Ми повертались, і я думала, яким буде довгий цей вечір напередодні Нового року. Інтернету немає знову, в мене в ноутбуку лише «Англійський пацієнт» з непрочитаних книжок, а у темряві не поблукаєш. Не було б дощу і вітру, ми могли б поїхати в центр, подалі від цвинтарів і порожніх вулиць. Чи просто пошукали б море по шуму і запаху у своєму Гос-тепе. У Львові я чула про будинок біля моря і уявляла собі, що в новорічну ніч стоятиму на пляжі й слухатиму шум хвиль.

Але ми повернулись такі емоційно й фізично виснажені, що в нас не залишилось ні крихти новорічного пафосу. Я поклала сушитися куртку й черевики коло батареї, закуталася в коц і заплющила очі, бо час минає швидше з заплющеними очима. Мені не було добре. Мені навіть хвилину не було добре в Стамбулі у ці дні. Я перебувала у стані постійної тривоги, так як і п’ять років тому, коли вмирала моя мама, а дочка летіла з Америки через океан після кількамісячної відсутності, і я поїхала на день до Львова, щоб відчинити їй двері. Всі ті дні я не писала їй про бабусину хворобу. Тільки коли вона прилетіла в Бориспіль, зателефонувала і сказала, що сталось і до чого воно йде.

Томек на смартфоні господаря, який нам залишив його, щоб ми переглянули пошту, допоміг мені зайти на мій акаунт. Два листи, я тепер вже й не пам’ятаю від кого, і лист від Лани, яка повідомила, що з котами все гаразд і дівчата з Луганська залишаються на Новий рік у мене. Я уявляю собі, як хто зустрічає зараз чи не зустрічає Новий рік. Як завжди, звісно. Тільки в мене вперше за багато років щось змінилось. Я сиджу за великим круглим столом у чужій вітальні, хтось з нас позирає на мобільний. Однак, за розмовою ми проґавили 00.00, і чуємо тільки, як хтось вистрелив з ракети, і темне вікно на мить осяялось кольоровим блиском. І все. Потім мені розповідали дівчата, як стріляли на Сихові попри заборону, і як їм було неприємно й тривожно. Що вже казати про малих дітей з Донбасу, які ховаються під ліжко від кожного звуку, що нагадує постріл. Рік тому ми не могли цього уявити. Але я пригадую, як одного разу зранку не виявилось Інтернету, і ось я стою біля вікна, намагаючись вгадати новини по обличчях людей, і мене дуже напружує, що вони заклопотано розмовляють по телефону. І врешті я виходжу з хати раніше, ніж звичайно, щоб хоч щось дізнатись…

Турецька пташка сидить на столі, як же тепер без неї. Її легко сховати в жмені, вона в безпеці.

2015.

Я лягаю в ліжко, в моєму серці влягаються Стамбул, Ле Корбюзьє, барокова мечеть, схожа на дракона, маленька надія, що війна закінчиться швидко. Добраніч, пташечко Туреччино, добраніч, пташечко Україно.

Я прокинулась не від співу муедзина, а від того, що новий рік стукав дощем у шибку, а вітер торохкотів перевернутим човном. Нікуди я сьогодні не поїду. Не хочу більше мокнути. Як правило, я не виходжу в перший день року з дому. Намагаюсь провести цей день якнайтихіше.

Надворі коїлося щось несамовите, тупий біль у щоці відізвався: лишайся. І ще я подумала, нехай Томек і Лада не озираються сьогодні за мною, зроблю їм вихідний. Лада вважає, що поїздки треба максимально використовувати, намагатись побачити якнайбільше, але я інша — мені потрібні паузи. Посидіти десь на березі, помедитувати, наприклад, зробити так, щоб незнайоме місце було для мене, а не я для нього. Зупинитись.

Я хотіла, щоб цей день був трохи схожий на день у Львові. Проте я помилилась. І відчула, що щось буде не так, коли замкнула за Ладою й Томеком двері. Перші, другі й треті.

У будинку навпроти безперервно працював телевізор, перед яким сидів молодий чоловік. Сам. Може, в домі були його батьки, але дітей точно не було. Телевізор я не увімкнула б, навіть якби мене оселили у камері смертників і не дозволяли б ні писати, ні читати. Хоча я допускаю, що можна сидіти перед телевізором і думати щось своє, хоча невідомо, які думки прийдуть під впливом двадцять п’ятого кадру. Піти і розстріляти групу людей, наприклад.

Я витягла ноутбук, осиротілий без Інтернету, відкрила файл і написала робочу назву: Новий рік у Стамбулі, як собі запланувала. Я хотіла почати писати нову річ саме сьогодні. І написала сторінку, мотиваційну. Підсвідомо я хотіла виправдати своє перебування у Стамбулі. Але в той же час розуміла: те, що відбувалось у ці дні зі мною, матиме кармічні наслідки. Минулий рік — то був постійний стрес, і лише тепер стало помітно зміни. Тому варто було виїхати за межі України.

«Це можна було написати від третьої особи, щоб уникнути самоцензури, однак після деяких вагань я все ж буду розповідати від себе про останні дні цього нестерпно важкого 2014 року, фатального, трагічного, бурхливого. Надто багато епітетів можна підібрати до нього. Бувають роки, які нічим не примітні, коли тільки й чекаєш, щоб вийти з них і забути відразу ж. Бувають роки, яких могло б і не бути, які хотілося б замінити іншими, більш багатими на події. Нехай гірше, аби інше». Це я так думала тоді, тепер думаю по-іншому. В минулому часі й іншому просторі. Той рік я прожила не сама, я відчувала підтримку, я зрозуміла, що колективне несвідоме для мене стало важливішим, ніж моє особисте несвідоме. Але тепер все по-іншому, я наче відірвалась від колективного несвідомого і, попри первісний задум, не створюю документ часу, а відвойовую для себе дещо втрачений приватний простір.

Написавши сторінку, я відчуваю, що більше не треба писати. Можливо, це погана ідея ставати ось таким літописцем, що довіряє лише власним очам. Я зуміла б написати і повноцінний роман, де дія відбувалася б Стамбулі, де була б якась любовна інтрига, пригоди. О, скільки б прихильників я тоді б здобула! Написати, як українка зустрічає турка, чи знайома з ним по Інтернету, приїжджає до Стамбула, і він знайомить її з цим містом, друзями, родичами. Прокласти у такий спосіб міст між Туреччиною і Україною. Зробити добру справу. Чи написати щось пригодницьке, що почалося з антикварної крамниці. Ми бачили чимало антикварних крамниць, але заходити туди, не маючи грошей, було незручно. Тільки погляд ковзає по тих килимах, глеках із пташиними дзьобами. І немає навіть заздрості, чи мрії колись розбагатіти і купити собі щось старовинне. Та й уявляю, як турецький килим вкриється котячою шерстю. Єдиний раз у мені тенькнуло, коли побачила смугасті доріжки, такі були у нас вдома. Xідники їх називали. Точнісінько такі самі. Я робила на них свої перші кроки.

Уже не в цьому житті. Уже не в цьому. Я ніколи не комплексувала через бідність, тішуся з того, що маю. З книжок, з даху над головою, випадкового заробітку, того, що Лада теж виросла без цього комплексу.

Дощ трохи стих, але в мене вже починається хвороба. Я переконую себе, що зробила добре, залишившись вдома, викресливши цей день з подорожі. Бо я бачила вже все. Але ця чужа квартира, господарі якої живуть тут самі як гості, з мінімумом речей… Видно, що вони небагаті, не мають навіть машини, або воліють не витрачати гроші на бензин без потреби. І цей євроремонт не до порівняння з тим веселим хаосом, який ми мали в єрусалимському помешканні, де нічого не працювало без бою, щось протікало, вибухало, однак був свій шарм у тих нерівних стінах, круглому склепінні й випадковому наборі постільної білизни, надщерблених горнятках і поламаних стільцях. І мотузках для білизни у дворі, й квітах, які росли на всіх виступах сходів. А ця квартира нагадувала готельний номер зсередини, хоча зовні — дуже милий будиночок з соснами і туями довкола. В Ізраїлі мені імпонувало те, що під скромними оселями без жодних ознак цивілізованої архітектури тулились квіти, деревця у вазонках, обов'язково лимон, апельсин чи гранат біля огорожі, латочка пахучих трав. Тут же все намагались вкрити каменем. Поруч був сучасний котедж з геть забетонованим подвір’ям, на якому стояли авто мешканців. Країна, в якій дуже бояться забруднити взуття, де всі ховаються у своїх мушлях, залишаючи чистісінькі черевики за порогом, як якийсь комплекс вини.

У нас теж є такі перфекціоністи в Галичині, яким здається, що стандарт краще, ніж індивідуальність. Гігантський плазмовий телевізор, шкіряні дивани, вся побутова техніка, ґаджети і дороге взуття — вище того вони ніколи не виростуть. Їм неважливо, чи гарний краєвид за вікном, чи ні. Тому я почувала себе так незатишно. Наче хтось ходив слідом за мною й стирав мої відбитки пальців, а потім, коли я піду, ще й продезинфікував усе, до чого я торкалась. Тому я не люблю ходити до таких людей в гості.