Я повірила, що літак приземлився у Стамбулі, а не в Греції, наприклад. Було темно, світилися вивіски космополітичних крамниць. І так всю дорогу, майже годину. Потім ми вийшли. Господар, молодий хлопець, повів нас через якісь перехрестя, пішохідний міст, кудись угору, і це теж було довго. І довго було кожного дня, зважаючи на пориви вітру, дощ і холод. Будинок, в якому ми оселились, був стандартним всередині — з євроремонтом, гладенькими стінами, не такими живими, як в Єрусалимі, з опуклостями, сходами, двориком, де можна було сидіти посеред ночі й дивитись на зірки.

Таке помешкання часто зустрінеш у Львові чи Києві, геть позбавлене індивідуальності, призначене для того, щоб його орендувати на короткий час. По дорозі виявилося, що Томек збрехав, ніби Лада його сестра, щоб уникнути зайвих балачок. Нас зустріли батьки того хлопця, попередили, щоб ми визувались перед дверима, бо такий у них звичай. У нас теж такий звичай. Раніше до нашої сусідки приходили люди і визувались у спільному коридорі, і я наштовхувалась на чужі мешти. Але у нас так роблять, щоб не приносити реальний бруд з вулиці, а тут — ментальний. Різниця велика.

Господарі залишили нам ще теплий пиріг у духовці і тихо пішли. Мене охопило почуття туги за Львовом, де я встановлюю сама правила і дуже не люблю надмірної вихованості, якою мене тролять у гостях, через що так не люблю ходити до когось. Завтра ця капсула відчиниться, і я вирушу на пошуки справжнього Стамбула.

Сон розтинає світанок співом муедзина, що співає наче ангел. Я багато разів чула спів муедзинів у Єрусалимі, що долинав і в єврейські квартали. Люди часом живуть ціле життя і жодного разу не чують нічого подібного. Іноді цей голос схожий на жіночий, іноді в ньому бринять чоловічі нотки. Муедзин, що підіймається вузькими сходами на вершину вежі, не має статі. Він не є людиною, а Голосом. В моєму житті були моменти, коли я чула музику, але вона була або приглушеною, або як цілий симфонічний оркестр. Перша хотіла виманити мене у ніч, друга виманити у смерть. Був ще спів птаха серед ночі, після похорону тата, найстрашнішого похорону в моєму житті, посеред літа, в спеку. Я спала сама в кімнаті і чула, як співає птах серед ночі. Через кілька років в Дрогобичі я почула той самий спів від папуги у зоомагазині. Папуга повторював пісню духів, яку, мабуть, почув серед ночі. Той самий ритм — монотонний. Папуга, великий зелений ара, розгойдувався на перекладині, заплющивши очі. Крамниця ще була зачинена, люди йшли до роботи, і я разом з ними.

Чому в моєму житті так багато смерті, потойбічного? Мама казала, що у сім місяців я ледь не померла від запалення легень. Вона часто мені про це розповідала. То був найбільший стрес у її житті. Мене тоді дивом врятували, знайшовши ліки. Мабуть, частина моєї душі так і залишилась в тіні смерті, її прищемило дверима, і час від часу вона проситься, щоб ті двері відчинили. Проситься музикою — трагічною і нелюдською. Може, в моїй душі є частка мого старшого брата, який не народився, мама втратила його на п’ятому місяці? І то проситься він? Мені бракує брата. Він би захищав мене, я знаю.

Я ще засинаю на трохи. Взимку я прокидаюсь тоді, коли розвиднюється. Я дуже не люблю виходити в темряві з дому. Це неправильно — виходити з дому вночі. Ритм сільського життя, коли працюють цілий світловий день, взимку менше, влітку більше. Встають і лягають разом з сонцем, як птахи та інші істоти, окрім нічних. Бо в темряві так легко загубитись і не знайти дверей.

За вікном падає дощ. Дерева, яких я не знаю, здається, кипарис і сосна, ростуть у землі, що вузенькою облямівкою оточує будинок, бо попід фундамент — бетонна доріжка. На мокрій терасі пластиковий столик, на ньому складено крісла, а збоку — легкий човник. Коли я їхала сюди, то уявляла будинок на березі моря. Воно тут недалеко, але оскаженіла погода так і не дала змоги побачити море в цьому районі. Це — азіатська частина, Гос-тепе.

У нас нема парасоль. І купувати немає сенсу, бо пориви вітру миттю їх поламають на вулицях-коридорах, пішохідних мостах і пагорбах. Дощ, який падав чотири дні, майже безперервно, знищив запахи, змив кольори, ізолював мене від самого Стамбула, помістивши в неповоротку капсулу, яка існувала автономно, продовжуючи жити так, ніби не покидала Львова. Навіть якщо не було дощу, він все одно був. Люди купували одноразові парасолі з прозорого поліетилену, а потім, поламані, викидали в урни. Зі всіх урн стирчали поламані парасольки. Їх не носили в ремонт, не ремонтували самотужки, мабуть, не оплакували їхню смерть, і не забирали з собою до хати вітрила, що вже не напнуться, сховавши про всяк випадок, а раптом на щось згодиться. Цивілізований світ влаштовує смітники за домом, бідний світ — у себе в хаті. Але є ще інший світ, в якого нічого немає, нічогісінько, де споживають їжу раз у три дні. Я читала колись про одного африканця, який навіть не мав клаптика паперу, щоб написати листа, і написав його на листку з дерева. Лист в ООН. Я сама часом не мала грошей на конверт. Іноді втікачі роздягаються догола і йдуть, щоб ніхто не вбив їх за шматок тканини, намотаний на стегнах.

У метро намагаюся дивитися на стіну вагона, а не у темне скло. Не люблю свого відображення. Я наче живу в позиченому тілі й тому завжди хотіла його покинути якнайшвидше. Дзеркала, темні і світлі, кажуть мені: ти просто заблукала. Твоя душа несумісна з матеріальною оболонкою. Ти завжди це знала і ніколи не боялася смерті. Так, я пам’ятаю, що сьогодні 29 грудня, день маминої смерті. Під час агонії її руки хапали мої руки, вона не могла говорити, то був рефлекс, я знаю, але здавалось, що вона хоче забрати мене з собою, мене — найбільше. Я чомусь думаю, що мама розуміла, що мені не треба було з’являтись на цей світ тоді, може, згодом. Але це не можна пояснити словами. Навіть я, начебто досвідчена в мистецтві вираження думок через образи і слова, не змогла б цього зробити. Хоча б для себе, бо непомітно, але стрімко я віддаляюсь від того, що називають літературою. Хай керує доля, як їй заманеться, доки дощова вода не змиє згадку про мене у стоки.

Доля привела мене у Стамбул, десакралізований, спершу потурчений, а потім європеїзований. Власне, Європа вже перестала розвиватись. Тепер уже не присмерк, а пізній вечір, коли ще не сплять, але вже замкнули вхідні двері і ввімкнули сигналізацію. Але це легко змінити — господарі надто сподіваються на сигналізацію і замки. Вони абсолютно безпорадні перед нападниками, про що свідчать трилери і фільми жахів. Я б поводила себе по-іншому, не метушилась, не перебігала б з кімнати в кімнату, а вилізла б через вікно. Видно, ті люди, що стають жертвами у власному домі, просто цього не знають. Я розумію, що це вимоги жанру — опинитись у пастці, але подібні фільми свідчать про підсвідомий страх, що комфорт і статус пересічних європейців та американців створений коштом третіх країн. Бо матерії у світі не стає ні більше, ні менше, вона просто розподілена нерівно, що неминуче закінчується війною. Я вже рік живу в обнімку з ноутбуком й іноді заздрю мертвим. Старі цвинтарі викликають у мені почуття примирення. Але коли надто довго там блукаєш, то відчуваєш, як тебе кличуть до себе ті, хто не хотів помирати, але помер.

Лада сказала, що на другій гілці метро, куди ми пересіли, будемо їхати під Босфором. Якби не сказала, то я б і не знала. Тунелі, що під водою, що під землею виглядають однаково.

Айя-Софія, про яку мені розповідали з таким трепетом, як про Гріб Господній, виринула перед очима, як тільки ми вийшли з метро. Треба було тільки перетнути пагорб, спуститися з нього і вийти на колишній античний іподром. Оголена цегла стін, якесь кафе неподалік. Одне слово, туристичне серце Стамбула. Я бачила величезні черги іноземців до кас, а тоді — до входу. Якби я була сама, то без проблем подолала б туристичні стереотипи, що треба побачити те і те, але я не була сама. Втім, я не шкодую, що нам довелось пройти через черги, металеві детектори і контроль. Дощ ставав дедалі сильніший, все довкола було сіро-жовте. Я знаю, що мене врешті погубить — депресія. Як і мою маму, що досі, через п’ять років після смерті, не знайшла спокою.