Невдовзі мала починатися молитва, і ми піднялися на відкритий пагорб. Томек хотів побачити сучасну мечеть. Нас продувало немилосердно, організм вже не мав сили боротися з холодом і вогкістю. Мечеть 2009 року, Шакірін, нагадувала кришталеву чашу, і підлога була в ній холодна. Невідомо звідки взялось троє дуже високих чоловіків. Лада казала, ніби вони перед тим слухали муллу, але мені здалося, що то були мафіозі, бо розмовляли вони італійською, і обличчя в них були дуже напружені. І ввійшли вони через вхідні двері. Вони почали все фотографувати, без жодних церемоній, хоча я навіть не наважилася б витягти фотоапарат, підійшли впритул до найсвятішої частини. Вони ледь не торкались канделябрів. Пихаті, зарозумілі обличчя, від них віяло ще більшим холодом. Мені здавалось, що це сон, настільки неприродним і брутальним було це вторгнення, і ніхто не посмів би його зупинити. Вони могли вихопити з-під дорогих тонких курток зброю і почати стріляти по скляних стінах. Чи це мені так здалося, може, Лада з Томеком їх не бачать? Найлагідніше, що я могла сказати про цих людей: «дуже неприємні». Хоч вони були як мстиві демони пекла. Як їх впустили сюди? Як вони самі посміли сюди прийти? Одне слово, у мене параноя. Навіть на мою розвинену уяву то було б забагато. Туристи — розслаблені, а ці якісь надто напружені.
Ми того дня зайшли в крихітне кафе, єдине, що трапилось за кілька годин, відколи нас провадив гід з Томекового смартфона. Я відчула, що в мене починається невралгія, що ж, я подбала про ліки. Ще тупий біль, що розвинувся за два дні у пекельні напади гострого від найменшої переміни повітря. Я уявила собі, як доведеться йти від метро до нашого помешкання: різкий вітер, дощ в обличчя, жалібні голоси жебраків, що сидять скраю дороги у темряві, невмовкаючий гул моря і машин, по сходах вгору, по сходах вниз…
На стіні у кафе плаский телевізор з ідіотським шоу. Боже, які дебіли таке дивляться? Абсолютний нуль інтелекту, не треба знати й турецької мови, щоб це зрозуміти. Але, як не дивно, навіть у такому нетуристичному закутку розуміють англійську. Від дверей тягне, столик маленький, моя шматяна торбина важка від води, і я не знаю де її подіти. Заходять місцеві, купують якісь булки чи пиріжки і швидко зникають.
Ми створили собі культ Нового року замість колись забороненого Різдва і досі не можемо уявити, що в інших країнах не вважають обов’язковим збиратися за столом і дивитися привітання президента, і стежити, як стрілка перетне поділку 12. І ці ідіотські питання: «А де ти будеш зустрічати Новий рік?» Головне, щоб не самотою. Раніше Лада комплексувала, що йде до друзів: як ти будеш сама, мамо. Я так боюсь родинної диктатури, донечко, — разом потрібно бути не на свята, вигадані, щоб заробити на них гроші, а в горі і в радості.
Але подібно, мені не доведеться цього року проспати Новий рік. І, помітивши поруч крамничку, я кажу, що треба купити вина. Біс з ним, посиджу вже до 12-ї. Маю підозру, що Лада з Томеком теж уже охололи до цього свята, тим більше на Заході заведено всі ресурси кидати на Різдво, на Новий рік уже нічого не залишається. Купуємо біле вино, турецьке. Я б уже їхала геть. Що ж, ми побачили Стамбул без прикрас, це вже добре. Якби не дощ і холод, побачили би значно більше. Однак Томек відчуває моє приховане розчарування, бо чогось бракує у цьому дні, якогось зблиску. Про диво я вже не кажу. Минулися часи сподівання на диво ззовні. Я не знаю, що відбувається вдома у Львові, чи на фронті. Мені всі ці дні доводиться боротися з власним сумлінням, хоч ця поїздка повернеться мені сторицею, як і кожна, бо я створюю свою карту світу.
Томек каже, що ми зараз підемо до барокової мечеті Аязма, правда, закинутої. Ми знову піднімаємось догори і через якийсь час впираємось у дерев’яний глухий паркан, яким зазвичай обгороджують аварійні будівлі. Треба відійти назад, задерти догори голову, щоб побачити мечеть, яку планують відбудувати, але, видно, немає коштів. Це не скляна чаша, не сльоза Аллаха, це — Дракон. Від нього лине потужний заклик, глухий спротив, невдоволення, прокляття. Я все це чую і піддаюсь гіпнозу, мені хочеться так стояти і дивитись до кінця життя і перетворитись на один з тих непоказних будинків, що мокнуть під дощем, холодні зверху, теплі всередині. Мене всередині просто пече, повно диму й вогню, який я не можу видихнути так само, як цей дракон. Нас тільки двоє. Я стаю на другий бік, намагаюсь сфотографувати, може, мені колись це фото допоможе в житті, але мечеть не влазить у кадр, дощ заливає очі. Так виглядає кінець світу: як ця закинута мечеть серед колючих чагарників і кволих дерев, що, однак, можуть вибрати тобі очі.
Доганяючи Ладу й Томека, кажу:
— Я вже бачила у Стамбулі все. Я можу повертатись назад.
Вони трохи розгублюються спершу, а тоді сміються.
— Ви нічого не розумієте.
Вони надто молоді, щоб бажати десь залишитись. Вони хочуть просто йти вперед, побачити якнайбільше. А я маю на увазі те, що ніщо мене більше не вразить у Стамбулі, ніж ця барокова занедбана мечеть, бо з нею у мене встановився містичний зв’язок. В одну мить, і вона мене вже не відпустить, і я її також. Більше нам ніхто не потрібен.
Зразу за мечеттю був скверик з дитячим майданчиком, що впирався просто у рештки старого муру. Я сховалась в хатинці, Лада з Томеком не ховались, мокнучи з якимось впертим мазохізмом. Я там постояла, збираючись з думками. Я так завжди роблю, коли побачу щось вражаюче. Три тисячі мечетей у Стамбулі, всі нові чи оновлені, лише ця… Так дивно. У нас багато покинутих, зруйнованих храмів, але тут… Якби я потрапила досередини, чи сильнішими були б мої відчуття? Можливо, аж занадто. Та якби я була тут сама, то спробувала б знайти якусь дірку, прохід, але діти виглядали надто втомленими. Я пішла за ними, озирнулась раз-другий. Я більш ніколи це не побачу.
То, власне, була кульмінація, як потім воно виявилось. Заради цього варто було взяти заощаджені гроші й податись до Стамбула, використавши останній шанс перед великою війною. Хоча я всіма силами пручалася, не вірила, що війна буде тривала і тяжка. Як оті, про які я читала.
По суті, перебувати на пограниччі війни і миру тяжче, ніж з головою зануритись у саму війну. Надія не лише посилює, а й завдає підступного удару в найнесподіваніший момент. Мені весь час крутиться в голові: живі будуть заздрити мертвим.
Весь день ми наштовхувались на цвинтарі, крихітні, геть закинуті і менш-більш доглянуті. Мертві тут були поруч з живими, як у середньовічних містах, огороджених муром. І жодні нові будинки, хоч їх в цьому районі не було, не займали територію мертвих. Як у нас, де тільки історики знають, що на місці цього кварталу з XIX століття був цвинтар, а на місці Краківського ринку був колись єврейський цвинтар, і що постамент вже неіснуючого пам’ятника Леніну у Львові зроблено з уламків надгробків січових стрільців. Що думає про це Господь? Чи для нього це несуттєво?
Так ми вийшли до великого нового цвинтаря, схожого на європейський, бо не було поблизу мечеті, не було огорожі на замку. Ми пройшли через нього, щоб вийти на широку вулицю. Здається, то була вже найвища точка пагорба. На цвинтарі було багато котів, здебільшого чорних, вони сиділи на білих пам’ятниках під високими деревами, дикуваті, хижі охоронці спокою мертвих.
А по той бік широкої вулиці, спускаючись уже донизу, ми знайшли маленьку пекарню, де мені зразу в око впали зеленкуваті тістечка, з фісташками. Вони були ще теплі. Господар дав нам кожному по тістечку попробувати, що було неймовірно щедро, бо то були дорогі ласощі. Ми ще накупували всього, і тут я по бачила чудову сіру хлібину, від якої йшло тепло. У 90-роки до нас приїжджали турки зі своїми пекарнями, відтоді в Україні з’явився хліб, що засихає наступного дня, і зовсім несмачний. Тепер на противагу тому несправжньому хлібу в нас почали пекти хліб на дровах, і я намагаюсь його купувати. Колись давно до нас в село прийшов дідусь, якийсь не від світу сього. Він ходив і питав, чи немає у когось хліба «домашнього печива», бо він уже сім років не їв його. Ніхто не знав, хто він і звідки, звісно, ми не мали такого хліба, бо піч давно розібрали, а спечений у електричній духовці — це не той хліб. Дивлячись на хлібину в турецькій пекарні, подумала, що той мандрівний дідусь не відмовився б від неї, хоча справжній житній хліб колись пекли в Україні. Кислий, з твердою грубою шкоринкою, важкий і самодостатній.
