— Я пас! Мені не треба борщ наливати! — говорю я, але таке враження, начебто верещу в паніці.

— Із якого горя? — здивовано запитує полковник.

— Я не можу. Це не людська страва! — точно, так і є: верещу.

— Що ж я урундюнин безвухий чи що? — ображається полковник.

— Від цього й урундюнин безвухий здохне!

— Так я гірший за урундюнина?! — починає закипати полковник.

— Боже збав мене думати таке! Це страва геройська, така важлива — а я що за важлива людина… Я простий гонщик, — червона зірка на моїй кишені «лісточкою» приймає джинсове забарвлення.

— Добре, бризни йому, Галушко, ложку. Нехай лиже, коли їсти не вміє, бо люди скажуть: дурень полковник, гостя не вшанував гостинністю.

— Помилуйте, я не можу. Я умру навіть від ложки цієї рідини, і ви ніколи не довідаєтеся, яке вам щастя звалилося на голову зустріти мене на своєму життєвому шляху, — узагалі, мені доводиться гнати таку завірюху, що в самого вуха загортаються. — Мені відомий секрет, як вилікувати вас від лихоманки.

— От добре! Одна людина каже: Бог нині вечеряє, а інша каже: я Бог, однак відмовляється від полуденка, навіть лизнути відмовляється! От яке завихрення, — каже полковник, зсьорбуючи з ложки палюче вариво. — Ох, добре! Просто менделєєвський склад у цієї страви, не інакше!

— Тому й відмовляється від полуденка, що вечеря нині, — сперечається з ним Галушка. — Хіба Бог стане полуднати у вечерю? Хіба що він не Бог зовсім, тоді так, тоді інша справа.

— Твоя правда. Наче не Галушка, а Сократ. Коли людина каже: я Бог, а сам і не полуднає у вечерю і від вечері відмовляється, хіба він Бог?

— А якщо людина не Бог зовсім, — запитую я, тремтячим голосом, — а просто відмовляється полуднати у вечерю кип’яченим оцтом, але бажає шинки або, скажімо, вареників?

— Отчого ж тоді ця людина, коли вона не Бог, бажає їсти божественний сніданок, коли інша людина каже: полуденок нині, а третя взагалі усе плутає, каже: вечері настав час бути?

На мене нападає істеричний сміх. Я давно чекав цього моменту, але протримався, на диво, довше, ніж очікував. Я Монотонно б’юся чолом об стільницю, на моїх очах сльози і зовсім пофігістський стан душі. Я навіть згоден, нехай мене розстріляють, нехай я умру від шлункових кольок, нехай я більше ніколи не одержу жодного призу…

Витираю рукавом сльози, відбираю в полковника миску з варивом і підношу ложку до рота.

Галушка напоготові, як барс перед стрибком. Вибиває ложку з руки. Полковник радісно відтягає мене по спині долонею, начебто ставить штамп «ПЕРЕВІРЕНЕ».

— Саме так, — каже він. — Молодець. Істинний гонщик! Ризиковий!

Галушка несе з холодильника буженину, яйця, фаршировану рибу, салат із натуральних овочів із сметаною і все таке… І пляшку альтаїрського лікеру.

— Підеш тренером до мене? — запитує полковник. — Хлопці мої засиділися, залудились — упору їм освоювати, як то кажуть, нові меридіани. Треба виходити на всесвітній рівень. Підеш?

— Отчого ж не піти? Піду, — відповідаю.

— Бачиш, Галушко, який козак! Навіть Христі нашої не боїться! — вигукує полковник. — Істинний характерник!

— А чого її боятися? Я знаю, як із нею спільну мову знайти.

— Я теж думав, що знаю, а бач-ти, скосила мене болячка, — зауважує полковник і рухає до себе миску з варивом. — Тільки цим і лікуюся. Коли б не здоровий борщ, у могилі гнив би.

— Хіба що через впертість характеру ти не в могилі, а здоровий борщ — що за вольниця? — каже Галушка. — Запах цього борщу хіба що тебе дражнить та гарних людей труїть. І Христя твого борщу не любить.

— Дурна баба тому що, — відповідає полковник і, звертаючись до мене, каже: — Я їй цілу каструлю посилав з безпілотним кораблем — хоч би спасибі сказала. Дурна баба, от і вся тобі пісня! Та ти їж, їж, бо люди скажуть: дурень полковник, заморив голодом самого Омелька Бекона, найвидатнішого гонщика всіх часів і народів.

— Та я тепер і не знаю, чи це я?

— Нічого-нічого, попустить, — знову відтягає мене полковник дружнім ляпасом по спині. — Відшкодуємо тобі моральний збиток. У госпіталі підлікуємо, підгодуємо; відіспишся, а то диви — одна шкіра так кістки. А знаєш, які в нас аборигенки?! Не сумуй! їж, поправляйся.

— Я не хочу в госпіталь.

— Шкода. У нас там тихо, затишно, Христя зі своєю любовною лихоманкою не дістає. П’ять років полежиш і все, адаптуєшся.

— П’ять років в ізоляторі?! — кричу я. — Ні! Я ж гонщик! Краще вже розстріляйте!

— Ця процедура нікуди від нас не втече, — ласкаво поплескує мене полковник по плечу. — От станеш погано моїх хлопців навчати — розстріляємо, що ж робити? — і посміхається в’їдливо. Гад такий.

У принципі, я більше боявся, що мене насильно відправлять у шпиталь, ніж якоїсь там зіркової лихоманки, оскільки побачив зірок на своєму віку — дай Боже всім і кожному! В одному тільки зоряному скупченні Цьоми така звичайна розмаїтість, що простому гонщикові важко було б виділити якусь зірку із загальної гірлянди. Усі вони по-своєму притягальні, красиві своїм різноцвіттям, величиною й конфігурацією корон. Відверто кажучи, я не зміг би тикнути пальцем, припустимо, у нашу жовтувато-білу красуню Вегу й сказати типу: «О! Оцю я люблю більш за всіх!» Краще вже полюбити кінозірку, її хоч можна за величезного бажання підкараулити десь… І щось таке вчудити, залежно від того, як зірки ляжуть. У крайньому разі, із неї можна хоч автограф вимагати. Я ж і сам зірка, тому знаю, що кажу. Зазвичай, я намагаюся відбитися автографами від тих, хто на мене чатує. Хоча не завжди і вдається… Але мова не про це.

Мене не розстріляли — хлопці в полковника виявилися розумні, гоночні істини всмоктують, як поролон: ще кілька місяців — і можна буде влаштовувати місцевий чемпіонат. От тільки сумніваюся, що полковник дасть добро. До нього зараз не достукатися. Він від своєї Христі не відходить ані на крок — справжня любов. Обопільна. До речі, завдяки моїм старанням.

Приходжу якось до полковника й кажу, типу, я прекрасно розумію, що ризикую, пане полковнику, оскільки ви є ніхто інший, як самодур, тому що є удільним князем, й управи на вас ніякої нема. Можете мене розстріляти, але краще вислухайте. А полковник образився і каже: відставити, ми ж свої, навіщо так офіційно? Люблю тебе, каже, гонщику! Сідай, розповідай, що там у тебе наболіло? Ну, я йому й кажу, що за професією своєю багато подорожую, багатьох людей зустрічаю на своєму шляху і, буває, історії всілякі вигадую, а враховуючи те, що я певною мірою вигадник, то мені доводиться бути трохи психологом і з психологічної точки зору мені ваша проблема здається зрозумілою. Полковник навіть не розлютився, на вигляд спокійний, каже, що взагалі-то, говорити до мене відверто — прерогатива Галушки, але один раз я тебе вислухаю, якщо влучно, то й другого разу можеш, а не влучно — розстріляю. Добре, героїчно кажу, двом смертям не бувати. І викладаю усе на чистоту. Ви, кажу, пане полковнику, замість того, щоб оцтом кип’яченим себе труїти, краще постаралися б установити контакт із своєю недосяжною Христею. От добре, каже полковник, я й не вигадник і не психолог, а й сам додумався до такої штуки. Що ж ти думаєш, каже, я не налагоджував із нею контактів? Ще й як налагоджував! Цілу каструляку борщу відсилав їй з безпілотним кораблем. Так вона проігнорувала таку мою прихильність до неї! Ви, відповідаю, тільки не ображайтеся, але дії ваші занадто солдафонські, ви поводитеся, як поручик Ржевський. Що мені, ображається полковник, якийсь поручик, коли я сам полковник?! Саме так, кажу я, ви — полковник, то й поводьтеся, як личить полковникові. Бо ви, як у тім анекдоті: «Підходить до поручика Ржевського молодий військовий і запитує, як це вам, поручику, вдається бути таким ловеласом? Дуже просто, відповідає Ржевський, підходжу до жінки, що сподобалася мені, і запитую, мовляв, мадам, а чи не дозволите вас впердолити? Господи, хапається за щоку молодий військовий, адже за це можна й ляпаса отримати! Можна, спокійно каже Ржевський, але можна і впердолити». От добре, вигукує полковник, ти диви, усього лише поручик, а замашки полковницькі, оце по-нашому, молодець поручик, бути йому полковником! Помиляєтеся, кажу я, Ржевський особистість легендарно-непристойна, вище свого чину навіть за тисячу років йому не піднятися, так і залишиться на рівні поручика; вам, пане полковнику, рости треба, мабуть, мрієте гетьманом зробитися? Мовчить полковник, думу думає. А я його добиваю по гарячому. Ваша каструля борщу, кажу, як те ж саме «чинеможнавасвпердолити». М’якше, кажу, треба. М’якше. Ви їй це саме, тобто борщу каструлю, а вона вам… От добре, каже полковник, що ж воно тоді виходить? Виходить, вона мені ляпаса дала? Виходить, не треба було посилати їй борщ? Отчого ж, кажу я, дуже навіть треба було, а раптом би їй сподобався ваш здоровий борщ? А так, ну що ж… Ну, не сподобався. Виходить, вона виявилася зіркою не спектрального класу М, а, можливо, і до самого спектрального класу О належить. Якщо б я, кажу, був таким, як ви, характерником, то обов’язково послав би їй любовне послання, як годиться, із запрошенням на вечерю у місцевому ресторані «Зірка полковника»; але, кажу, шкода, мені на таке не зважитися, для цього характер потрібний. От добре, каже полковник, характеру в мене — упору поділитися з кимсь. Вирішено, каже, от тільки чарку доброї горілки вип’ю — і напишу їй любовне послання!