий мінімум. Другий представник, який, за його словами, керує однією західнонімецькою організацією, — що було б для нас дуже приємно, — пропонував сім з половиною процентів. Оскільки я наполягав на десяти, він випросив у мене одну банкноту на пробу і пообіцяв прийти завтра. А тим часом він хоче порадитись з своїми колегами. Завтра о третій ми з ним зустрінемось у «Черепасі». Я сподіваюсь, що угоду буде укладено. Ви схвалюєте мої методи?

— Та добре, — сказав Якобс, — гляди тільки, будь обережний.

— Ну, щодо цього ми можемо бути цілком спокійні, — сказав Літт. — На Уля я покладаюсь, як на кам’яну гору. Коли він загримується, його не впізнають навіть найближчі друзі.

— Якщо вони в нього є, — злобно кинув Боббі Копш.

— Є, — відрізав доктор Шерц. — Добре, з цим питанням ми покінчили. — Він неспокійно глянув на годинник. — Хлопці, мені треба йти. У вас на черзі тема «Поліція». Я думаю, що тут ви й без мене обійдетесь. Моя порада: Ете Йордан повинен зникнути з Берліна. Хай їде в Західну Німеччину, може, вдасться знайти йому там роботу. Рано чи пізно його злапають, і він нас завалить.

— Якщо він зараз зникне, — заперечив бос, який за всяку ціну хотів зберегти свого спеціаліста по сейфах, — це збудить підозру поліції.

— Вона вже й так збуджена. Ну що ж, обміркуйте все ще раз як слід. Завтра побачимось.

Коли він уже відчинив двері, Боббі кинув йому вслід:

— Бажаємо тобі весело провести вечір з Рут!

Шеф несхвально похитав головою. Якобса не цікавило, чим займаються його компаньйони у вільний час; але він страшенно не любив, коли вони сварилися через приватні справи. Він сам не мав ніякого «особистого життя» і тому не міг зрозуміти такого, як він казав, «неподобства».

Двері за доктором Шерцом зачинились. Чути було, як риплять сходи під його ногами.

Доктор Едуард Горн, прощаючись учора з своїм другом, пообіцяв йому неодмінно прийти наступного вечора. На цей раз у Зіррінгауза був ще один гість — доктор Рудольф Крамер, берлінський адвокат.

Крамер, п’ятдесятирічний чоловік з іще густою темно-русою шевелюрою, був людина бувала й цікава в багатьох відношеннях. Поки що він майже не брав участі в розмові і тільки коли-не-коли кидав якусь репліку.

— Кажуть, що курси деяких акцій на нью-йоркській біржі падають, — сказав він. — Песимісти твердять, що, незважаючи на страшенну гонку озброєнь, уже помітні ознаки економічної кризи. Я не знаю — чи можна поділяти цю думку? Як ти гадаєш, Георге?