А зараз я сиджу на лавці, вимучена невралгією, депресією, і думаю про паралельні реальності. В одній них я залишилась у Львові і не захворіла. В іншій — бреду, заливаючись слізьми, спаливши усі мости, вздовж моря під пронизливим вітром. У ще іншій йду містом яке не закінчиться навіть тоді, коли я впаду від утоми й помру. В ще іншій — сиджу на лавці, чекаючи, поки повернуться Лада з Томеком. Багатий вибір… Всі ці реальності відстають або випереджають, може, в одній я вже мертва, в іншій виходжу з депресії. Я хотіла про це поговорити з Павлом, але не могла чітко сформулювати питання і боялась, що про це він написав у якій зі своїх статей, а я не звернула уваги.

Я переклала його роман «День останній, день перший», про те, як люди зникають за гріхи свої по всьому світі. Не з власної волі, а за велінням Бога, бо не судіть себе самі. Ні когось, ні себе. А зникнути з власної волі, не залишивши сліду? Ніби мене ніколи не було. І все це, щоб не порушити лад у цьому світі, який завжди сприймав мене з недовірою, а часом з неприхованою ворожістю. І саме в Єрусалимі я не відчувала себе чужою. Хоч вперше приїхала туди взимку і теж мерзла, впізнавала типи облич, ті самі, що у Львові, може, тому. А тут вони зовсім інші. І мені нестерпно хочеться притулитись до теплого жовтуватого каміння, з якого побудоване місто Єрусалим, де ніхто не почуває себе самотнім, де кожен починає усвідомлювати себе дитиною Бога. А отже, ми — брати і сестри.

Мене огортає любов, змішана з жалістю, до цих двох блідих дітей, що вийшли зі злиднів 90-х і йдуть попереду, тримаючись за руки. Але це вони подарували мені Єрусалим, і тепер Стамбул, де я хочу вже не загубитись, а пропасти навіки, бо не хочу більше дивитись, як на обрії визріває буря, і шанс, що вона розсмокчеться, мізерний. (Цей постійний гул уже в мене у голові, і коли я опиняюся в нашому тимчасовому притулку, то тамтешня тиша видається мені мертвотною, цвинтарною.)

Ми прилаштовуємося в кінець довжелезної черги до мечеті, правда, вона рухається швидко, але не уявляю, скільки людей може там вміститися, їх тут тисячі. І мусульман серед них мало. За металевою огорожею вузький коридор і будка, де перевіряють жінок на відповідність дрескоду. У Хевроні мене змусили накинути плащ, бо в Махпелу не можна в штанах. У Стамбулі головне — вкрити голову, тут роздають хустки. Якась безмежна незворушність у цих турків. Біля сходів шаленіє великий жовтий пес, гавкає на туристів, доки один з охоронців не забирає його. Пес виривається, але охоронець не сердиться на нього. Пес молодий, як можна на нього сердитись. Оце єдиний момент за півдня, від якого мене трохи попустило. А вся ця черга не має жодного сенсу. Чужі святині я люблю споглядати, коли там порожньо, коли там бринить дух молитви.

Визутися, запхати черевики у пакет, пройти через металодетектор, проштовхатись у двері — нарешті! Мета досягнута.

Туристи і жінки у загоні, посередині з десяток віруючих припали до підлоги. На них дивляться як на диких звірів у зоопарку туристи. Хоча усе навпаки. Всі фоткаються, знімають відео. Всі туристи світу — однакові. У Святій Софії хоч менше людей було. Тут страшенна тіснота. Блідо-блакитні стіни — сама ніжність і чистота. Так шкода, що це все перетворили на дешевий атракціон.

Я знову сиджу сама на якомусь майданчику, де колись стояв дім, а зараз кілька лавок. Вулиця килимів. Вони дуже гарні, великі й маленькі, я навіть могла б при бажанні купити собі щось крихітне, але навіщо? Я не вмію читати ці символи, і нема гарантії, що це символи, а не їхня імітація. В мені знову все застигає. Місце, де так багато людей і так мало життя. Нема нічого гіршого, ніж знаходитись там, коли в тебе на душі чорно й пусто.

Думки про самогубство, втечу — це спроба вирвати одним махом із себе клубок болю, разом із серцем. Проте інстинкт самозахисту не дозволяє цього робити. Звірі не накладають на себе лапи, хоча птахи часом розбиваються, втративши пару, одну на все життя. Я озирнулась за втраченою свободою, найвищим проявом якої є право на власні життя і смерть, і дозволили трохи розтопитись отій крижині в грудях. Може, через того молодого дурного пса, якого ніхто не копав і садовив на ланцюг. Може, через те, що в будинку навпроти стояли фанерні будиночки для котів. Чорна тінь відступила. Чи це була тінь моєї матері, чи почуття провини за те, що я існую в цьому світі всупереч його бажанню — не знаю. Але ми нарешті пішли з цього туристичного кубла на ринок. («В Цареграді на риночку ой п’є Байда, мед-горілочку»). Ринок спецій.

— Давно би так, — пробурчала я.

У Єрусалимі ми мешкали біля знаменитого базару Махана-Єгуда, такого галасливого, демократичного, де справжніми аристократами були торговці халвою, найдорожчим товаром, однак цей був архітектурною пам’яткою, і називали його Базаром спецій. Втім, зараз він теж був переповнений. Ми пропливли критим тунелем повз естетично розкладений товар у такому щільному натовпі, що не можна було зупинитись. Але тут продавались речі не на кожен день і тривалого зберігання: сушені, в’ялені, спресовані, невідомого призначення. І зовсім мало овочів і фруктів, зрештою, всюди вибір овочів і фруктів був невеликий. Я пригадую, як у Святому місті в лютому двоє хлопців продавали свіжі полуниці, дерли горлянки так, що вуха закладало, і я не втрималась від спокуси — купила. І ми їли їх на дахах, звідки видно було захід сонця.

Лада з Томеком були в Туреччині вперше і не знали, що тут добре і що воно взагалі таке. Дивно, але навіть тут я не відчувала запахів, може, море вбирало всі запахи, як волога ганчірка. Може, справа була в мені. То не був Стамбул троянд і тюльпанів, шербету і теплих коржів. То був Стамбул авто і бруківок, старих потворних мурів і якісної шкіри, нових, наче відполірованих, мечетей.

У крамниці, що була збоку, я купила собі теплий темно-синій шалик з довгим ворсом, і моя бідна голова нарешті відчула тепло. Жінку легко втішити. Але ще більше я втішилась, коли побачила міст через Босфор і на ньому повно рибалок з вудками. О, як я хотіла перейти Босфор! Міст — це щось особливе. Мені часто снився наш старий міст через Бистрицю, дерев’яний, чорний від смоли, по якому вже не їздили коні, було повно дір, але він витримував усі літні повені. Мені снилось, як я доходжу до його кінця, а там — розмитий берег і внизу вирує вода, і я все намагаюсь знайти спосіб переправитись, але врешті прокидаюсь.

Може, все лихе залишається на тому березі, бо мости раніше освячували? Я вірю в такі речі. Внизу біля мосту на набережній смажили рибу на грилі, але я лише проковтнула слину, бо спускатися туди не було коли. Міст — важливіший.

Такий простий, без витребеньок, міст, на якому до перил не можна було підійти, бо всюди стояли рибалки. З обох боків. Навіть кілька жінок, запнутих хустками. Снували катери, пороми, ріка аж кишіла ними. Тут справді ловилося. Ходили торговці з чаєм і наживкою, походжали вгодовані коти, якийсь індіанець грав на гітарі, але крізь шум його не було чути. Добре людині. Замість того, щоб гнути спину на плантації полуниць в Каліфорнії, він собі подорожує. Я завжди захоплювалась вуличними музикантами. Бідні студенти з консерваторії у Львові теж не гребують цим ремеслом, щоб вижити. Індіанець у пір’ястому головному уборі виглядав вельми екзотично серед рибалок, що звісили довгі вудлища і явно не слухали музиканта. Моя циганська душа тягнеться до музик, мандрівних крамарів, дервішів, самотніх прочан не від світа сього. Колись на одному літературному сайті я надибала розповідь чоловіка, що сам подорожує по Уралу, місяцями. Ночі в покинутих будинках, темрява, холод — від його розповіді віяло справжньою самотністю людини, яка шукає собі смерті, але кожного разу її уникає завдяки інстинкту життя. Я знаю, як можна стати таким, я щойно була такою, але поволі чари життя повертають мене до теплого жовтого світла, і темно-синій шалик як котик тулиться до моєї хворої щоки.

До кави у кафе в Галаті подають квадратик рахат-лукуму. Я віддаю його Ладі, бо вона п’є з Томеком американо. На другому поверсі тісно, але тепло, таке відчуття, наче я у Львові в «Галці», всі студенти теж п’ють американо, бо воно сьогодні зі знижкою. В торбі у мене брязкають сувеніри, що я купила на цій вулиці, бо післязавтра — додому. Мене взагалі обтяжує ця звичка везти усім подарунки, але я знаю, що більшість людей не мають змоги поїхати. Не лише тому, що у них нема грошей, просто наші люди не звикли подорожувати, щоб побачити нові землі. Вони знайдуть безліч причин не побачити моря, чи гір, чи пустелі. Для них закордон — це місце, де заробляють гроші, а не витрачають. І тих грошей завжди мало, чого не скажеш про нас, хто вдома: скільки є, стільки є. Колись я теж вдихала пахощі чужих країв від подарованих дрібничок, доки сама не вирушила у мандри. І ніколи не шкодувала за витраченими не на ремонт чи дорогі лахи грошима.