— Ти хочеш піти в Музей дервішів? — питає Лада.

Переглядаючи недавно сайти, присвячені Стамбулу, я зрозуміла, що побачила лише крихітну частину величезного міста, яке висотало із провінцій все найефектніше. Палаци, фортеці, музейні комплекси, сади, парки — ми не відчули ні величі Другого Риму, ні величі Османської імперії. Ми наче підсвідомо уникали чогось пафосного, надмірного, офіційного, пливли супроти течії, бо хотіли насамперед відчути Стамбул, ритм життя, що триває вже три тисячі років.

Як велося дервішам, кожен з яких намагався дорівнятись до Меджнуна, у Стамбулі? Який танцював, розкинувши руки, кружляв, закручуючись, наче спіраль, під суфійську музику. Тут на кожному лотку з сувенірами фаянсові фігурки танцюючих дервішів, а кожного дня в музеї о 5 годині дня — танці дервішів. Вхід — 40 лір. У білих халатах з широкими полами вони танцюють для туристів, як болгари танцюють на жаринах. Популяризують культуру, що вже, напевно, не існує в чистому вигляді. А може, якби я поїхала в Узбекистан чи Таджикистан, чи в якусь арабську країну, то зустріла б справжніх дервішів, виснажених молитвами, з ногами, вкритими виразками, і повірила б, що вони шаленіють у певну пору року під небом, рясно всіяним зорями, витоптуючи пісок десь у пустелі. Одержимі небесно любов’ю. Андалузький поет Ібн Хазм (994—1064) у книзі «Намисто голубки» написав, що земна любов схожа на сніг у жмені: спершу він пече, як вогонь, а потім тане, перетворюючись на воду. Я колись написала есе «Сніг у жмені». Про те, що справжня любов понад мораллю, тому їй не місце серед людей. Кохання між чоловіком і жінкою — це як зблиск леза ножа при сяйві місяця не більше. Любов небезпечна, лиха, егоїстична на землі, але на небі вона благодатна. Такий парадокс. Навіть коли я дивлюсь танці дервішів на відео, то відчуваю, що сама ніби поринаю в транс і опиняюся в іншій реальності. Я вже нічого не прошу від життя, у мене все є.

Музей був порожній. Вздовж вузького проходу розташувалися зали-ніші, які не було чим наповнити, бо яке майно у дервішів: халат, шапка, миска, флейта. Існує така порода людей, які наче птахи. Але ніхто з них не прагне так возз’єднатися з Богом, як дервіші. «Убиті птахи завше падають Богові в руки», — написала я двадцять років тому.

Панувала мертва тиша. Наприкінці проходу за столом сидів огрядний охоронець, а за ним були замкнені двері, куди ж вони вели? Мене чогось це стривожило. Адже довкола були речі мертвих людей, які вже не грали на флейтах і бубнах, не танцювали. Так ніби вони залишили всі ці речі й такими, як породила їх мати, вийшли через ці двері. Мене тягнуло туди. Напевно, для того й посадили охоронця, щоб він не дозволив відчинити ці двері.

Я тихенько вийшла, щоб посидіти надворі. З одного боку був цвинтар — круглі стовпці, увінчані шапками, а з іншого круглий майданчик, там, певно, танцювали. Фонтан з водою для вмивання, в якому якийсь чоловік мив руки, не знаю, куди він потім подівся, бо я пішла до дерев, вкритих помаранчами, нереально красивими, але справжніми. Тут же крутилось кілька котів. Як добре, що не паде дощ, хоч і не дуже тепло. На одному надгробку сидів сірий котяра і вмивався, а поруч були дві усипальниці святих. Прийшло двоє молодих хлопців з торбами, я так і не могла второпати, хто вони, торговці чи прочани. Вони порились у своїх картатих торбах і пішли. Видно, були вже тут не вперше і їх пустили без квитків. Тут, серед тих вузьких вуличок, що збігають вниз, нема навіть де присісти, а хідники такі вузькі, що весь час доводиться переходити на проїжджу частину. І музей був гарним місцем, де можна було відгородитись на час від світу. Навіть взимку.

Ця біла одежа, не можу розпрощатися з дервішами, кольору жалоби, а шапка-стовпчик — надгробний камінь. Той самий танець смерті, що у середньовічній Європі, але яка глибока різниця! Суфійський танець — це звільнення від плоті, шлях до Бога, який кожен долає наодинці, а не процесія мерців, яких веде скелет, глузуючи над життям. Яке не є те життя, але воно схоже на квітку, що завше буде тягнутися до сонечка, і тому викликає зворушення у невинних своїх проявах.

Вони починають танець з того, що виходять у чорній одежі й скидають її, щоб постати у білій. Колись у найчорнішу ніч в моєму житті я побачила коло свого ліжка ангела в білій одежі, тобто сам край його одежі. Вона була важка, з твердими складками, і тріпотіла, хоч в кімнаті не було вітру. А той білий мур із золотими дверима, що вели до Притулку… Так прокладався мій шлях на Схід через чудесні видіння, у світ, де можна сидіти цілий день на порозі вбогої хатини і ніколи не нудитись, де цінують прості речі — воду і хліб, де культура розвивається зовсім не в той бік, що культура західного світу, від якої я намагаюсь втекти. Власне, більше від західної цивілізації, ніж від культури. Я розумію тепер Германа Гессе і Селінджера, хоч вони жили у ще менш-більш стерпному світі, якщо порівняти його теперішнім.

Десь в тих крутезних вуличках, схожих на гірські стежини, що уривались над прірвою, або закінчувались глухим кутом, був Музей сефардів у колишній синагозі, і ми його довго не могли знайти. Тобто Томек з Ладою, бо я витріщалась на вулицю з електротоварами, що спокійно сусідила собі з туристичною Галатою. Вулиця нагадувала темно-сіру ущелину, куди не зазирає сонце, і весь товар — кабелі, інструменти, — був напоказ, і до болю знайомий, бо я таке купую собі на господарку. Ми зійшли вниз, потім піднялись вгору і нарешті знайшли синагогу, затиснуту між будинками, перед якою був справжній блокпост. У нас взяли паспорти, просканували, лише тоді дозволили купити квитки. Фактично, за годину мав початися шабат, тож ми ледве встигли. Сефарди, хто не знає, це євреї, що втекли від переслідувань ще в XV столітті з Португалії та Іспанії. То був дивний музей, дуже світський. Такі робили колись по наших церквах, називаючи їх краєзнавчими. У нас в селі теж такий був. На першому поверсі були костюми й побут, а потім власне сама синагога з ґалереєю угорі. Стенди, як по наших музеях, — копії світлин, все якесь заполітизоване з реверансами у бік турецької влади. Я згадала собі Цфат, синє місто у Галилеї, з такими самими крутими вуличками й синагогами, вмонтованими між будинками, з яких лише одна не була відновлена і лежала в руїнах — Львівська. Ми дуже довго її шукали, нарешті Лада спитала якогось рабина. І той ґранат над прірвою, де був єврейський цвинтар, з потрісканими від спеки плодами, що наче показували зуби. І повно мистецьких ґалерей, розрахованих на туристів. Містика Цфату була надійно схована в плодах ґраната, в сліпучих краєвидах пустелі, блакитних стінах. В нігунах, що так нагадують суфійські співи, бо це все — Схід. І цей європеїзований музей — не для людей з вулиці, а спосіб заповнити безлюдність синагоги. У Стамбулі чимало синагог.

Тепер я згадала нещасного лже-месію Шабтая Цві, чиї справжні нещастя почались у Стамбулі, де він був фактично в ув’язненні. Можливо, він бував у цій синагозі, чи проходив поряд, бо коли він прийняв іслам, то євреї його зненавиділи. Тільки найбільш ревні його послідовники вважали, що іслам прийняла його тінь, а сам він пішов на небо. Власне, їхав Шабтай на зустріч з турецьким султаном, а потрапив до в’язниці. І їхав він у Стамбул через Цфат. Султан під тиском змусив його прийняти іслам, і це навернення не є істинним чи щирим. До того ж, змушені перемінити віру, євреї все одно сповідували батьківську потай, вели подвійний спосіб життя. Трапилось це 1666 року, не дивно, що Шабтай Цві так усіх налякав: і християн, і мусульман, і юдеїв.

Я народилась, як і Шабтай Цві, 9 ава, в найстрашніший день єврейського календаря — Судний день. Єрусалим, Цфат, Стамбул. Доля привела мене до них саме у тій послідовності, що й Шабтая Цві. Коли я милувалась із ґалереї побляклими розписами синагоги, у моїй свідомості укладались вже візерунки. Дозволяти, щоб речі на тебе діяли, — це велика втіха. Ти не мусиш нічого робити. Примус до пізнання — це як насильницьке потурчення чи охристиянення. Душу не навчиш вірі, віра осягається, коли ти дозволяєш їй проникати в себе світлом, візерунком, музикою. Коли я слухаю нігун, я відчуваю чар юдаїзму, суфійська музика входить у моє серце так само, як у серце мусульманина, вірменські духовні пісні я відчуваю як вірменка, а «Реве та стогне Дніпр широкий» для мене є сакральним співом. Слова не мають значення, вони вторинні, музика — первинна, бо вона відроджує в душі гармонію Всесвіту. Музика здатна подолати хаос. Так сурми колись змусили впасти мури Єрихону.